Глава 16.7.

Дівчина дзвінко розсміялася, підхопилась та поквапилась кудись до сумок з речами.

— Ти що, так досі й не навчилася витягати речі крізь простір? — награно журячись вигукнув Ганс.

— Сказав так, ніби це щось геть просте... — пробурчала Міранія, а потім голосніше додала, — Взагалі-то навчилася! Просто дехто мене вб'є, якщо щось станеться з його доро-о-огоці-і-інною скрипкою! — і скосила погляд на Кемаля.

Слово "дорогоцінною" вона по особливому вимовила та підкреслила, кривляючи брата. На що той лише фиркнув та відвернувся, ховаючи посмішку. А Міранія зі скрипкою спритно застрибнула до Ганса та стала поруч.

— А взагалі-то чудова ідея! До того ж, до "Чарівного часу" лишилося зовсім трохи, — я доєдналася до них.

— Ось! Ось хто завжди був на моєму боці! — він обійняв нас обох за плечі та притиснув до себе.

— Куди ти так тиснеш, вухатий?! Я ж зараз задихнуся, — жартівливо запричитала Міранія, а всі інші розміялися, — і в кого ти такий сильний?.. — майже риторично та сама собі додала дівчина, коли він її трохи відпустив, але Ганс почув.

— В мою маму звичайно, — хлопець демонстративно посміхнувся, показуючи всі свої гострі, як бритва, ікла.

Будучи напівдемоном-напівпіксі Ганс завжди привертав до себе увагу на вулицях. Куди-куди, а в розвідку йому дорога точно закрита, що не могло його не засмучувати, але тим не менш. Офіційно піксі, як раса, навіть не була зареєстрована серед проживаючих на территорії королівства. Хоча дуже-дуже мало, але деякі представники цієї раси зустрічалися тут. Взагалі піксі та феї – це фактично одне й те саме, тож, ми з ним можна сказати "одної крові".

Відмахнувшись від Ганса, Міранія взялася за скрипку та заграла перші ноти пісні. Я за мить витягла з підпростору дойру та підхопила ритм, зічтрибнувши назад з колоди ближче до вогнища. Що у фей було не відняти, так це здібності до музики та співу в цілому. У нас з Гансом завжди виходив непоганий такий дует, а Фірид на це тільки очі й закатував, але завжди був поруч.

Відблиски від вогню весело грали на обличчях оточуючих мене істот. Рідних мені істот. Згодом, вдалося таки розворошити Фірида та Кемаля. Перший почав досиь тихо, але підспівувати своїм глибоким голосом, а Кемаль, прикриваючи посмішку похмурим виразом обличчя, відібрав у сестри скрипку та заграв самостійно. Я на секунду замилувалася його впевненими, але водночас плавними рухами, чорним як смоль волоссям та напівприкритими зараз очами. Він завжди коли грав, трохи прикривав їх...

Зараз. Чармівільський інститут бойової магії.

Я видихнула і непомітно сперлася на стіну в кутку бальної зали, я була тоді така щаслива. Але "зараз" це вже не "тоді".

Так що так, Ваша Світлосте, я дійсно звикла до більш "душевних" свят. Але все колись скінчається.