Глава 15.2.

Спочатку, я вирішила не витрачати зайвий час на відвідування вбиральні. Заклять, щоб привести себе до ладу існувало більш ніж достатньо. Але кожна чергова розмова майже пошепки серед граців, що доносилась до моїх вух, все більше і більше спокушала скористатися можливістю зайвий раз пройтися новим місцем, у моєму випадку місцевим одним з найкращих учбовим закладом. Мені теж було дуже цікаво, що ж там сталося з мадмуазель де Летельє-молодшою, бо серед інших істот тут я її абсолютно точно не бачу.

З іншого боку, це буде ризиковано — ходити по інституту, доки взагалі-то ось-ось почнеться бал. Ускладнювало все ще те, та й це було також однією з причин, чому я так переймаюся за ту русалку, що за весь цей короткий час було ініційовано цілих два напади. Бо туттільки дурний не зрозуміє, що з де Летельє було щось не так. Причому не просто напади, а замахи на життя вінценосних, або приближених осіб. І що найгірше – в обох зіграла велику роль я особисто.

Але вирішувати довго не довелося. Я побачила у вихода з зали рудий хвіст, який я вже наврядчи зможу з чимось переплутати. Моміль. І куди це вона побігла? План дозрів у моїй голові просто миттєво.

— Коро, ти куди? — наздогнало мене запитання Фенікса.

— Я вирішила, що буде не зайвим все ж таки навідатися до вбиральні, щоб довести себе до ладу, — ледве чи не находу відповіла їй.

— Добре, але знай, що ти і без того виглядаєш дуже гарно та охайно, — зробила вона мені комплімент, а потім додала: — звичайно, трохи б більше грації...

Зустрівши мій "багатострадальний" погляд, вона не стала продовжувати.

В результаті якось так вийшло, що до вбиральні, я підозрюю доведеться йти удвох. Ну нічого, Женев'єва то не Жак, з нею завжди можна домовитись. Цим вона мені дуже смутно чимось нагадує мою матір. Моя мама теж буває прямо-таки тихою-тихою та й взагалі янголом, але якщо вона має поганий настрій, чи щось сталося, чи ще щось незрозуміле... тоді "ховається" навіть мій батько. А він точно не з тих, кого легко налякати.

Варте було нам з Женев'євою тільки "визирнути" та, як і очікувалося, "дамська кімната" була цілковито сповнена. Істоти хіба що не на голові один в одного були. Але дорогою сюди я не побачила жодного сліда Моміль. Вона як щезла з мого поля зору, так і не поверталась.

— Ти щось шукаєш? – побачивши мої емоції, запитала фенікс.

— Моміль кудись побігла з основної зали, а я, в свою чергу, звісно що не знаю куди, – ми таки змогли протиснутися, до дзеркала, попри кількість дівчат тут на квадратний метр, — мені треба її знайти.

— А хіба ти не можеш зробити з нею ментальний контакт та миттєво дізнатися де вона?

— Наш зв'язок ще недостатньо зміцнив, щоб без наслідків використовувати його на довгі дистанції.