Глава 12.2.

Далі ми мовчки розійшлися, кожен поринув у свої власні думки. В когось вони були тяжкі – в когось не дуже. Але невеселі були всі. Коли я вже зайшла до своєї кімнати, то виявила, що Моміль вже прокинулася та знову сіла за свої паперці.

— Ви вже закінчили? Досить швидко, — промовила білка, навіть не підіймаючи голови.

— Так...

— Заходив герцог.

Ще чого не вистачало! Якого демона він тут забув?!

— Не знаю якого демона, — ага, зате я, схоже, знаю якого, — але він чомусь думав, що ви з командою вже закінчили та хотів передати тобі щось, потім вибачився та пішов геть. Ошатний такий, в темно-смарагдовому костюмі.

Думав він, що ми закінчили, а як же. Що ти з нами знаходишся та що кімнати зараз порожні – ось, що він думав! Схоже, урок, що хочеш щось зробити добре – зроби це сам, він добре засвоїв.

Я навіть не встигла їй нічого відповісти, як в двері постукали. Зпохмурена, я пішла відчиняти. На порозі виявився привид, тримаючий купу речей, а за ним ще чотири, що тримали не меншу кількість усілякого різноманітного. Не покої, а прохідний двір якийсь, то Женев'єва, то герцог, то оці ось тепер.

— Мадмуазель Фено, це вам від мадемуазель д'Омон, — рівним тоном сповістив перший привид.

— Вона сказала, що ви знаєте, — додав другий.

А, точно, вона ж казала перед моїм отруєнням щось про це.

Ані трохи не розгубившись, я з люб'язною усмішкою на обличчі подякувала місцевій прислузі та дозволила їм занести одяг та інше до кімнати. Але складати до шафи то все їм, та ще й без моєї присутності, я суворо заборонила. Привиди ніяк не отреагували, навіть не спробували наполягти, щоб я не складала усі ці речі самотушки. Вочевидь, або прямого наказу не було, або їм просто теж не чуже небажання виконувати зайву роботу. Взагалі, у цьому маєтку фантастична можливість їх ретельно дослідити, далеко не кожен день таке зустрінеш. Особливо, щоб виконувалася умова про хоча б мінімально безпечне перебування у місці їх знаходження. Тільки, як це можна організувати мені у моєму становищі?

Привиди скинули це все прямо на підлогу моєї спальні, мовляв, розбирай сама, раз так хочеться.

— Це все дійсно Женев'єва надіслала? — Моміль вже була тут як тут, схопила перше попавше вбрання та захоплено поцокала язиком, — Яка краса, вона вочевидь хоче, щоб ти там сьогодні точно вже не виглядала як простушка з села. Але навіщо ти привидів прогнала? Як і коли ми це все прибирати будемо?

Нічого їй не відповідаючи, я просто змахнула рукою та усі речі, одне за одним, самі вклалися до гардеробної. Хоча світла магія давалася мені все ще важкувато, все-таки довелося проходити максимально інтенсивний курс по ній, але на такі фокуси я більш ніж була ще здатна.

— Ой, з цими інтерв'ю я вже забула геть все на світі, то ж можна було магією скласти і дійсно, — всупротив моїм очікуванням, білка не повернулася до своєї праці, а першою побігла більш уважно роздивлятися "подаруночок". — Ось ця, дивись, яка гарна. Не надто вичурна, але одразу захоплює погляд. Саме те, що потрібно для сьогодньошнього заходу.

Як виявилось, принесен був не тільки одяг, звичайно, що до нього йшли взуття, прикраси, косметика... А те плаття, яке зараз розглядала журналістка і дійсно було непоганим: глибокого зеленого відтінку, з відкритими плечима, але не надто глибоким декольте, явно розраховане на кринолін. Мені було не те щоб цілком все одно, але старанно збиратися зараз кудись не було жодного бажання. Та й до ролі провінціалки така позиція пасує.

Але Моміль була твердо мала намір мене привдягнути та погарніше. Мене починає мучити питання, чи то не з білчиної ініціативи то все принесли.

— Дивись, що в мене є, — Моміль з гордістю простягала мені декілько золотих шпильок.

— Це артефакти? — одразу впізнала я, — Якого характеру дії?

— Кожна шпилька відповідає за певну зачіску, а ну-ка приміряти цю, думаю підійде.

Все ж таки фамільяр-артефактор – це доволі корисно.