Глава 7.2. Маєток з привидами

Зсередини будинок повністю відповідав тим очікуванням, які можуть з'явитися, коли вперше його побачиш зовні. У холі, була дуже висока стеля, з якої звисала гарна і, мабуть, нечувано дорога люстра. Холодна розкіш – так можна було охарактеризувати інтер'єр та атмосферу в цілому. Світла було зовсім мало, складалося враження, що маєток спить і досі не прокинувся. Прямо напроти головного входу були шикарні сходи з темного мармуру, направо та наліво вели двері далі до інших приміщень на першому поверсі. А може й ні. Хто знає, якщо в цього дракона карета сама по собі відчиняються, то маєток теж навряд буде самим звичайним. Я вже мовчу про репутацію герцога, яка теж не дуже сприймає довіри з мого боку. В решті – я б не сказала, що тут чекали на гостей. Хоча, враховуючи, що де Брієнн сам тільки-но приїхав до Чармівілю, то не повинно дивувати. Тут невідомо скільки часу ніхто не жив.

І все ж таки: де вся прислуга?

До речі, а куди подівся сам герцог? Я зайшла у маєток майже одразу за ним, він не міг так швидко кудись піти з холу – приміщення було не маленьке. Не бігом же він врешті решт пересувався. На мить я уявила картину: де Брієнн, підступненько, якраз у його манері, хихікаючи, бігом біжить до якоїсь бічної двері, ховається там і спостерігає, як ми не можемо знайти свої кімнати. Ця фантазія була до того абсурдною, що я не втрималася та тихо хихікнула вголос.

— Чого це ти смієшся? — спитала Моміль, але одразу завмерла, нервово дернувши хвостом від луна, що пролунала в холі.

Пішли вже до нашої кімнати, може там хоча б буде привітніше, — звернулася вона вже подумки.

Думаєш? — іронічно перепитала в рудої.

Сподіваюся.

Так-то так, надія завжди помирає останньою...

Таким чином, з білкою на плечі, я попрямувала слідом за тою самою синьою ниткою. Вона тягнулася не до центральних сходів, а кудись вліво, саме туди ми й пішли. Плутати надто довго не довелося – як тільки ми відчинили двері, одразу за ними був довгий коридор з дверми. До однієї з цих дверей і вела нитка. Стіни цього коридору були розписані різноманітними сюжетами – на стінах не було жодного вільного місця. Але зупинятися та роздивлятись їх у мене не було ані бажання, ані можливості, бо тут було ще темніше ніж у холі.

Я відкрила потрібні мені двері та увійшла до кімнати, то була вітальня. З цієї кімнати вели ще двоє дверей: перша до спальні з ванною кімнатою, а друга до кабінету. На диво, у відмінності від іншого інтер'єру маєтку, кімнати були оформлені дуже комфортно та мило. У вітальні були великі вікна, до яких я підійшла, щоб закрити штори і ніби все гаразд, але...

— Моміль, — покликала я білку, що вже активно захоплювала крісло, — Тобі нічого не здається тут дивним?..

Вона миттєво підскочила до мене та теж подивилася у вікно.

— Та ніби... стривай, а чому таке враження, ніби-то ми знаходимося поверсі на другому або на третьому?! — здивовано вигукнула Моміль.

Білка навіть підпригнула ближче до вікна, щоб усе уважно розгледіти.

— Ми були, безперечно, на першому поверсі... — я теж підійшла до вікна та почала задумливо постукувати пальцями по підвіконню.

Як я і підозрювала, будинок теж виявився з сюрпризами. І це поки що очевидні сюрпризи, що то будуть за неочевидні, лячно навіть уявити. Сумніваюся, що це може бути чимось особливо небезпечним. Для Кори Фено. А ось для мене... невідомо ще, як "працює" цей дім. Зпершу треба розібратися і вже тільки потім провертати певні справи.

Взявши свою поклажу, я сіла на м'який диван та обережно, прямо в сумці на дотик, притягла магічно та активувала один з артефактів. Мисленно направила до нього імпульс з коротким, але ясним повідомленням. Я, зазвичай, не люблю працювати з менталістикою, не мій то напрям, але особливого вибору в мене нема. Дядько прямо зараз отримав спеціальний сигнал з усією важливою інформацію. Моміль навіть нічого не помітила.

Раптово, почувся стукіт у двері. Ми з білкою переглянулися, а я пішла відчиняти. На порозі виявилася Женев'єва.

— Добрий вечір... Коро, Моміль, здається, хотіла взяти інтерв'ю... — вона виглянула крізь моє плече, шукаючи у кімнаті білку, — до вечері лишилися лише п'ятнадцять хвилин, але мої кімнати тут навпроти, ми можемо після вечері з нею продовжити, а потім, можливо завтра, я її поверну.

Якось вона доволі збивчиво говорила. Схоже, вона не хоче лишатися наодинці зі своїми думками про брата, тому вирішила скористатися таким приводом, щоб хоч якось відволіктися. А Моміль, щойно почула слово "інтерв'ю" була вже тут. Миттєво. Навіть свої блокнот з ручкою вже встигла дістати.

— Добрий, Женев'єво, звісно, я не проти, — я привітно всміхнулася їй.

— Тоді, мадмуазель Ек'юрай, — бодрий голос фенікса звучав трохи награно, — прошу за мною, — і вже мені: — обіцяю її повернути завтра вранці.

Трохи вже набридло тримати цю доброзичливу посмішку на обличчі, тож ік тільки за ними зачинилися двері я притулилася до неї спиною й тяжко зітхнула. Нарешті я залишилася одна. У мене є час на душ, перевдягання та потім потрібно буде не зволікати та шукати їдальню. Не думаю, що тут прийнято запізнюватися.

Ставте серця, додавати книгу в бібліотеку та не забувайте підписатися на мене. Щиро вам дякую♡

Міранда