Глава 7.1. Маєток з привидами

«​​​​Кожен з нас – привид для інших і своя єдина реальність.»

 © Томас Вульф

Решта шляху пройшла спокійно – я майже весь час дивилася у вікно, а в екіпажі панувала тиша. Їхали ми не надто довго, герцогський маєток знаходився у місті, а не поза його межами, як я гадала раніше. Але то на краще. Усе ліпше, аніж кожного разу їхати до міста екіпажем, а потім ще назад...

Сама будівля чимось приковувала погляд, зачаровуючи. Не дуже типовий архітектурний стиль, як для Світлого королівства: темне каміння, громіздкі різьблені двері, стрілчасті вікна. Десь на цих вікнах навіть були вітражі. На території було посаджено багато зелені, зокрема пишні дерева та кущі з квітами. Думаю, ще мав місце бути маленький (або не дуже) парк позаду будинку. Так як ми провели у жандармерії майже весь день, на вулиці вже поступово темнішало та на стіни будівлі лягали усілякі химерні тіні від вуличних вогників.

Дивно, але нас не зустрічав ніхто з маєтку. Та й взагалі складалося враження, що у будинку більше нікого й нема. Що, звісно, не могло бути правдою, хоча б слуги там повинні були бути.

Ех, а я так і не взяла ще ні в кого з гравців інтерв'ю. То жандарми, то король, то герцог... — подумки зітхнула Моміль.

Завтра візмеш, нічого страшного не станеться, — байдуже прокоментувала я.

Та що ти розумієш у журналістській справі! — схоже, хтось не на жарт обурився.

Можливо й нічого, — карета зупинилася, — але що я розумію зараз точно, так це те, що зараз у всіх присутніх більш ніж достатньо власних переживань і без твоїх інтерв'ю.

Білка ніяк не відреагувала на такий вислів з мого боку. А двері, тим часом, почали відчинятися. Хоча я очікувала там все ж таки побачити когось з прислуги. Але, коли двері вже повністю відчинилися, я зрозуміла, що ніякої прислуги там немає. Ніхто з тих, хто знаходився у кареті зі мною, магію не застосовував, тож тут було або щось нечисте, або ж екіпаж вже був так зачарован. На відкривання дверей може... я врешті-решт не артефакторка. Як би то не було, складалося враження, що двері відчинилися самотушки.

— Мадмуазель Фено, щось не так? — спитав і знову підняв одну брів герцог.

Я перевела погляд з внутрішнього двору маєтка на нього.

— Ні... все добре, Ваша Світлість.

— У такому разі виходьте, прошу, — він махнув мені рукою у бік дверей та у цілому вів себе приблизно так само, як це було з де Летельє. Так само розлаблено, безтурботно та трохи нахабно.

Більше не вагаючись, я таки вийшла з екіпажу, а слідом за мною вийшли всі інші.

— Рівно через пів години очікую вас усіх на вечерю, — де Брієнн коротко доторкнувся до полей свого циліндру, розвернувся та пішов гетт, у бік дому, але майже одразу зупинився, щось згадавши, — Так! Ледь не забув, ваші кімнати ви знайдете дотримуючись синіх нитей.

На цих словах він зник за великими вхідними дверима.

— Ти колись був у цьому будинку? — спитав Жак у кронпринца.

— Ні, якось не доводилося, на жаль або на щастя, — він окинув "сумнівний" маєток прискіпливим поглядом, — Це ще належить нам з'ясувати.

— Про які нитки він казав, — Женев'єва вирішила все ж таки взяти участь у бесіді.

— Напевно, що про ці, — від мене раптом відділилася та сама синя нитка, а її інший кінець вів кудись за двері.

Я обережно підняла її двома пальцями. Не чекаючи інших, я швидко зробила кніксен та попрямувала до своїх кімнат за цим імпровізованим "провідником". В мене обмаль часу, бажано, щоб до вечері усі нові проблеми було вирішено.