Глава 4.3. Перші слідчі дії

— Коро... Коро! Ти мене чуєш? — мене хтось тормошив за плече.

Схоже, я все ж таки заснула.

— Жаку, здається ти перестарався. А ще казали, що ліпший на факультеті. Щось в неї знайшов?

— Ні, вона абсолютно чиста. Родом з Веллєфо, це містечко тут, відносно недалеко. Дівчина дійсно мріяла вступити до академії, а тут чекала на поштовий екіпаж, щоб потрапити на Ігри. З возником домовилися заздалегідь її батьки. Вже в Чармівілі вона хотіла знайти роботодавця, з тих що приїжджають на Ігри, в нього пройти практику й тим самим підвищити свої шанси на вступ.

Думки з полегшенням про те, що все спрацювало і менталіст повівся на іллюзію(звісно що повівся, тут іллюзії на свідомість не практикуються взагалі) було втримати тяжко, але я впоралася.

— Що ви зробили з моєю помічницею?! — на мене застрибнула всюдисуща журналістка, а я відкрила нарешті очі.

Я напівлежала на тій самій поваленій колоді, а навколо мене стояли принц, Жак, Женев'єва та звісно що Моміль.

— Зі мною все гаразд, можете бути спокійними, — посміхнулася їм, — я просто... Хм. Давно не спала.

Жак тихо видихнув. Справді злякався, що нашкодив мені? Як мило. Він подав мені руку, допомагаючи піднятися.

— Поки ти спала, Його Високість Даніель вже склав листа ректорові академії, уявляєш? І надішле його, як тільки з'явиться зв'язок, — натхненно розповідала мені Моміль.

Хтось вочевидь в захваті від спадкоємця.

Звісно, пам'ятаючи про менталіста і відсутність на мені ментального блоку, я "щиро" зраділа таким новинам щодо вступу. Хоча певна щирість у цьому все ж таки була. Скоріше б зарахували та хоча б цей етап буде пройденим.

Ми підійшли до вже цілого екіпажу

— Добре, що на речах були захисні чари проти ушкоджень, — Люсьєн з цими словами поклав до багажу останній саквояж.

А Жаку, та й мені з ним заразом, було на що подивитися.

— Як тобі це вдалося? — вкрай здивовано спитав менталіст у Моміль.

Карета була не просто як новенька, судячи з усього хвостата її ще й покращила. На свій смак звісно що. Екіпаж тепер був оплетений якимось гілками, мхом та іншою зеленню, в поєднанні з золотими візерунками. І чому я підозрюю, що золото справжнє?

— Ото ж бо й воно! Звісно ваші фамільяри так не вміють, нащо їм вам, магам, допомогати? Таке можна створити лише з власної волі, а не з примусу, — руда журналістка горделиво повела хвостом, — Фамільяр самотушки обирає собі мага чи магічку, а не навпаки. Ось я сама наприклад обрала Кору.

— Справді, дуже гарно, мадемуазель Ек'юрай — похвалила її Женев'єва.

Білка аж розквітла від гордості.

— До речі, щодо фамільярів, Коро, я хотів би побачити ліцензію на неї, бо у твоїй анкеті вступника не вказано, що ти володієш фамільяром, — раптово сказав Даніель, чим негайно зіпсував білці настрій.

— Стривайте-стривайте! Я не річ, щоб на мене мали ліцензію! — обурилася вона.

Жак одразу ж почав щось пояснювати принцеві на вухо. Напевно що про нашу з журналісткою зустріч із моїх спогадів.

— Навіть так, хм... дивно. У будь-якому разі це не буде перешкодою для зарахування до академії під моєю протекцією. У цьому можете не сумніватися.

А з поштового екіпажу до нас вже прямував "візник".

— Що ж ви мене не розбудили, я б зміг допомогти з екіпажем, — почав він, а підійшовши ближче завмер.

— Ні-ні, ми вирішили вас не турбувати зайвий раз, — Женев'єва взяла на руки білку та продемонструвала її поштареві, — До того ж, нам допомогла мадемуазель Ек'юрай, почесна журналістка з Зачарованого лісу.

Моміль тільки що не світилася від щастя, отримавши таку увагу, та від кого? Від майбутньої королеви! Здається, після вислову принца про "ліцензію на фамільяра", він почав втрачати позиції у білчиних очах. Поштар же здивовано підняв одну брів, але миттєво опанував себе, повернувшись до образу "людини з провінції, яка тільки нещодавно перебралася до столиці".

— Авжеж, то напевно фамільяр. Бачив-бачив я таких, — він пригладив свої вуса, — Кого з поважних осіб можна привітати з придбанням?

— Кору, — відповів йому Даніель.

— Кору? — візник кинув запитуючий погляд на мене, але розвивати тему не став.

— Люсьєне, зв'язок ще не з'явився? — спитав Жак.

— Ні, залишилася приблизно година.

— Тоді я пропоную їхати зараз – залишатися на місці нам немає ніякого сенсу. Моміль, ти відновила на кареті закляття?

— Те, завдяки якому екіпаж їде без візника? — принц кивнув, — Так, звісно, — вона склала лапки на грудях.

Зрештою, четвірка сіла до своєї карети, а нас з Моміль посадили до поштового екіпажу. Хоча білка дуже хотіла до команди принца, але, ми не завжди отримуємо те, що хочемо. Тому, так і не побачивши підтримку в моєму лиці, вона насупилася та більше не вередувала. Коли ж ми зрештою влаштувалися, вона вирішила озвучити мені свої сумніви.

— Є одна дивина... якщо це все була засідка, як нападаючі могли не помітити нас з тобою на галявині і тим паче ритуал, який ми там провели?

Від відповіді мене звільнив поштар, сівший на козли. Білка ж миттєво підскочила ближче до мене та звернулася мисленно:

Мене він лякає, сама не знаю чому. Є в ньому якась темрява, що аж до мурашок по шкірі проймає.

О так! В нього може бути. До речі щодо нього, мені справді слід прислухатись до поради та більше відпочивати. Тільки нових нервових зривів не вистачало зараз, тому...

Я б хотіла спершу виспатися, Моміль, хоча б трохи. А потім ми обов'язково поговоримо. Про все.