Глава 4.2. Перші слідчі дії

— Колись вже проходила перевірку? — одразу спитав він, коли ми сіли неподалік на повалений стовбур дерева.

— Так, проходила, мсьє Богарне.

— Можеш на ти, я не хворію манією величі, — він доброзичливо всміхнувся.

До магів, які навчаються в вищих навчальних закладах, якщо ти сам при цьому не маєш відношення до навчання, прийнято звертатися виключно у ввічливій формі. Доти, доки вони не дадуть дозвіл на більш неформальне звернення.

— Гаразд, Жаку.

Як працює ментальна магія? Навіть не враховуючи окремих заклятть, а розглядаючи лише здібність читати думки істот, що володіють магією, менталістика дуже цікавий напрям магії. Маг-менталіст може не просто чути думки інших, він може бачити перебіжні спогади, про які людина думає при згадці про щось знайоме.

Ось і зараз, після його питання про попередні перевірки, у мене перед очима пронеслися спогади про те, як я її проходила в академії. Звісно що він їх побачив і кивнув.

— Добре, тоді почнемо.

Він приклав, ледве торкаючись, пальці до моїх скронь та почав переглядати спогади. Боляче не було взагалі, а хлопець молодець, талановитий. Зазвичай втручання до свідомості відчувається, причому не можу сказати, що то дуже приємна процедура. Його блакитні очі напроти моїх зараз сяяли прямо-таки сліпуче. Зараз можна було не хвилюватися за свої думки, поки він перевіряє мої "спогади". Хіба дарма ця вся історія була так ретельно продумана та, не без допомоги дядька, я наслала іллюзію на власну свідомість? Нехай дивиться. Найближчі п'ятнадцять хвилин можна відпочити і подумати про своє, зараз він цілковито сконцентрований на іншому. Зоровий ж контакт для перевірки не є необхідністю, тому я втомлено прикрила очі. Аби тільки не заснути.

Яку вже ніч поспіль я не сплю? Третю? Чи вже четверта пішла? Як там казав мій дядько? Я згадала нашу з ним бесіду перед самим моїм відправленням.

— Персефоно, мені іноді здається, що ти взагалі відпочивати не вмієш. Розслабься, — він тоді увійшов до моєї бібліотеки та, як завжди, вал'яжно всівся на своє улюблене крісло.

Я тільки промичала йому щось незрозуміле у відповідь, краєм ока відзначивши, як дядько на це закатив очі та театрально закрив лице однією рукою.

Не зважаючи на те, що він був братом мого батька, ми спілкувалися просто як брат із сестрою. Можливо це було тому, що ми з ним почали спілкуватися, коли я була вже доросла. А можливо просто тому, що в нашому "тандемі" його аж ніяк не можна було назвати серйозною половиною. Сертер фон Шиллер можливо колись там у минулому і був грозою усього королівства, а тепер це перший гульвіса та веселун. Ось що з істотами робить старіння.

А зараз знову ж таки, він мало того, що нічого не робить, так ще й мене відволікає при цьому!

— Ти перевіряла цей артефакт вже рівно 47 разів, — я роздратовано відклала артефакт термінового виклику, взявши наступний, — а цей 48... — не вгавав він.

Другий артефакт я вже майже відшпурнула від себе. А дядько тим часом піднявся, підійшов зі спини та поклав долоні мені на плечі.

— Ти нервуєш, відпочинь, — м'яко сказав він, — З твоїм бажанням все контролювати потрібно щось вже робити. Я взагалі не розумію, як це ти наважилася покинути все, поїхавши так далеко. Ти впевнена, що у тебе все гаразд?

Як тільки він це сказав, в мені ніби зруйнувалися стіни, що я будувала десятиліттями навколо своєї душі. Усі ті емоції, страхи, переживання – усе перемішалося та вирвалося назовні. Ні, я не плакала, не ридала, це було мені не властиво. Сьогоднішній мені. Усі свої сльози я вже давним-давно виплакала, здається, що то було і не зі мною зовсім. Я закрила лице долонями і судомно намагалася вдихнути. Поклала лікті на стіл, різко вирвавшись із рук Сертера. Повністю вдихнути так і не вдавалося. Відчуття простору почало мною втрачатися, увесь світ звузився лише до мене та моїх думок. Думок у яких мерехтіли спогади, спогади, спогади... Жахливі? Моторошні? Ні, вони вже перестали бути для мене чимось особливим, вони стали скоріше буденними.

До реальності повернуло мене відчуття вологи на щоках. І що це, сльози? Та невже.

Я з розмаху ляснула по столу рукою, да так, що все на ньому підстрибнуло. Дядько вже знову сидів у своєму кріслі та з нечитаємим виразом обличчя на мене дивився.

— Сльози... у мене сльози!

Мій істеричний сміх рознісся тоді луною по всьому величезному простору бібліотеки. І навіть коли я перестала сміятися, його ще деякий час було чутно між стелажами.

Буду дуже вдячна вашим коментарям та серцям♡

Ловіть невеличку ілюстрацію сцени з початку четвертої глави;) Пишіть у коментарях чи подобається вам такий формат і чи робити мені таке далі?