Глава 3.2. Борг життя

Зображаючи ніяковість, коротко стиснула її руки у відповідь зі слабкою посмішкою на губах.

— Я зроблю усе можливе, — тихо завірила, зазирнувши у вічі.

Схоже, вона справді закохана у свого нареченого. Так-так, саме нареченого, причому з дитинства. Зрештою, усе королівство знало про їх заручини.

Я вже почала відбирати необхідні склянки для антидоту, але рудого все ще переповнювали підозри у мою адресу.

— Як ти можеш ввіряти життя кронпринца якійсь пройдисвітці, яку ми вперше бачимо та ще й за таких підозрілих обставин?! — спалахнув брат Женев'єви, у його випадку – буквально.

Складається враження, що менталіст тут не Жак, а фенікс. Хоча звісно такого не може бути, інформацію про кожного з команди надійно перевірили. Не кажучи вже про те, що я вправно контролювала емоційний фон, нічим себе не видаючи і обґрунтованих підозр з їх боку бути не може.

— А в тебе є ідеї краще, Люсьєн?! — не залишилася у боргу дівчина.

— Ви ще почніть тут сперечатися, — рівним голосом промовив Жак, тим не менш це спрацювало і фенікси замовкли.

Люс'єн роздратовано видихнув та відійшов у бік, починаючи малювати полум'ям у повітрі спеціальний символ. Наскільки можна було зрозуміти, то був екстрений сигнал. Але я чудово знала, що тут зараз не спрацює абсолютно ніякий спосіб зв'язку, враховуючи скільки блокуючих артефактів було заздалегідь занесено до цього лісу.

Після кількох очікувано невдалих спроб, фенікс повернувся до нас.

— Я спробував викликати допомогу, але нас відрізали від комунікаційного потоку під час бою, — похмуро повідомив Люсьєн.

Що і потрібно було довести.

— За моїми розрахунками він відновиться тільки через годину, — врешті-решт резюмував рудий.

— У нас немає можливості стільки чекати. — все так само спокійно констатував невтішний факт Жак.

Усі подивилися на мене і навіть помовкуючий поштар. Було зрозуміло, що зараз панікувати аж ніяк не можна. Треба віддати належне нашій "дружній" компанії за підтримання відносного спокою навіть у такій критичній ситуації. Тож я, нічого не кажучи, а лиш кивнувши їм головою, почала виговлення антидоту. Женев'єва спробувала поставити на рану ще один стазис – на заміну попередньому. Але навіть неозброєним оком можна було помітити, що другий стазис вийшов вже значно слабшим за попередній – отрута почала виробляти імунітет. Час спливав.

Я ростовкла у ступці, яку так люб'язно приніс візник з рештою, листя серізу разом з пилком чорнолистника у найсуворіших пропорціях. Одна помилка коштувала життя Його Високості. Після пересипала це все у окрему посудину.

— Мсьє... гадаю д'Омон, — рудий велично кивнув, — чи не могли б ви мені допомогти з полум'ям?..

Суміш потрібно було розігріти, додаючи у процесі сік зисини. Він мовчки підніс до посудини палаючу долонь.

— Трохи менше вогню, ось так... Обережно. — я додала останні інгредієнти та ще через кілька хвилин все було готово.

Є у мене одна слабкість, каюсь. Якщо справа стосується будь-яких дослідів, я повністю можу уйти в себе і нічого не помічати навкруги доти, доки дослід не буде завершений. Є у цьому щось дійсно чарівне і привабливе...

— Наносити треба по краях рани, обережними рухами, — я передала приготовлене із рук в руки менталісту. — Воно вже охолонуло.

Загалом це й було ознакою готовності – антидот моментально охолоджувався. Жак обережно забрав у мене настій і почав наносити його по краях рани, як я і казала.

Коли він закінчив, усі напруженно завмерли в очікуванні результату.

На ділі від справжнього тотеніяку це б не допомогло. Там дійсно допомогти могли лише дуже рідкісні трави, які аж ніяк не могли випадково опинитися у багажі звичайного поштаря. Тому все було зроблено від зворотнього – використана отрута була лише підробкою. Вона дійсно могла вбити принца і мала настільки схожі симптоми з оригіналом, що без експертизи неможливо було розібратися де що, а ось приготувати антидот до цієї підробки можна було з набору самих простих трав. Хоча вигадати отруту з такими умовами було аж ніяк не легко. І це ще м'яко кажучи. Але я з цим впоралася.

Поступово рана втрачала зелено-жовтий відтінок і розовішала. Женев'єва видохнула з неабияким полегшенням і кинулася заживляти вже цілковито звичайне поранення. Жак повернувся до мене.

— Я не знаю напевно які цілі ти переслідуєш... — знову цей уважний погляд, — але дякую тобі. Ти врятувала мого найкращого друга та названого брата. Хоча я досі не розумію як тобі це вдалося.

Зрештою вони утрьох знову зібралися навколо принца, а в мене якраз з'явилася можливість поговорити з поштарем.

— З якого міста кажете ви їхали? — що означало: чи зустрівся він з нашими на виїзді з лісу.

— Так з самого Аквавілю, мадемуазель.

Виходить не зустрівся. Щось сталося?

— Ніколи не бувала у столиці. І як там?

— Встигнете ще, усе життя попереду. Але як на мене занадто багато доріг понапрокладали останнім часом. Ні на мить не змовкає стукіт колес проїжджаючих екіпажей, дратує іноді – страшне, — пожалівся візник.

Ні, все добре. А не зустрілися вони тому, що в них збився портал через вплив грози, накликаної спадкоємцем.

Ми з ним підійшли до решти, де принц вже прийшов до тями.

Чому одразу не можна було просто взяти будь-яку небеспечну отруту з можливістю виготовлення антидоту так само зі скудного набору лікарських рослин? Все просто – необхідно було, щоб саме я вилікувала принца, виправдовуючись особливими знаннями фей з Зачарованого лісу. А зі звичайною отрутою Женев'єва впоралася б самотушки. Власне чому саме я?..

— Борг життя, — хрипким голосом вимовив Даніель, а потім повторив вже голосніше, — я, Даніель де Брієнн, за традицією висловлюю свою подяку за порятунок мого життя і пропоную вибір: я виконую одне ваше бажання або зобов'язаюсь оберігати ваше життя до кінця моїх днів.

Ось саме тому.