Глава 1. Зачарована зустріч

«Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.»

 © Михайло Коцюбинський

"Тисячоліттями два світи жили порізно. Такі різні й такі схожі одночасно, вони один для одного тривалий час залишалися лише легендами чи казками для дітей..." 

Десь збоку знову пролунав цей дивний шурхіт. Просто неможливо зосередитись! У мене вже були написані деякі начерки для дослідницької роботи, але цього було ще відверто мало. Однак, Темне королівство – надто вже складна тема для серйозного дослідження. Враховуючи, що у Світлому королівстві зараз це справді вважається казкою для дітей. Але незважаючи на це, в цій старій книжці була дуже цікава і корисна інформація, а що найголовніше - її було багато. 

У темряві Фронт'єрський ліс виглядав досить зловісно. Комусь може було б навіть страшно, але точно не мені. Я спокійно сиділа собі з книгою, своїми записами та магічною лампою в маленькому імпровізованому таборі на галявині неподалік дороги, в очікуванні свого "екіпажу", який і доставить мене до пункту призначення. Цього року традиційні Королівські Ігри будуть проводитись у столиці герцогства людей – Чармівілі. Мій шлях лежав саме туди, а мій "екіпаж" чекати не буде і тим паче не заїжджатиме в моє глухе село, щоб забрати мене. 

У Світлому королівстві було лише чотири герцогства: Ле Драгон – драконів, Ле Зюма – людей, Ле Зондін – русалок та Ле Фарфаре – гномів. Окремо в оточенні гірського масиву існував Зачарований ліс. Він не просто так називався Зачарованим, жодна істота не зможе туди потрапити без запрошення та зі злими намірами. Це були дві обов'язкові умови, а так як лісові жителі аж ніяк не горіли бажанням запрошувати до себе гостей - відомо про цей ліс було вкрай мало. Я й сама там ніколи не була, навіть не дивлячись на те, що моє коріння звідти. Я наполовину фея-дріада і про це мені щодня, дивлячись у дзеркало, нагадують мої яскраво-зелені очі та загострені вуха. 

Провівши сьогодні ввечері ритуал для поповнення сил у цьому лісі, я й бавила час за книгою та своєю науковою працею. Через вищезгаданий ритуал я не могла користуватися магією найближчі пару годин. І, відповідно, не могла запустити пошукове заклинання і дізнатися, зрештою, що ж там... 

— Шорх!.. — знову пролунало десь у кущах. 

— Та що це там таке! — не витримала вже, почуваючи себе без магії сліпим кошеням. 

Я рішуче відклала всі папери й піднялася озирнутися. Затишна галявина, яка так мені сподобалася, була зовсім невелика і, за відчуттями, нікого більшого за жука крім мене, тут не було. Але якщо придивитися уважніше... 

Безшумно ступаючи, я плавно перемістилася ближче до дерев. Крок, ще один і ще. Хтось явно від мене ховався, не без застосування магії, звичайно, але на мене такі фокуси не діють. 

— Ага, попалася! — різким рухом я схопила в кущах, здавалося б, звичайнісіньку білку. 

Якби не одне "але". У цієї "звичайнісінької білки" в лапках була звичайнісінька записна книжка, нехай і невеликого розміру. 

— Опусти мене негайно, опусти я сказала! Як ти мене виявила?.. — білка почала активно вириватися із захоплення, — Зовсім уже знахабніли, як можна так поводитися з шановними громадянами Світлого королівства?! 

Говорюча білка це звичайно щось новеньке. Я не стала ризикувати й опустила її на землю, доки вона мені весь рукав сукні не порвала. Білка відразу сховала в простору кишеню записну книжку і почала пригладжувати пухнастий хвіст. Я ж її з цікавістю розглядала. Чийсь фамільяр? Але ж вони не вміють розмовляти. Тільки ментально зі своїм магом-господарем. 

— Ти стежила за мною? 

— Ой, боляче ти мені потрібна. Невіглас. Я – Моміль Ек'юрай, і якщо стежитиму, то тільки за відомими в нашому королівстві істотами, про які можна зібрати цікавий матеріал, - вона окинула поглядом мене, мою звичайну лляну сукню і мої пожитки, — а не за такими простушками з села, як ти. 

Навіть прикро якось стало. 

— А ти що тут забула? — уперши руки в боки, спитала хвостата, — Чи вдома сидіти за книжками вже не заведено? Тільки в лісі, ще й уночі. 

— Якщо я тут сиджу, значить, на те є причини, — кинула їй і вже розгорнулася, щоб повернутися до свого місця продовжувати вивчення книги, — Ішла б ти звідси... полювати за своїми знаменитими чи кого ти там шукаєш. 

— Ні-ні-ні почекай, — обігнала мене білка і стала на шляху на задні лапи, — Я... поки сиділа в кущах, чула, як ти бурмотіла щось про Королівські Ігри, мені не почулося? 

Так насправді я деякий час тому читала газету, де була стаття про них. 

— Тобто зараз ти мене все-таки сприймаєш, як особистість, гідну твоєї уваги, Моміль? — виразила я, але відразу змінила свій настрій пом'якшившись, — Пробач, що так схопила тебе. Як ти правильно зауважила – тут, у лісі, вже давно настала ніч. Мало хто міг ховатись у кущах... — для більшого ефекту я обняла себе руками й зітхнула. 

Білка тямовито закивала, схоже, їй було справді моторошно бути тут однією. 

— Так, тут страшно, — вона смикнула хвостом, — і відчуваються відголоски магії... чужої, темної, забороненої. — Моміль несподівано озирнулася на всі боки та застрибнула на постелене мною на землю покривало, а потім знову стрепенулась, і гордовито випросталась, — Стривай-стривай, не змінюй тему! Гарна спроба уникнути відповіді, але ти тепер моя боржниця – за образу шановного громадянина Королівства. Так що винна мені послугу. 

Навіть не почала сперечатися, теж сіла на покривало та обернулася до неї. Мені справді було цікаво, що вона вимагатиме. 

— І що ж тобі треба? — я почала збирати в сумку свої скромні пожитки, які вже встигла розкласти покривалом і помітила, як у Моміль при цьому моєму русі спалахнули очі. 

— Віддай мені ту газету! 

— Цю? — серед купи папірців справді була куплена мною сьогодні ранкова газета, — Не чекала, що все так просто... Невже ти не можеш купити її сама? — і не розуміючи подивилася на білку.