Глава 3

У шаленому темпі ми з Ніколь підготували два салати, відбивні та взяли суші для святкового столу кухня нагадувала поле бою — ножі, миски, соуси й постійні “ти бачила майонез?”
Привели себе до ладу: поки я робила макіяж, Ніколь накручувала кучері, наспівуючи щось новорічне й постійно заглядаючи до мого дзеркала.
Одяг ми підготували заздалегідь — Ніка обрала легку червону сукню, тоді як мій вибір припав на чорний комбінезон із привідкритими плечима у ньому я почувалася зібраною й трохи небезпечною — такою, якою хотіла бути цієї ночі.
І, як було заплановано, о восьмій ми вийшли з дому. Дорога до будинку Сари, де мали святкувати Новий рік, зайняла хвилин тридцять. І за цей, здавалося б, короткий час Ніколь встигла винести мені мозок через Альошу, адже я таки заговорила й пожалілася сестрі, що він поїхав до Києва, нічого не сказавши.
Якщо раніше Ніколь його просто недолюблювала, то після цієї новини була готова задушити — за те, що залишив мене саму вона говорила швидко, емоційно, жестикулювала так, ніби Альоша сидів поруч і міг почути кожне слово.
Довелося розповісти правду про наші стосунки, а точніше — про їхню відсутність. Від цього шок сестри зріс у кілька разів.
— Я, звісно, не експерт у любовних справах, — обережно сказала вона— але, можливо, тобі варто задуматися, чи є у ваших стосунків майбутнє.
Мені не хотілося зізнаватися, але всю попередню ніч і весь сьогоднішній день я провела саме в таких роздумах.
А ще мої думки надто часто поверталися до Колі… Настільки часто, що я вже злилася на себе за це.
— Привіт, заходьте, майже всі вже зібралися, — промовила Сара, відчиняючи нам двері.
І справді, компанія була майже в повному складі. Серед знайомих облич я помітила двох нових дівчат і одного хлопця.
— А це хто? — тихо запитала я у сестри, бо вона про них нічого не згадувала.
— Оля — дівчина Дані, Марина — сестра Колі, а Макс — хлопець Сари. Наша компанія росте, — з ентузіазмом відповіла Ніколь.
Ми почали розставляти на столі принесені страви.
— Усім привіт, я трохи запізнився, — пролунав знайомий голос.Марина саме проціджував виноградну наливку, і дзенькіт скла дивно підкреслив цю мить.
Моє серце шалено закалатало, і я різко обернулася.
Це був Коля.
Таким, яким я його пам’ятала чотири роки тому… і водночас зовсім іншим.
Темне волосся було недбало вкладене, кілька пасм спадали на лоб, ніби він не вважав за потрібне витрачати час на дрібниці. Хоч я знала — насправді він просто не любив удавати з себе когось іншого.
На обличчі з’явилася легка щетина, яка додавала йому зрілості й мовчки свідчила: ці чотири роки зробили з нього чоловіка.
А його погляд…
Глибокий, ніжний, з тінню минулого, яке так і не відпустило. У ньому було надто багато сказаного без слів: спогади, незадані питання, почуття, що залишилися між рядків.
А мій погляд?
Який він?
Як я дивлюся на нього тепер?
— Привіт… — охриплим голосом порушила я тишу між нами.
— Не очікував, що ти приїдеш.
— Я теж.
Між цими двома фразами зависло все, чого ми так і не наважилися сказати одне одному.
— Чого всі стоїте? За стіл! — пролунав голос Сари, і ми розійшлися по різні боки.
Я насипала собі в тарілку класичний салат «Козел у городі», але замість того, щоб їсти, задумливо почала колупати його виделкою смак зник, ніби разом із повітрям.
Можливо, варто поговорити?
Можливо…
Але страх знову відкрити те, що так і не загоїлося, виявився сильнішим.
Я підвела очі — Коля дивився прямо на мене. Наші погляди зустрілися, і жоден із нас не поспішав відводити очі.
Стільки часу минуло…
А здавалося, ніби минуле так і залишилося тут — між нами.
Неперегорнута сторінка.