Глава 4

-Чого всі такі угрюмі сидите? — з удаваною серйозністю, але з іскрою в очах промовила Оля — Я карти принесла, давайте поворожимо? — запропонувала вон, дістаючи з кишені колоду гральних карт.
— Але це ж звичайні карти. Яке з цього ворожіння вийде? — скептично промовив Макс, за що одразу отримав легкого пинка від Сари.
— Щоб ти не бурчав і не псував магію, — буркнула вона, а потім усміхнулася.
— Я за! — підтримала ідею Ніколь. — Хто перший і як правильно ворожити?
Ідеальне заняття для новорічної ночі. За вікном тихо сипав сніг, годинник відраховував останню години року, а в повітрі висіла дивна напруга — ніби щось от-от мало статися.
Я поділяла скепсис Макса, але водночас дуже хотіла отримати відповідь на своє запитання.
— Правила прості, — почала Оля. — Ви по черзі тягнете дві карти. Перша — те, що було у вас цього року. Друга — те, що буде в наступному.
— А що означає кожна масть? — з цікавістю запитала Ніколь, схилившись уперед, мов дитина, що чекає казки, яку явно забавляла подібна розвага.
— Кожна комбінація трактується по-різному, — пояснила Оля. — Тож спершу всі витягують карти, а потім я розповім значення кожному.
Усі дружно кивнули. Оля почала тасувати колоду. Старенькі, потерті карти ковзали одна по одній неохоче, тихо шаруділи, ніби шепотіли між собою, ніби навмисно затримували час.
Я мимоволі подумала, чому вона не купила нову колоду, якщо так хотіла поворожити. 
Після тасування Оля підійшла до Колі й простягнула йому карти.
— Не забудь, яка була першою, а яка — другою, — ще раз нагадала вона.
Оля пішла далі по колу. Хтось тягнув карти з азартом, хтось — зі скепсисом, а хтось жартував, ховаючи власне хвилювання за сміхом.
Коли черга дійшла до мене, серце зрадницьки прискорилося.
— Дві будь-які. До яких тягне, — сказала Оля.
Я витягнула першу карту — валет піки. Мимоволі скривилася. У всіх ворожіннях, у які ми колись жартома грали, піка ніколи не означала нічого хорошого: біль, зради, таємниці. Але ніколи — кохання чи стабільність.
Я невпевнено подивилася на колоду. Розуміла, що це лише гра, але хотілося бодай символічно чогось світлого. Я потягнула руку до середини колоди, але несподівано зачепила верхню карту. Вона випала просто мені в руки.
Я перевернула її.
Дама черв.
— Карта сама тебе обрала, — тихо промовила Оля і на мить у кімнаті стало надто тихо й відійшла до Сари.
Я ще кілька секунд дивилася на карти, ніби вони могли сказати більше, ніж уже сказали.
— Отже, всі витягнули по дві карти, — заговорила Оля. — Почну з себе, а далі — по черзі.
— У мене цього року була робота, — усміхнулася вона. — І скажу вам: як я працювала — так карти і показали. А буде — почуття.
Я помітила, як Оля з теплотою поглянула на Даню. Карти, здається, справді не брехали.
— Коля, — продовжила вона, — у тебе була стабільність, але без радості…
Він не відреагував. Просто мовчки слухав.
— А буде правда. І біль.
Оля віддала йому карти й пішла далі. Я знайшла Колю поглядом — він сидів у своїй звичній спокійній манері, але його пальці ледь помітно стиснули край стільця, ніби його не турбувало ані минуле, ані майбутнє.
Коли Оля підійшла до мене, я мовчки простягнула їй карти.
— Іро, — сказала вона, — у тебе був біль. І зради. А буде — кохання.
Біль… так. Зради… Я сподівалася, що вона помилилася, що Альоша все ж залишався мені вірним.
Я дістала телефон і написала:
«Як зміна? Дуже втомився? Ми вже сидимо за столом. Уявляєш, майже всі прийшли з другими половинками…»
Відповідь прийшла майже одразу:
«Все норм».
Коротко. Сухо. без жодного смайлика, без жодного інтереса.
Я увійшла в інстаграм, де мене чекала нова непереглянута розповідь моєї старої знайомої. Я вже мала відкласти телефон, але все ж натисла на кружечок — і яке було моє здивування, коли я побачила її в обіймах Колі.
Все стало дуже зрозумілим...
Але від цієї інформації не було болю чи розчарування — лише свобода та полегшення ніби хтось зняв з грудей важкий камінь.
Я заховала телефон у сумочку й відчула на собі стурбований погляд Колі. Можливо, варто було послухати Михайла Дмитровича… Можливо, справді варто поговорити.
Щось підказувало мені, що між мною й Альошею все закінчилося в ту мить, коли ми стали радше сусідами, ніж парою, а тепер ще ця історія…
— Карти складайте докупи, я музику увімкну, — сказала Оля.
Усі почали нести карти. Я кинула свої мастю донизу. У цю ж мить те саме зробив Коля, сидячи навпроти.
Одна з його карт перевернулася.
Так само, як і моя.
Моя — дама черв.
Його — король піки.
— Через біль — до кохання… — ледь чутно промовив Даня, який знав про нас і підтримував Колю після розставання.
— Це ж треба, щоб так карти випали… — задумливо сказала Оля.
І в ту ж мить заграла музика.
Наша музика.
Та сама пісня, під яку ми почали зустрічатися.
Та, під яку був наш перший поцілунок…