Глава 5

Можливо, випадковості й справді не такі вже випадкові?..
— Потанцюємо? — промовив Коля.
Він не чекав відповіді. Його рука лягла мені на талію, і він м’яко притягнув мене до себе. Світ навколо похитнувся, закрутився, ніби хтось різко зменшив гучність реальності й залишив лише нас двох. У його міцних обіймах стало байдуже на дрібниці, на його колишню сором’язливість, на ці прокляті чотири роки мовчання.
У цю мить я раптом усвідомила: я тікала не від нього. Я тікала від того, чого понад усе прагнула знайти.
Музика звучала тихо, майже несміливо. Десь у будинку сміялися друзі, дзенькали келихи, але все це було ніби за товстим склом. Сніг за вікном повільно кружляв у світлі ліхтарів, і мені здалося, що навіть він танцює разом із нами.
— Коля… — невпевнено промовила я.
На губах тремтіли тисячі невисказаних слів. У голові вирували запитання, які так і не наважилися стати голосом: із чого почати? З вибачення? З болю? З питання про його життя без мене? Чотири роки вмістили в себе стільки мовчання, що тепер воно тиснуло на груди сильніше за будь-який крик.
І в цю ж секунду я зрозуміла: якщо не скажу зараз — не скажу ніколи. Гордість знову стане стіною, за якою я ховатиму правду. А правда була простою й страшною водночас: так, я була ініціаторкою нашого розставання. Але саме я найбільше сумувала. За його турботою. За ніжними, такими м’якими словами. За тим відчуттям спокою, яке було лише поруч із ним.
Я нахилилася ближче і прошепотіла так тихо, щоб чув лише він і я:
— Я… скучила.
Його руки сильніше стиснули мою талію. Я відчула, як цей дотик розтоплює всі мої сумніви, всі страхи, всі «а раптом». Ніби він тримав не мене — а моє розгублене серце.
— Іра… — тихо промовив Коля. — Я чекав цього. Усі ці довбані чотири роки.
Його голос був хрипким, чесним, без жодного захисту. Моє серце шалено калатало, здавалося, ще мить — і вирветься назовні. Але замість слів я лише міцніше притислася до нього, дозволяючи собі бути слабкою. 
За вікном почали лунати перші феєрверки — ранні, нетерплячі. Десь далеко хтось рахував секунди до півночі. А я подумала, що, можливо, саме так і виглядає диво: не гучне, не показне, а тихе, тепле й дуже справжнє.
Все було так просто… І водночас так складно. Наша гордість, наша невпевненість завжди все псували, змушували мовчати, відкладати, боятися.
Але в цю мить, у його обіймах, я чітко усвідомила: заради щастя потрібно ризикувати. Потрібно пробувати. Навіть якщо страшно. Навіть якщо боляче.
Бо інколи доля дає другий шанс лише раз.
Особливо в новорічну ніч.