Перша і остання

Рожевий ведмідь

Секретар Олексій Миколайович як завжди йшов на роботу. Погода була похмура, сира, листя вже добігали свій цикл… Заходячи до свого бюро, він зустрів Єлену, яка ще два дні тому була в лікарні. Вона різко обернулась і з широкою посмішкою на обличчі пішла в сторону Олексія.

— Добрий дня, Олексію Миколайовичу!

— І Вам не хворать. До речі, Ви так швидко одужали? Мені казали, що у Вас пневмонія. Ви точно почуваєте себе добре?

— Так, все… — Єлена раптово закашляла — Вибачте…

— Можливо, Ви все таки візьмете лікарняний? Я буду до Вас заходити. Не кожного дня, але все ж…

— Ні, не можу. Треба працювати. В мене вже борг у віконце стучить. Це ще я не заплатила за лікування в санаторії.

— Я можу допомогти. Дати грошей. Відсотки брати не буду, авжеж.

— Мило з Вашої сторони, але я відмовлюсь… Мгм, згадала. У Максимовича завтра ювілей, не забудьте прийти.

— Краще б не нагадували. Я нескінченно багато разів намагався знайти оту леску… Особливо його дружок, Абрамович. Зухвалий, що не скажеш, то все не те.

— Ви йдете заради Максимовича, а не його маріонеток. Я знаю, він полюбляє говорити про дорогий haute couture одяг. Буквально вчора була представлена нова колекція. Ось є спосіб знайти гачок.

Попрощавшись, Олексій з сумом пішов за свій деревяний стіл. За вікном лунали сирени поліції, швидкої, крики птахів — усе, що обтяжує столичного жителя. Він не міг придатись роботі — все заважало. Думки про день народження запалювали в ньому рвоту, яка гірко, царапаючи стравохід, піднімалась пекельно вгору. Увімкнувши комп'ютер, миттєво почав гуглити різноманітну інформацію щодо останнього шоу. Кожне слово перекручувало мозок. Роздратування з кожним разом все росло і росло…

О пів на сьому Олексій, повертаючись до дому, проходив повз автобусну зупинку, на якій знаходилась Єлена Олександрівна. В руках у неї був рожевий ведмідь. Вона була засмучена, її трясла тривога. Олексій тихо підійшов та торкнувся її плеча.

— А, Олексію Миколайовичу, налякали.

— Пробачте. Що Ви тут робите? Та ще з таким кумедним медведиком.

— Цей мій талісман. Мені пропонували багато іграшок, навіть ті, які були на подіумі, але він захопив моє серце.

— Непоганий. Мені б такого незвададило. Хоч щось приємне серед цих будених кольорів.

— Так… А хочете я Вам його подарую? Не відмовляйтесь. Беріть. Не змушуйте застосовувати фізичну силу.

— Боже, Лено, Ви просто нестерпно приємна людина… Дякую!.. Буду берегти його. В світі так багато дятлів…

— Але навіть дятли корисні…

Під'їжджає її автобус. Олексій навіть не помітив як вона щезла. Він так і

залишився із мякенькими ведмедем та своїм запитанням на станції.

На наступний день Олексій вийшов з дому зхвильований. Він йшов на день народження. Очікування були оптемістичними, хоча щось підказували, що не все так прозоро. Підходячи до садиби, уловлювалися найсмачніші запахи, які тільки можливо створити. На вході стояли більшість його колег, з яким Олексій привітався, у відповідь отримав сухі відповідь. У бенкетному залі знаходилась вся знать. Як тільки переступив поріг, то сразу відчув погляд вельмож.

— О, друже мій, рад тебе бачити! Дякую, що прийшов. — озвався Максимович.

— І Вас. З днем народження! Це мій подарунок. Сподіваюсь Вам сподобається.

— Дякую-дякую! Я сьогодні втоплюся в подарунках… А, так, дозвольте Вам представити мого найкращого друга та couturier, Пьер Абрамович.

— Рідко Нас презентують таким чином. Ви маєте велику честь. Enchanté.

— Я відійду на секунду…

— Чули про новий показ. Як ви думаєте чи буде актуально використовувати цю тему в сьогоднішніх реаліях?

— Ви мене дивуєте… Так, тема застаріла, але наряди неперевершені.

— Як на мене, тринадцятий був найслабшим серед інших. Да і форма взагалі не та… 

— Ви знущаєтесь? Це найкращий серед усіх! Він богоданий. В ньому все викреслено до найменших деталей. А історія яка! Ви її взагалі знаєте? Оновленні образи є недосяжними… Ви нічого не розумієте. 

Олексій поринув у смуток, очі заблищали. Він тільки хотів щось сказати як Максимович, повернувшись з потом на лобі, мовив:

— Єлена Олександрівна померла…

Минали дні, ночі, неділі. В один день, вихідний. Йде дощ. Олексій сидів з ведмедем, дивлячись у вікно. Ведмідь був не найкращий. У нього завжди випадало одне око та в деяких місцях виднілись пропалини. Він доглядав за ним. За вікном останні листочки відривались від дерев та улітали в темний буревій.

— Розумію, не хочеться кидати… Не звертаєте на те, що маєте довкола, а тянетесь до небокола…

Олексій усміхнувся. 

— Привіт. Я сумую. Як ти? Не сумуєш? Багато чого було… Минулого вівторка Максимович поїхав до Лондона…