Частина Перша

Влада стояла у купі своїх подруг, що  обступили її  по колу. Вона посміхалася їм та вся немов світилася від щастя.

«Владо, ти сьогодні вся немов сама не своя!» - сказала одна с подруг. «Найкраща!» -  підтвердила інша. «Вітаємо  люба. Це твоя перша перемога!» – привітала її третя подруга. «Так. Хто міг подумати, що мій сценарій стане сценарієм року?!» - тихо    відповіла дівчина на видиху. «Так, тепер ти  - не одна з нас. Тепер і твоє прізвище виділятимуть серед сценаристів. А ми залишимося простими  писаками діалогів», -  промовила    трохи з сумом, трохи з  гумором  третя подруга. «Так. Це не просто  там писати у купі якісь діалоги. Ти молодець!  Таки добилася свого! Круто!» - бадьорим тоном продовжила розмову подруга номер два. «Дівчата, заспокойтеся! Я все ще ваша подруга та одна з вас і нікуди не збираюся! І так я буду писати  якісь там діалоги разом з вами», - схвильовано відповіла Влада на підбадьорювання своїх подруг. Дівчата хоч й говорили бадьорим тоном, але в їхніх словах явно відчувався  страх та сум. Раптом Влада відчула хвилю штовхань, бо в залі де вони стояли своєю  рідною купкою, було повно людей. Можна сказати, що яблуку  ніде було впасти. Дівчина  озирнулася та побачила, що до неї штовхається чоловік з квітами. Коли чоловіча голова наблизилася, за букетом вона впізнала режисера. Режисер нарешті наблизився до Владислави та урочисто проказав: «Вітаю! Дай Бог – це не останній твій сценарій!». «Дякую, Павло Олександрович!» - схвильовано відвела винуватиця торжества. «Павло, просто Павло», - кокетливо та водночас трохи не сміливо відповів вже немолодий режисер. Він взяв руку Владислави та поцілував її пальці. Потім кумедно відкланявся, хитаючи головою, та зник в натовпі. Дівчата всі разом просто приснули від сміху.  «Отакої. Тепер він просто Павло», - весело нагадала перша подруга. «Тихо, Оксано!» - шепотом відповіла друга дівчина. «Чого ти, Маня?» -  запитала та захихотіла подруга номер три. «Тому що почує, Дашо», -  пояснила подруга, яку назвали Манею. «Дівчата, та годі вам! Хто тут почує? Тут такий гомін стоїть», - нагадала Влада.

І, дійсно,  вона була зараз не єдина, кого  тут вітали. Навкруги було багато людей. Багато щасливих купок. Де обмінювалися вітаннями, радісно сміялися,  навіть вигукували якісь  гасла та  тости. Бо навкруги крутилися актори та акторки, режисери, діячі культури та  працівники з різних каналів телебачення. А біля них  були свої шанувальники та друзі, які прийшли привітати та порадіти за них. Й Владислава була  просто піщинкою, однією з  великого натовпу,  у морі   всього цього свята. Яку привітали, а потім забули. Бо й без неї було кого вітати. Але Владислава не сумувала з цього приводу, бо більше відчувала себе не в своїй тарілці і  серд подруг їй було легше та спокійніше. Не звикла вона до  такого натовпу, софітів та яркого світла. Не готувала й промову. Тому, коли її  раптом оголосили вийти на сцену, вона вийшла та обомліла уся. Тільки й  промовила, що вдячна  своїм рідним, своїм друзям, режисеру, що побачив в сценарії щось  цікаве та ще Богу. Взяла нагороду та, качаючись  на підборах, зійшла зі сцени. Але в душі вона все ж таки раділа, що  нарешті премію за найкращий сценарій  серіалу присуджено не просто їй – Владиславі, дівчині, яка тривалий час писала зі своєю командою  діалоги – найпростіше та найдешевше, що є в сценарній роботі. Вона раділа, що нарешті нагороду отримала   вона, як сценарист, тобто працівник сценарного цеху. Тому, що  це так рідко траплялося. У намінації на найкращий сценарій, зазвичай нагороджували   режисерів, які самі щось походу писали, потім знімали. А тихі й скромні робітники сценарного цеху  завжди залишалися у тіні. Ніби й не було нікого та ідея  фільму сама спустилася з неба. Його зняв великій режисер, зіграли геніальні актори, але що за кожним фільмом, за кожною серією серіалу,  спочатку була чиясь думка, чиясь ідея або фантазія, залишалося не згаданим. Саме це в даний відбиток часу тішило Владиславу й вона озернулася навкруги та подивилася гордо на всіх присутніх наче зверху, наче вона не серед них, а десь над ними та тихо посміхнулася сама собі.

Це помітила  дівчина, яку  подруги називали Маня, але вона була навіть не Марія, а Маріанна, хоча сама соромилася  свого надто пишного ім`я.  Маня подивилася на Владу та єхидно проказала: «Ого, невже слова цього Павла тобі запали у голову? Викинь його звідти, негайно! Він же одружується чи не на кожному своєму новому проекті та майже кожного разу  на головній героїні. Така в нього мулька». «Ні, я не думала зараз про нього», - відповіла дівчина. «Це добре!» -  схвалила її у відповідь Маня. Влада раптом віддала купу букетів у руки Мані та сказала, що скоро буде. Владислава рішуче почала пробиратися к виходу із зали, навіть трохи штовхаючи  присутніх. Вона вийшла із кола подруг, які вже озиралися та розглядали присутніх. А подивитися було на кого та на що.  Всі були урочисто одягнені у вечірні сукні та смокінги, дорого та яскраво, пахли дорогими парфумами,  дивували модними та незвичними зачісками. А наша героїня  не звертаючи ні на кого уваги, подалася на вихід.

Владислава майже вийшла із зала. На виході вона стикнулася з одним високим чоловіком, середнього віку. Хтось штовхнув її позаду й вона влетіла в нього,  залізла на його блискучі чорні туфлі та охопила його руками, щоб не впасти. «Обережно!» - ображено та розлючено  промовив чоловік. Потім він озирнувся до неї. Подивився знизу  вгору та додав, як вколов: «Чи через Шампанське й славу  ви вже не тримаєтесь на ногах?». «Вибачте! - сором’язливо промовила Влада та подивилася в обличчя чоловіку, - Я не хотіла. Та Шампанського сьогодні ще не пила». Чоловік втягнувся та пропустив її у двері. Владислава пройшла, а потім позаду себе почула: «Я звідкись знаю вас. Де  я вас бачив?».  «Отакої. Він мене впізнав», - подумала дівчина, бо вона його точно впізнала.  Можна сказати, що це  був  прототип її головного героя з  серіалу, що вона написала та  за що двадцять хвилин   тому отримала нагороду. Один з братів Шермерів, олігарх й  майже господар країни, про кого вона так старанно збирала інформацію останній рік. Та дістала тих братів, що вони навіть надсилали людину, яка пригрозила Владиславі  зменшити свій  запал. «Що він тут робить?» - пробігло у думках. Владислава приготувалася до  ривку, її серце калатало. Але  зробити ривок не вдалося. Чоловік вхопив її за руку. Вони разом вийшли у коридор. Чоловік не відпускав  її руку. Він   підвів дівчину до стіни та притиснув  вільною рукою. Багатій знов задав їй теж саме питання: «Де я вас бачив?». Владислава зніяковіла та тихо відповіла: "На сцені".  Вона дістала з  жіночої сумочки  нагороду зі словами: «Ось. Я номінантка на найкращий сценарій». Влада подивилася на нагороду та  вже почала її ховати назад, коли  чоловік взяв у руки нагороду, подивився та сказав: «То це ви написали цей чортів серіал, через який в нас було стільки неприємностей?!». Влада винувато кивнула. «Ще й нагороду за цю лабуду отримали!» - жорстко   покритикував дівочу гордість.. Владислава розлютилася в середині. Сценарій вона  вважала своїм утвором, жила ним  останній рік, вклала в нього всю себе, тому не змогла втриматися.  З образою вона почала свою відповідь: «Ніяка це не лабуда! Це мій перший, оригінальний сценарій. До речі, він дуже сподобався як режисеру так і продюсерам. В його повірили та не прогадали. Я стільки працювала над ним, сама. Стільки зібрала інформації про ваше життя і це не було легко!». «Так, лізли в наше життя як нахабна кішка!» -  відповів чоловік вже з веселою інтонацією в голосі. «Нахабна кішка?» -  здивувалася дівчина.  Чоловік  голосно розсміявся. Такі слова здалися йому дуже дотепними. А потім розповів: «Якщо чесно, то спочатку я  подумав, що  ви  якась з цих молодих артисточек, що  вештаються на всі ці заходи заради зв’язків та слави.  І я міг вас бачити десь у кіно на другорядних ролях». «Дідько!» - сказала сама собі  подумки Влада. «Не требо було лізти в наше життя. Перебирати всі плітки з Інтернету. Вам би навряд сподобалося, якби таке робили з вашим життям», -  вже серйозно сказав її співрозмовник. «Вибачте! Я не хотіла вас з братом ображати. Але мені сподобалась ідея   взяти героїв з  найбагатший людей країни. Але як вони та чим живуть я  мало що знаю. А ви  одні з самих відомих та медійних  з цієї братії. Тому я зупинилися на вас з братом. А по-друге мені хотілося  зробити дійсно якісний  та цікавий наш український кіно-продукт. Щоб він був не тільки цікавий, а ще й на злобу дня», - виправдовувалася Влада. Чоловік нічого не сказав та зробив дивний жест губами, витяг їх у трубочку. А потім  повернув назад отриману Владою статуетку. «Значить спіймалася, та, що кусалася. А не хочете, щоб я вас підвіз? Ввечері очікується злива», - раптом дружньо та трохи з кокетством  запропонував Шермер. «Ні. Не требо. Я з подругами. І я поспішаю!» - відмовилася дівчина. Чоловік прибрав руку від стіни  та  наче відпустив свою заручницю зі словами: «Добре, біжить, але прийміть і мої вітання!». «Дякую!» -  суворо відповіла  дівчина та вирвалася на волю й побігла туди, куди  так звала її природа. А чоловік побіг по сходах.