Рожеве

Рожеве світло з’явилось зненацька. Просто одного вечора воно лизнуло вікна згори.

Леся ніколи не замислювалась над цим. Ну подобаються людям рожевий чи фіолетовий кольори. Освітлюють вони собі балкони та вікна — нехай.

А в понеділок увечері, повертаючись додому зі студії, дівчина раптом зупинила погляд на квартирі сусідів згори.

Тепер і вони теж.

Згори ж самотня та не дуже здорова жінка проживає. Навряд чи вона почала вирощувати заборонені рослини.

Тому й дивно стало Лесі. І цей внутрішній подив став як скалка під нігтем. Турбував. Вона й сама не помітила, як почала спостерігати за будинком уважніше. Задивлятися на чужі балкони, частіше гуляти після заходу сонця.

Музика до вух — а очі на чужих поверхах.

І справді — квартир із дивним освітленням більшало. А ще дивно поводилася Марта Степанівна.

Справа в тому, що Леся часто працює вдома на балконі, особливо коли негода. Вдома картини пишуться з набагато більшим натхненням, ніж у студії. От і видно їй було, як сусідка згори щодня у напрямку автобусної зупинки ходить. За ріг повертає — і за кілька хвилин уже йде назад. Сумка майже порожня. І так два-три рази на день.

Якось Леся перетнулася з жінкою в під’їзді. Привіталася ніяково, бо вони майже не спілкувалися ніколи. Спробувала розмову зав’язати — однак Марта Степанівна поспішала. Кинула діловито:

— У мене саджанці, немає коли балакати!

Крокує надто швидко як для хворих ніг. І видно, що кривиться — бо болить її. З під сукні виглядає шматок бинта. За жінкою тягнеться дух із ліків та чогось неприємного.

Заради цікавості Леся прослідкувала тоді трохи. Вийшла за ріг та побачила, як сусідка увійшла до «Зеленого затишку».

Це магазин, що недавно відкрився біля дому, поряд із старим кіоском та майстернею з ремонту взуття.

Маленький тісний вхід, жодних вікон. Черга з декількох людей різного віку. З'явилися практично нізвідки, і вже рукою махали в слід Марті Степанівні. Не встигли вони, мовляв, швидше, і тепер чекати вимушені.

Магазин мав незвичайний вигляд: іржавий прямокутник, а не будівля. Не було тут раніше цієї будки. А раптом з’явилась. Мохом та корозією погризена, ніби завжди стояла.

Дивне відчуття.

Наступного разу, коли поверталася додому, Леся спеціально пройшла повз уже ближче. Ніздрі самі вловили прекрасний аромат квітів. Це було схоже на троянди — однак значно краще. Солодше.

Леся зупинилася. Хороше стало їй на мить, легкість з’явилася така… Біля входу знову черга. Стоять усі та нетерпляче ждуть, тихо перемовляючись.

— О, Лесюню, ти теж тут! Правильно-правильно, озеленити трохи домівку треба! Молодчина!

Марта Степанівна добродушно усміхалась. Ще дві жіночки поряд закивали, одобрюючи.

Леся захотіла, бува, розпитати у них про «Зелений затишок». Що тут таке, відколи та як. Але… натомість слова загубила. Усмішка у відповідь з’явилась на обличчі, усе полетіло далеко кудись. Справді вагомим здавався лишень запах.

Дівчина вдихнула його глибше, зробила крок до потилиці Івана Олексійовича з п’ятого поверху.

Черга. Треба чекати. Стою за ним.

Що там за дверима у магазині — не видно. Шторка стара похитується на вітру. Стоїть хтось. Бесідує з кожним у черзі по одному. До себе викликає тихий голос, однак незрозуміло, чи жінці він належить, чи чоловікові.

Хвиля проходить — щасливий житель будинку вже йде з пакетом.

Ще вдих — і тут Леся різко зайшлася кашлем. Це раптово дала про себе знати алергія. Очі засльозилися, ніс заклало.

Згадавши, що у сумці немає жодних ліків чи інгалятора, Леся поспішила додому. Хоча покидати «Зелений затишок» не хотілося. Чомусь думка про те, що хтось чужий займе чергу, викликала злість.

Пчихнувши з десяток разів, Леся кинула погляд на магазинчик. Сусіди кланялися, дякуючи. Приймали до рук якісь згортки.

А потім нових вікон із рожевим освітленням стало ще більше. Їх будинок у формі підкови — хочеш чи ні, а почнеш помічати такі зміни.

— Чуєш, крихо, це що у тебе з обличчям? — запитав Рома, чоловік Лесі, коли приїхав з роботи того вечора.

— Алергія пішла. А ти звернув увагу на магазинчик новий? З квітами, чи щось таке…

— Ага. Аромат на всю вулицю. Я повз пройшов — одразу носа заклало. От це ми з тобою два чоботи пара! Так і що з ним?

Рома говорив про їх чутливість до різних запахів. Обоє алергіки, хоча на цьому спільне закінчувалося у них. Вранці Рома йде, а ближче до ночі повертається. Вечеря, душ, спільний перегляд Ютубу перед сном — і все.

Леся ніяк не наважувалась запропонувати розійтися, а такі думки виникали частіше. Спокійно з Ромою. Нормально — однак давно вже без емоцій. Не об’єднує нічого, окрім взаємної поваги.

— Та нічого з ним. Просто… з’явився якось раптово, наші всі сусіди туди лазять.

— Ну, пенсіонери ж самі. Я бачив. Вони ж завжди як мухи злітаються на все блискуче й нове. Бізнес роблять на старих. Звична справа! Мабуть, сорти чудо-квітів продають.

— Мабуть. Знаєш, я б сказала, що ти давно мене не бавив красивим букетом і міг би зайти до того магазину. Але не впевнена, що хочу бачити твоє набрякле обличчя потім. І шмарклі.

— Хіба що смерті моєї хочеш. Тоді — так. Збігаю за букетиком, блін.

Рома усміхнувся, однак погляд його вже давно був прикутий до екрану мобільника.

Втім, про Лесю чоловік не забував. Пильнував завжди, щоб інгалятор був повним, та щоб таблетки вона приймати не забувала щоранку. Рома записував, що і коли брати. Леся ж забувала.

Далі зіпсувався сон. Лесі подумалось, що Марта Степанівна зверху втратила розум. Цілими ночами шкребе підлогу, шелестить віником чи якимось гіллям.

Шшш. Шуррхх.

Рома спить, а Леся нервується. Десь о другій ночі підіймається, у вікно визирає — а прямо навпроти вже з’явилася фіолетова підсвітка. Там, де її раніше не було.

Лишень тіні за шторами — нічого не розгледиш. Контури розмиті, колихається тканина. Чи то нічне повітря так бавиться, чи чужі рухи штору хвилюють...

Тук. Шурххх.