Перемога

Раптом біля входу в альтанку дівча почуло шурхіт і чийсь знайомий голос сказав:

- Та де ж ви?

- Арім – прошепотіла дівчинка – що вона тут робить?

- Не бійся, дівчинко. Я прийшла допомогти тобі. – Арім вже стояла в альтанці і зверталася до Ясі

- То Ви все-таки шукали саме мене ? Але чому ж тоді не розповіли, що хочете?

- Дівчинко, тоді було ще не на часі говорити тобі про ситуацію. А тепер я розповім те, що знаю. Бо чорні привиди пройшли через портал.

Арім почала свою оповідь.

- Давним давно, коли на землі ще не було людей, коли тут панували динозаври, з далекого космосу прилетіли чорні привиди. Ці істоти розумні і дуже жорстокі. Де їхня планета, ніхто так і не дізнався. Вони літали по Всесвіту, шукали планети, де є живі істоти, і перетворювали цих істот на чорних привидів. Після того, як чорні привиди знищили динозаврів, перетворивши їх на собі подібних, вони взялися за дерева, траву і весь рослинний світ. Але рослини не могли стати привидами. Тож ці негідники просто знищували зелену, квітучу планету. Але у Всесвіті є сили, які слідкують за тим, щоб зло не брало верх на Добром. Тож невдовзі після всіх сумних подій на Землі, сюди прилетіли суперлюди - захисники Добра і почали боротьбу з привидами. І, хоча ці покидьки були дуже сильними, суперлюди потіснили їх у інший світ і закрили портал закляттями. Той світ – безлюдний. Привиди не можуть там нікого перетворювати в собі подібних. І, хоча вони живуть довго, але їх чисельність все-таки зменшується. Тож ці чорні істоти весь час намагаються  пройти через портал на Землю. Іноді це їм вдається. Суперлюди залишили на Землі охоронців порталу. Твої батьки так само, як і я – нащадки цих охоронців. Мало хто із землян   бачить чорних привидів. Ти вже переконалася, що твої подружки не помітили їх на вікні.  Дуже хорошими помічниками в боротьбі з цим злом стали кошачі. А твоя Сіма – це просто найкращий друг. Коли ти народилася, твоїм батькам прийшов сигнал, що чорні привиди змогли створити новий портал і декілька з них вибралися на Землю. Тож твої тато і мама залишили тебе у дворі дитячого будинку, щоб у тебе був прихисток, і попрохали Сіму бути твоєю захисницею. Після того з твоїми батьками був втрачений зв’язок. Портал закрився. Скоріше всього тато і мама загинули, але не пустили сюди страховиськ. Коли я приходила в дитячий будинок, я вже знала, що привиди знову знайшли прохід, і хотіла впевнитися, що з тобою все гаразд.

Після цього Арім замовчала. Яся теж сиділа мовчки, переварюючи все тільки що почуте.

- І як же тепер боротися з привидами? – нарешті заговорила Яся.

- Тобі не треба нічого робити. Можливо, коли підростеш, тоді зможеш допомагати нам, охоронцям, не впускати до нашого світу цих монстрів. Ти просто старайся не наближатися до них. Вони не зможуть залетіти в закритий будинок. Тож  будь обережна. І прослідкуй, щоб у Сіми її будинок теж закривався. Адже привиди можуть і Сіму перетворити на чорне страховисько. Коли ми закриємо портали, я прийду до тебе ще. – відповіла Арім

- А ви? Що будете робити ви? І чи багато залишилося охоронців?

- Закривати портали. Наша кількість зменшується. За останні 50 років ти єдина народжена охоронцями дитина. Тож бережи себе.  А мені пора. Не можна гаяти час.

Яся хотіла ще задати Арім безліч запитань, але та зникла і лише далекі тихі слова ще продовжували лунати у повітрі : Бережииии  себееее!

Ясі стало дуже сумно, і вона заплакала. Кішечка терлася об ноги і говорила

- Не плач, ми разом все подолаємо.

- Що мені тепер робити? Арім нічого не розповіла, як боротися із цими монстрами. А раптом вони знову прилетять? А раптом нападуть на моїх друзів?

- Я зараз – відповіла Сіма і кудись побігла, залишивши дівчинку саму.

Через декілька хвилин Кішечка прийшла. В зубах вона тримала якусь кульку, схожу на тенісний м’ячик, голубого кольору з перламутровим відблиском. Яся взяла кульку в руки, повертіла її, подивилася через неї на сонце. Вона виявилася прозорою. Через кульку було видно сонячне світло. Але воно не засліплювало, а набуло голубого спокійного кольору.

- Що це? Для чого ця іграшка? – запитала дівчинка Сіму.

- Я не знаю. Ця річ твоїх батьків. Вони залишили її для тебе. Але я не знаю, як нею користуватися. І для чого вона.

Тут Яся почула що її голосно зве подружка Настя.

- Ой, мені пора йти. Мене, мабуть вже шукають. – сказала Яся. І тільки тепер дівчинка звернула увагу, що вдягнена в піжаму. Добре, що штанці піжами були з карманами. Тож Яся поклала кульку в карман і вийшла з альтанки. Сіма прошмигнула мимо дівчинки і зникла в заростях трави.

- Я так і знала, що ти тут – скрикнула Настя, схопила подругу за руку і потягла її до спального корпусу.

- Тут таке сталося, а ти ховаєшся в своїй альтанці – говорила подруга.

- Що сталося? – запитала Яся

- Ти що, ще в піжамі? Ти ж не прийшла на сніданок. Ніна Володимирівна - в лікарні. У нас нова вихователька. Ми не знаємо, звідки вона взялася. Але, коли вона побачила, що тебе немає, то верещала, як навіжена.  Сказала, якщо тебе не знайдемо до обіду, то всіх нас покарає. Йди скоріше перевдягайся і знайомся з вихователькою.

- Дивно, ми ж начебто всіх із дитбудинку знаємо. А як звати виховательку?

- Нана Владівна.

- Ім’я теж якесь дивне. Схоже на Ніну Володимирівну. Але перекручене.

- Ти теж звернула увагу на це? Та й сама ця Нана трішечки схожа на Ніну Володимирівну. Може її сестра?

Дівчатка якраз зайшли в свою кімнату. Яся хотіла перевдягтися, але тут двері відчинилися і в кімнату забігла жінка дуже схожа на Ніну Володимирівну. Одягнута вона була у чорну сукню. А далі сталася якась дивовижа. Яся відчула в кармані щось завібрувало і їй стало дуже гаряче від цїєї вібрації. Дівчинка згадала, що там лежить голуба кулька. Потім кулька почала дуже сильно пищати. Хотілося закрити вуха, щоб не чути цей писк. На цьому чудасія не закінчилася. Нана Владівна, а це саме вона забігла до кімнати, раптом зупинилася, начебто наскочила на невидиму стіну і почала змінюватися, Спочатку  кінчик її носа став видовжуватися і опускатися до верхньої губи, потім волосся стало злипатися в якусь чорну субстанцію. Її очі стали чорні, як дві бездонні дірки, руки, начебто були із чорного желе. потоншувалися і ставали довшими. Тут вона різко повернулося спиною до дівчаток і вибігла із кімнати. Її руки вже волочилися по підлозі, залишаючи чорні сліди. Дівчата стояли, як вкопані. Вони не могли повірити в те, що бачили. Після того, як Нана Владівна так поспішно вискочила із кімнати, кулька перестала пищати.