минає час

живучі все своє життя в маленькому провінційному містечку, мені стало відомим це невловиме почуття того самого шарму туманної та сірої осені, мерзлої й сирої зими, ніжної та солодкої весни, терпкої спеки літа... мені зрозуміла ця туга, відсутність занять, захоплень... дні йдуть один за одним, а ти не в змозі їх зупинити, адже вони тебе не чують, як і не чує час про прохання хоч на хвилину зупинитися та почекати.

мені б хотілося стояти під літнім проливним дощем до тих пір, поки він не змиє всі мої страхи та розчарування в цьому житті. і скільки б злив вже не минуло – все марно. все даремно. холодні краплі цього літа лише приносять смуток. а на душі так тяжко від нещодавно прожитої весни. проте всі ці гнітючі відчуття можуть вмить розтанути в буденності та спокої розміреного життя подібного місця.

забудься. стань. і зачекай мене

на самоті в такому велелюдді,

де спогади стовбичать, наче судді,

і пам’ять чвалом праліта жене.

забудься. стань. я надійду. нехай

ми в дві руки хиткі прогорнем тіні,

там ти стоїш у білому одінні,

рожевлячи собою небокрай.

пильнуй – от-от я вихоплюсь на світ

і вирину із тьми правікової,

де синій глід осіннього достою

пильнує тишу мовчазних воріт.

не доторкай мене. забудься. стань.

коли б ти знав, як тяжко не згнівити

оцих небес і смертний трунок пити

на безголоссі й німоті розстань.

затям. ти тільки спиш. забудься. стань.

коли б знаття – як тяжко прогортати

цей присмерк літ! лише не смій питати,

бо заламає горло мить вагань.