Частина третя. Розділ 1. Ознаки розпаду

Астрід стояла біля дзеркала, спостерігаючи за власним відображенням. На мить їй здалося, що воно відстає від її рухів на частку секунди. Вона підняла руку — її дзеркальне відображення зробило те саме, але з ледь помітною затримкою. Серце стиснулося.

— Даніелю, — покликала вона тремтячим голосом.

Той підбіг до неї, його очі сповнились тривогою.

— Що сталося?

— Дивись, — вона простягнула руку вперед, і Даніель, вслід за нею, глянув у дзеркало.

Спершу він нічого не помітив, але потім… Її тінь на підлозі на мить розчинилася, ніби світло не могло правильно її спроєктувати.

— Що за… — він озирнувся на неї, намагаючись знайти логічне пояснення. — Це якась ілюзія? Ти відчуваєш щось?

Астрід зробила крок назад і раптом відчула, як її ноги стали немов невагомими, а повітря довкола набуло незвичної густоти.

— Я… ніби стаю легшою, — прошепотіла вона. — Мовби мій центр ваги змістився.

Даніель стиснув її зап’ястя, його погляд пронизував її очі, наче намагаючись вловити щось, що могло залишитися невидимим.

— Це може бути пов’язано із феноменом дисоціації особистості, — пробурмотів він. — Ти ніби втрачаєш відчуття власного тіла, але водночас воно не зникає…

— Це щось більше, ніж просто психологічний феномен, Даніелю, — вона обхопила себе руками, намагаючись зібрати думки. — Це не просто деперсоналізація. Моє тіло реально змінюється, я це відчуваю.

— Добре, — він ковтнув, намагаючись не панікувати. — Дай мені хвилину.

Даніель підійшов до книжкової шафи й швидко переглянув томи, що вони привезли з останніх пошуків у бібліотеці. Він зупинився на книзі про парапсихологію та відкрив розділ, який свого часу не надав значення.

— Ось воно… Ектоплазматичний феномен, — прочитав він уголос. — "У деяких випадках душа може частково втрачати зв’язок із фізичною формою, залишаючи відбитки своєї сутності у просторі. Якщо процес продовжується, енергетична структура особистості починає розсіюватися, що може призвести до повного зникнення".

Астрід відчула, як її серце пропустило удар.

— Розсіювання… — прошепотіла вона.

— Це звучить як процес розпаду свідомості, схожий на теорію ноосфери Вернадського, — промовив Даніель. — Якщо твоя душа втрачає якір у фізичному світі, то може почати розчинятися у більш тонких шарах реальності.

Астрід зробила кілька глибоких вдихів, намагаючись не піддаватися паніці.

— Ти думаєш, це може бути наслідком нашого контакту з Деревом Долі? — запитала вона.

Даніель замислився.

— Цілком можливо. Ми не знали, яку ціну доведеться заплатити за наш вибір. Можливо, твоя енергетична структура почала змінюватися, але її трансформація не завершена.

— І що мені тепер робити? — у її голосі прозвучав справжній страх.

Даніель закусив губу, ніби обмірковуючи відповідь.

— Для початку… ми маємо з’ясувати, наскільки швидко прогресує цей процес. Якщо ти починаєш втрачати фізичний зв’язок із цим світом, ми повинні знайти спосіб його стабілізувати.

Астрід схопила його за руку, її пальці були крижаними.

— Обіцяй, що не дозволиш мені зникнути.

Даніель зустрів її погляд.

— Обіцяю.

Її очі наповнилися сльозами, але вона не дозволила їм впасти.

— Ми знайдемо спосіб, — додав він, м’яко стиснувши її руку. — Ти не зникнеш.

Їхні долоні залишалися зчепленими, як дві точки, що боролися проти розриву.

Астрід ще не знала, як глибоко заведе їх ця боротьба, але вже відчувала, що вони стоять перед найнебезпечнішим випробуванням у своєму житті.