Розділ 3. Тінь всередині

Після відкриття в бібліотеці Астрід і Даніель не могли позбутися відчуття, що їхній шлях тільки розпочався. Символ дерева Долі не був просто стародавньою легендою — він вказував на щось реальне, щось, що стосувалося їх особисто. Але що саме?

Одного вечора Астрід помітила, що відтоді, як вони знайшли цей символ, її сни стали глибшими і тривожнішими. Вона бачила себе біля дерева з роздвоєним стовбуром, але цього разу одна його частина була охоплена полум’ям, а інша вкривалася льодом. Вона простягала руку до гілок, але замість того, щоб знайти баланс, дерево розколювалося ще більше.

Наступного дня вони з Даніелем знову зустрілися у парку.

— Я більше не впевнена, що ми знайшли відповіді. Здається, ми тільки відкрили двері, — зізналася Астрід, обіймаючи себе руками.

Даніель задумливо дивився на горизонт.

— Я теж це відчуваю. Щось змінилося, — сказав він. — Після бібліотеки я став помічати дивні речі. Люди, яких я зустрічаю, здаються знайомими, хоча я впевнений, що ніколи їх не бачив. Іноді мені здається, що вони намагаються щось мені сказати, але я не розумію їхніх слів.

Астрід напружено подивилася на нього.

— У мене було схоже. Мої сни стали занадто реальними. А що, якщо це дерево справді пов’язане з нашою свідомістю? Що, якщо воно відображає не тільки наш вибір, але й наші страхи?

Даніель кивнув, його очі стали серйозними.

— Ти маєш рацію. Ми думали, що знайшли символ рівноваги, але що, якщо це попередження? Що, якщо наша рівновага починає руйнуватися?

Астрід задумливо провела пальцями по своєму браслету.

— Якщо це так, нам треба зрозуміти, що саме його руйнує. Чому ми бачимо цей символ саме зараз? Що змінилося?

— Можливо, ми доторкнулися до чогось забороненого, — припустив Даніель. — Ти пам’ятаєш той уривок у книзі? «Той, хто бачить це дерево, стоїть на межі між двома світами». А якщо ця межа — реальна?

Астрід вдихнула глибше.

— І що, якщо ми її вже перетнули? Якщо ми зробили щось, що пробудило цей символ?

— Або ж нас готують до чогось більшого, — сказав Даніель, глянувши на неї. — Я відчуваю, що це ще не кінець, а лише початок.

Їх огорнула тиша. Десь у глибині душі Астрід знала, що вони стоять на порозі чогось важливого.

— Нам треба дізнатися більше, — нарешті сказала вона.

— Але де? — запитав Даніель.

Астрід задумалася.

— У бібліотеці був ще один запис. Я помітила ім’я: Еліас Гарднер. Це був історик, який досліджував цей символ. Якщо хтось і може нам допомогти, то, можливо, він.

Даніель всміхнувся ледь помітною усмішкою.

— Тоді не варто зволікати. Треба знайти його.

— Ти завжди такий впевнений? — з цікавістю запитала Астрід.

Він похитав головою.

— Ні. Але іноді впевненість — це єдиний спосіб не втратити ґрунт під ногами.

Астрід замислилася над його словами, а потім кивнула.

— Гаразд. Знайдемо Еліаса Гарднера.

Так почався їхній новий етап пошуку — тепер не просто знань, а й тих, хто міг би відкрити їм правду.