Розділ 2. Голоси з минулого

Астрід познайомилася з Даніелем у невеликій кав’ярні на околиці міста. Вона просто сиділа біля вікна, заглиблена у свої думки, коли почула суперечку за сусіднім столиком. Молодий чоловік, приблизно її віку, сперечався з баристою про решту, але в його голосі звучала не агресія, а швидше відчай.

— Вам не здається, що все у цьому світі — лише повторювані знаки? — сказав він раптом, ніби звертаючись не лише до баристи, а й до всіх довкола.

Астрід підвела погляд і зустрілася з його очима. Вони були наповнені тією самою боротьбою, яку вона колись переживала. Вона зробила глибокий вдих і, не роздумуючи, заговорила:

— Символи мають значення лише тоді, коли ми їх помічаємо.

Даніель здивовано поглянув на неї. Він підійшов до її столика і, не чекаючи запрошення, сів навпроти.

— А ти теж їх бачиш? — запитав він майже пошепки.

— Бачу, — кивнула Астрід. — Але питання не в тому, чи вони реальні. Питання в тому, що вони для нас означають.

— Я думав, що це лише в моїй голові… — Даніель потер скроні. — Але якщо ти теж це бачиш, можливо, ми шукаємо ті самі відповіді.

Їхня розмова тривала довго. Вони говорили про знаки, які вели їх по життю, про моменти, коли здавалось, що всесвіт нашіптує їм щось важливе. Астрід вперше відчула, що її досвід може бути не лише її власним. Що її боротьба могла допомогти комусь ще.

Коли вона пішла з кав’ярні того вечора, вона вже знала: її шлях ще не завершений.

Астрід та Даніель продовжували зустрічатися у кав’ярні кілька разів на тиждень. Кожна їхня розмова відкривала нові аспекти їхніх внутрішніх переживань. Вони ділилися історіями, які раніше боялися розповісти іншим.

— Інколи мені здається, що весь світ — це лише дзеркало, — сказав Даніель, граючи з ложечкою у своїй чашці кави. — Ми бачимо в ньому тільки те, що вже є в нас самих.

Астрід кивнула.

— А якщо так, то наші страхи, біль і темрява теж знаходять відображення. Ось чому ми помічаємо знаки саме тоді, коли вони потрібні.

— А ти колись боялася знаків? — запитав він, дивлячись їй у вічі.

— Колись, — зізналася вона. — Кожен новий символ здавався мені передвісником чогось страшного. Але тепер я розумію, що це лише моє ставлення до них.

Даніель посміхнувся.

— Я теж так відчував. Але знаєш, що найдивніше? Є один символ, який я завжди бачив, навіть у дитинстві. Це дерево з роздвоєним стовбуром. Для мене воно означає вибір: світло чи темрява, страх чи надія.

Астрід завмерла.

— Я бачила таке дерево у своїх снах. Вони завжди були схожі — одне гілля розквітало, інше залишалося сухим і мертвим.

— То, може, це означає, що ми завжди стоїмо перед вибором? — припустив Даніель.

Астрід задумалася. Їхній спільний символ, їхні схожі переживання — все це не могло бути випадковістю.

— Можливо, — прошепотіла вона. — Але що, якщо відповідь не у виборі? Що, якщо дерево потрібно прийняти цілісним — і живе, і мертве?

Даніель нахилився ближче.

— Ти думаєш, що рівновага — це прийняття і того, й іншого?

— Так, — відповіла вона. — Можливо, саме тому ми тут. Щоб навчитися жити не лише зі світлом, а й з темрявою всередині нас.

Їхня розмова тривала до пізньої ночі. Вперше за довгий час Астрід відчула, що вона не одна у своїх роздумах, що хтось ще шукає ті самі відповіді. І це приносило їй дивне полегшення.

Наступні дні Астрід та Даніель проводили разом, зустрічаючись у кав’ярні та прогулюючись парком. Вони ділилися своїми спогадами, розповідали один одному про події, що залишили слід у їхніх серцях. Здавалося, що їхні історії були частинами одного великого пазлу.

Одного вечора вони вирішили прогулятися набережною. Місяць відбивався у темних водах річки, створюючи примарний блиск на хвилях.

— Ти колись замислювалася, чому саме ми зустрілися? — запитав Даніель, розглядаючи власне відображення у воді.

Астрід задумалася.

— У світі немає випадковостей, — відповіла вона. — Усе має своє значення, навіть якщо ми його ще не розуміємо.

Вони йшли мовчки, кожен заглиблений у власні думки. Даніель перервав тишу:

— Я думаю, що ми повинні знайти пояснення цим знакам. Вони не просто так переслідують нас.

Астрід подивилася на нього.

— І ти маєш ідею, з чого почати?

— Є місце, про яке я чув. Старий архів у бібліотеці, де зберігаються записи про древні символи. Можливо, там ми знайдемо відповіді.

В її серці зародилося хвилювання. Вона знала, що цей шлях може змінити їхнє життя назавжди.

— Тоді вирушаймо, — тихо сказала вона.

Так почалася їхня нова подорож — у пошуках істини, яка могла змінити все, що вони знали про себе.

Наступного дня вони зустрілися біля старої міської бібліотеки. Будівля виглядала загадково: масивні дубові двері, витерті сходи й написи на латині над входом.

— Це місце має свою історію, — прошепотіла Астрід.

— І можливо, вона пов’язана з нашою, — відповів Даніель, штовхаючи важкі двері.

Всередині пахло пилом і старим папером. Полицями тягнулися тисячі книг, а у віддаленому кутку виднівся напис «Архіви містичних знаків». Бібліотекарка, літня жінка у напівкруглих окулярах, скептично подивилася на них, але нічого не сказала.

— Нам потрібні книги про символіку дерев, — звернувся Даніель.

Жінка зітхнула і жестом вказала на дальній стелаж. Вони вирушили туди, відшукуючи щось знайоме. Після кількох годин пошуків Астрід витягла з полиці старий фоліант із зображенням дерева з роздвоєним стовбуром.

— Ось воно! — її голос затремтів від хвилювання.

Вони сіли за дерев’яний стіл, переглядаючи сторінки. В одній із глав пояснювалося:

«Дерево Долі — древній символ рівноваги. Одна його частина цвіте, інша залишається мертвою. Воно уособлює вибір, але також і прийняття: життя і смерть, світло і тінь, свідоме і несвідоме. Той, хто його бачить, стоїть на межі між двома світами...»