Розділ 2. Для таких, як ти

Адріан

Пріті подзвонила о сьомій ранку.

О сьомій. Ранку. Пріті Шах, моя редакторка у «Вороні й Пері», взагалі не знає, що в доби бувають інші години, крім робочих. Вона дзвонить о сьомій, о пів на одинадцяту вечора і одного разу о третій ночі, бо «у Сінгапурі вже ранок, а там купили права».

— Адріане. — Без «привіт». — Ти бачив цифри?

— Я бачив стелю. Я спав.

— Сорок відсотків. За добу. Сорок! «Букселлер» хоче інтерв'ю. «Ґардіан» хоче колонку. Тікток... я навіть не знаю, чого хоче тікток, але там двісті тисяч переглядів про ворона і чашку.

Я сів у ліжку. Знайшов окуляри на підлозі. Наступив на них. Не розбив. Ранок починався.

— Пріті. Мене щойно рознесли на шматки на очах у сорока тисяч людей.

— Ти відповів! І як відповів! «Додам більше драконів» — Адріане, це золото. Це ж ти. Ти, який на презентації сказав три слова, одне з яких було «дякую».

— Два з них були «дякую».

— Тим паче! — Я чув, як вона цокає нігтями по столу. Пріті завжди цокає, коли рахує гроші. — Слухай. Не зупиняйся. Ця дівчина — подарунок. Посварись із нею ще. Тиждень. Два. Продажі...

— Ні.

Пауза.

— Що «ні»?

— Я не буду сваритися з людиною заради продажів.

— Учора ти не здавався таким принциповим.

Учора.

Учора я сидів у Редкліфф-камері й пів дня відповідав незнайомій людині з аватаркою-чашкою. Учора я написав їй, що вона «пише тільки про чужі книжки». І бачив, як вона на це відповіла — довгою паузою. Сорок хвилин тиші. А потім питанням, від якого мені стало погано.

А через два столи від мене сиділа Мія Тернер. Моя тьютор-пара. З маркерами трьох кольорів і статтею про Вулф. Вона весь час дивилась у телефон, і обличчя в неї було біле. Наче хтось щойно сказав їй щось дуже погане. Я навіть подумав — може, хлопець. Може, вдома щось. Один раз вона підвела очі, і я подивився прямо на неї. Вона одразу сховала телефон.

Мій телефон тим часом вібрував так, що аж сповзав по столу. Сповіщення, сповіщення, сповіщення. Я ледь стримувався, щоб не засміятися з чергового комікса про ворона й чашку. А Мія дивилась на мене, як на меблі.

Ми сиділи за два столи. Двоє людей, у яких того дня зіпсувався день. Я думав, у нас просто збіг.

«Ваші герої не живі. Чому?»

— Учора мене зачепили, — сказав я.

— От і чудово. Хай чіпляє ще.

Я поклав слухавку.

Не грубо. Пріті до цього звикла. Вона потім надішле три повідомлення, два з них — смайлики з грошима, і все буде як раніше.

Я сидів на ліжку в своїй кімнаті на Вудсток-роуд. Невеликій. Біля вікна стіл. На столі ноутбук і стос книжок для тьюторіалу. Вулф. Вулф. Знову Вулф. Більше нічого. Ні фото, ні постерів. Батько, коли приїжджав сюди в жовтні, обвів кімнату поглядом і сказав: «Ти знаєш, що можеш жити в нормальній квартирі?» Я сказав, що знаю. Він сказав: «Твоя мати теж так говорила. "Знаю"». І більше не приїжджав.

На полиці над столом стояли «Тіні минулого». Один примірник. Авторський. Я жодного разу його не розгортав.

Я подивився на нього.

Нудний. Передбачуваний. Беззубий.

Найгірше було не те, що вона так написала.

Найгірше було те, що вона мала рацію.

* * *

Р. Л. Вейн — це ніхто.

Вейн — це дівоче прізвище моєї мами. Р. Л. — Роберт Луїс. Стівенсон. Вона читала мені «Острів скарбів» у лікарні. Останню книжку. Мені було п'ятнадцять. Я вдавав, що вже дорослий для піратів. Вона вдавала, що їй не болить. Ми обоє непогано вдавали.

Ніхто не знає, що Вейн — це я. Пріті. Юрист видавництва. Банк, бо треба ж куди платити гонорар. Усе.

Батько не знає. Батько думає, що я «вчуся на щось там із книжками», і щомісяця переказує на мій рахунок гроші, яких я не чіпаю. Він думає, що я колись повернуся в Лондон, на економічний, у «Сеймур Логістикс». Що це така фаза. Як гітара в чотирнадцять.

Якби він дізнався, що його син пише романтичне фентезі про принца з вороном... Я навіть не знаю, що було б гірше. Що він розсердиться. Чи що він купить двадцять тисяч примірників, щоб зробити мені приємно, і про це напишуть усі газети. «Син мільйонера на вершині чартів. Тато допоміг?»

Ось чому Вейн.

Ось чому жодного фото.

І ось чому, коли якась BookVibe написала «я дізнаюся ваше прізвище», мені вперше за весь цей час стало по-справжньому холодно.

* * *

Тьюторіал був о десятій. Кабінет професорки Ріс у Мертоні. Третій поверх, гвинтові сходи, двері з облупленою зеленою фарбою.

Я прийшов о дев'ятій п'ятдесят. Я завжди приходжу на десять хвилин раніше. Ці десять хвилин — найкращі за тиждень. Кабінет порожній. Пахне старими книжками, чаєм і котом. Кота в професорки нема, але пахне все одно котом. Три крісла. Два для студентів, одне для неї. Між кріслами низький столик із чайником, який ніхто ніколи не вмикає.

Я сів у своє крісло. Ліве. Біля вікна.

Через хвилину двері розчахнулись.

Мія Тернер увійшла так, як вона входить завжди. Наче її запізнення — це провина дверей. Сумка на одному плечі, з неї стирчать три книжки й шарф. Волосся зібране в щось, що вранці, мабуть, було хвостом. Окуляри в чорній оправі на голові, замість обруча. Під очима тіні. Велика кава в паперовому стаканчику.

— Доброго ранку, — сказав я.

— Нічого доброго, — сказала вона. І впала в праве крісло.

Сім тижнів ми так сидимо.

Сім тижнів вона щоранку робить вигляд, що мене нема, а потім на тьюторіалі сперечається з кожним моїм реченням. Голосно. З жестами. Одного разу вона так махнула рукою, доводячи, що Вулф ненавиділа Джойса, що збила зі столика професорчину чашку. Чашку я зловив. Вона подивилась на мене так, наче я це зробив навмисно.

Я думав, вона мене ненавидить. Потім подумав, що вона просто така. З усіма.

Я ніколи не говорив при ній про свої книжки. Ні про чиї. Ні слова про фентезі, про ворон, про принців. Для неї я — просто хлопець із забезпеченої родини, який пише акуратні есе про Вулф і вічно мовчить. Так безпечніше.