Глава 59. ЕПІЛОГ. ПОДЯКА.

   Одягнувши сукню, яку подарували подруги, Туня дивилась на себе у дзеркало і тішилась своїм виглядом. Сукня до колін, грайливо облягала її форми, а рукави з шифону були наче хмаринки. Садіє ще годину потому, зробила гарні зачіски обом своїм любим дівчатам. Рудо-золотаві коси, гарно спадали хвилями на плечі – роблячи її все тою ж богинею.
   — Ти готова? — запитала Дилія.
   — Так. — Туня усміхнулась відображенню. Якби зараз Паскуале був тут. — А де твоя мама?
   — Вона вже чекає у кафе. — Пояснивши це, Дилія узяла за руку Туню і вони почимчикували до виходу. — Я викликала таксі. — Мовила дівчина.
   — Добре. — Туня у цю хвилину могла думати лише про Паскуале. Але щоб не образити дівчат, треба було одягти веселішу «маску», що вона і зробила. Усміхнувшись, вона запитала: — А що то за кафе?
   — Одне популярне у Львові місце. Побачиш. Але хочу попередити, коли ми будемо на пів дороги до нього, я зав’яжу тобі очі стрічкою.
   — Навіщо? — здивувалась Туня.
   — Така традиція. Ти, що не знала? — Дилія округлила очі.
   — Ні. Уперше таке чую. Але… якщо так треба…
   — Треба.
   — Добре.
   Через п’ять хвилин дівчата були у таксі. Все йшло так, як було запланованим. Пів дороги минуло і Дилія зробила те, що обіцяла – зав’язала очі Туні.

   Вийшовши із таксі, Дилія допомогла Туні. Обережно узявши її під руку, вона повела її до будівлі.
   — Коли можна буде зняти стрічку? — запитала Туня, обережно ідучи.
   — Через хвилинку. — Відповіла Дилія.
   — Так галасно. — Зауважила дівчина.
   Дилія нічого не відповіла на це, а лише провела Туню у невеличку кімнату. Відпустивши її долоню, Дилія тихо вийшла з кімнати.
   Туня смиренно чекала на те, що Дилія розв’яже ї очі, і нарешті відчула, як над її обличчям зависли руки.
   Лише мить і от її очі вже дивляться на Паскуале.
   Туня закрила долонями губи, щоб заглушити крик.
   — Привіт, mia bellezza. — Його усмішка була хитрою і владною.
   — Як?! — Туня дивилась на Паскуале і не могла повірити у те, що він стоїть перед нею. — Ти не поїхав?
   — Як тобі прийшла у голову така безглузда думка? Як я можу жити без тебе? Без нашої дитини? — він стояв так близько, що відчував, як вона дихає. Торкаючись її рудих прядок, він промовив: — Як ти могла мене покинути?
   З її великих бездоних очей, лились сльози.
   — Це найважче рішення у моєму житті. А ще воно найдурніше. — Вона ледь стримувалась, щоб не схлипувати.
   — Добре, що ти це розумієш. — Він усміхнувся, дивлячись на її рожевий носик. — Як ти могла подумати, що я поїду?
   — Але це ж твоя мрія. Ти так бажав працювати у Мілані.
   — У мене лише одна мрія.
   — Яка ж?
   — Ніколи тебе не відпускати з обіймів. — Він голосно ковтнув дивлячись на її вуста, які так і манили поцілувати їх. — А ще, моя мрія…
   — Яка? — пошипки запитала вона.
   — Щоб ти більше ніколи не відпускала мене зі своїх обіймів. — Паскуале усміхнувся. — Як ти гадаєш, цим мріям призначено здійснитись?
   — Інакше і бути не може. — Туня ще дужче заплакала і затремтіла. Передчуття його губ на своїх, задурманила її думки. — Пробач, що я так вчинила.
   — Не треба вибачатись, ти хотіла здійснити мої мрії… але ти помилилась… Моя мрія це ти. Наша сім’я. І я не хочу, щоб це була мрія – лише дійсність. Я на своєму місці. Я знайшов те, що шукав. Мені нічого не потрібно, якщо тебе немає поруч. Ти б хотіла стати видатною художницею – в обмін на те, що ми ніколи не побачимось? — він примружившись чекав на відповідь, яку знав.
   — Мені без тебе нічого не потрібно. Я ледь дихала, коли тебе не було поруч, і я думала, що ти поїхав до Мілана. — Вона так гірко плакала, але все продовжувала дивитись у вічі Паскуале.
   — Чому ти одразу не поставила себе на моє місце? Невже ти не знаєш, як я тебе кохаю? — Паскуале хотів щоб вона відчула, як йому боліло, як йому було важко і що він пережив, отримавши її листа.
   — Не знаю. — Чесно відповіла вона. — Але я знаю, як ти мене кохаєш. Я відчуваю твоє кохання – особливо коли він б’є своїми маленькими ніжками всередині мене. — Туня усміхнулась та провела по животику долонями.
   Паскуале ніжно усміхнувся.
   — Я покохав тебе з першого погляду.
   — І я тебе. — Видихнула Туня.
   — Я буду кохати тебе кожного дня все сильніше. — Паскуале знову провів пальцями по її волоссю.
   — І я тебе. — Туня, торкнулася його щоки.
   — Я кохатиму тебе усе життя і після нього. — Його руки опустились на її талію.
   — І я тебе кохатиму усе життя і після нього. — Туня встала навшпиньки. — Може…
   — Що може? — засміявся він, знаючи про, що вона говорить.
   — Поцілуєш мене. — Вона не встигла це договорити, як його м’які, гарячи та владні губи, заглушили її слова.
   Уся ніжність, пристрасть та несамовиті почуття – були у цій кімнаті. Кохання, яке було між ними – заполонило простір. Увесь світ зупинився – було лише кохання, розуміння та щирість двох закоханих.
   Їхній поцілунок набирав обертів, не даючи змоги навіть згадати, що таке дихати. Лише пристрасть. Лише танго у якому сплітались їхні губи. Язик Паскуале виконував найгарячіші «па», які Туня із задоволенням підтримувала. Тіло благало його рук, цілунків і неймовірних пестощів, які вона добре знала. Паскуале бажав лише одного – бути з нею, кохати її, та палко володіти кожною клітинкою її тіла та душі.
   Паскуале та Туня, знали точно – їхнє кохання назавжди. Вони одне ціле.
   — Я так скучив. — Відірвавшись від її вуст, промовив хлопець.
   — Ти не уявляєш, як я скучила за тобою. — Вона дивилась прямісінько йому у вічі. — До речі, коли саме Дилія віддала тобі листа?
   — Одразу після того, як ти віддала його їй. Вона приїхала до мене на роботу. Я прочитав твій лист і попросив Дилію поїхати за тобою на вокзал. Я знав, що ти вперта і почнеш сперечатись, тому дав тобі можливість подумати, що твій вчинок – поганенька ідея. — Він усміхнувся і продовжив: — А тим часом, я мав змогу дещо влаштувати. Те, що я планував ще декілька тижнів тому.
   — Нічого собі! Ну у мене і друзі! Що не попроси – усе зроблять по своєму. — Туня розсміялась. — Але, я дуже рада, що вони саме такі. Вони справжні друзі.
   — І я їм дуже вдячний. — Паскуале ніжно поцілував її у солодкі вуста.
   — Про, що ти щойно говорив, яка ідея?
   — Побачиш. Але спершу, я хочу зізнатись. — Він пильно подивився на Туню.
   — У чому? — вона насупилась.
   — Олексій та його батько мої друзі. Уже дуже багато років.
   — Що?! Як це? Ти ж знайомився з ними при мені! Я вас знайомила! — Туня була в повному нерозумінні. — Чому ж ти збрехав? Навіщо було розігрувати мене?
   — Вибач. Сто разів вибач мене. Але так було потрібно. — Він лагідно усміхнувся.
   Туня затихла, але вже через мить запитала:
   — Ми у галереї, я щойно помітила.
   Він здивувався, як Туня швидко змінила тему розмови, наче їй щойно не зізнались, що брехали.
   Вагітна жінка, що тут скажеш?!
   — Саме так. І у мене є для тебе сюрприз. — Він усміхнувся так наче приховував найбільшу таємницю всесвіту.
   — І що це за сюрприз?! Ще хочеш відкрити якусь брехню? — фиркнула вона.
   — Ні. Але ти зараз усе зрозумієш, і про Олексія і про все інше.
   — Я тебе не розумію.
   — Зараз усе побачиш. — Він широко усміхнувся і узявши її за руку, додав: — Готова?
   — До чого?
   — До сюрпризу?!
   — Напевно так. — Знизила плечіма дівчина.
   Паскуале відімкнув двері свого кабінету і вони рушили у велику кімнату де зазвичай проходили виставки.
   Туня ахнула і у її очах забриніли сльози щастя. Вона глянула на Паскуале потім на усіх присутніх, а потім знову на коханого. Не вірячи власним очам, вона дивилась на нього, наче запитуючи – «Як? Коли?»
   — Сюрприз! — усміхнувся Паскуале.
   — Паскуале… Коханий… Дякую. Дякую. — Вона обійняла його так міцно і водночас лагідно. — Я така щаслива. Все завдяки тобі. Я кохаю тебе.
   — А я кохаю тебе. — Він обійняв її навзаєм ніжно та лагідно. — Біжи привітайся з усіма. — Паскуале тримаючи долоню Туні, підійшов з нею до її батьків.
   — Мамусю. Татку. — Туня кинулась в обійми батьків. Обіймаючи одразу обох, вона промовила: — Вибачте мені.
   — Не треба, моя квіточко. Заспокойся не плач. — Мама провела долонею по спині доньки, лагідно заспокоюючи її.
   — Тобі нема за, що вибачатись. — Додав батько. — Паскуале все нам розповів. Ти стільки пережила. Моя люба. Моя доню.
   — Більше ніколи такого не роби. Ми твої батьки, це ми повинні тобі у всьому допомагати. — Мама трішки відступила і узяла руку доньки у свою. — Ти така красуня. Моя доня, скоро стане мамою. Ти така доросла. — Жінку переповнювали емоції. Радість за свою дитину – розлилось щастям у кожну клітинку. Душа тішилась такими поворотами долі.
   — Наша, красуня. — Батько усміхнувся і мовив: — Я стану дідусем!
   — Саме так! — засміялась Туня крізь сльози радості.
   Паскуале обійняв Туню за талію і сказав:
   — Це мої батьки, Єдуардо та Катерина. — Паскуале усміхнувся дивлячись на батьків, які стояли поряд з Тунею.
   Мама та тато Паскуале по черзі обійняли свою невістку.
   — Я неймовірно рада знайомству. — Промовила Туня, дивлячись на матір, а тоді на батька Паскуале.
   — Ми теж раді доню. А ще раді, що ти належатимеш до нашої родини! — з великими зусиллями згадуючи усі слова, промовив тато, її коханого.
   — Дякую. — Туня щиро усміхнулась.
   — Дякую, що робиш мого сина щасливим. — Мама Паскуале, провела по щоці Туні і усміхнувшись подивилась на животик.
   Туня просльозилась.
   — Це навзаєм. — Вона подивилась на Паскуале. — Хочу представити Вам моїх батьків: — Це моя мама Людмила та тато Олександр.
   Батьки усміхаючись привітались та радісно привітали одне одного з заручинами.
   Туня подивилась на Паскуале і в цю саму мить, він встав на одне коліно звертаючи увагу не лише Туні, а і усіх присутніх.
   — Знаю, це вже не вперше, але сподіваюсь востаннє. — Усміхнувся він. — Я не уявляю свого життя без твоєї усмішки і сміху. Хочу кохати тебе, бачити, чути, та робити щасливою що дня на протязі нашого життя. Дозволь мені розфарбувати твою долю, лише у яскраві барви. Моє серце та душа, належать тобі і знаю, що це навзаєм. Тому знову запитаю – чи погодишся ти стати моєю дружиною і зробити мене найщасливішим чоловіком у житті? — доки він це говорив, тремтів, як осиновий листок. Перед ним жінка, яку він кохає понад усе на світі. У ній плід їхнього кохання. Лише одне її слово – і вона зробить його щасливим. 
   — Так! Так! Сто разів так! Усе, що ти сказав – ти можеш побачити у моїх очах. — Вона затремтіла точнісінько, як він.
   Паскуале узяв її пальчики у свою долоню і одягнувши каблучку, поцілував їх.
   Підвівшись він міцно обійняв її, шепочучи, що він щасливий. Туня відповіла на обійми з такою ж ніжністю, які отримувала від нього.
   Увесь зал заплескав у долоні, викрикуючи побажання щастя і кохання.
   — Вона сказала ТАК! — звернувшись до зали, радісно оголосив Паскуале.
   Нова хвиля оплесків прокотилась по галереї.
   Уся сім’я радо вітала наречених. До цих вітань приєднались бабусі і дідусі, які теж були присутні на цьому святі.
   Настала черга друзів: Остап та Поля, Дана та Кирило, Дилія та Олексій – усі хотіли розділити радість з Тунею та Паскуале. Звичайно обійми Рустема та Садіє, теж зігріли наречених. Уся родина Пономарьових – привітала їх з заручинами і чудовою виставкою.
   Туня запитуючи подивилась на Паскуале.
   — Не зрозуміла?
   — Mia bellezza, я забув тобі сказати… — він потер чоло.
   — Що?
   — Те, що це твоя персональна виставка. Тут усі твої картини. Твої батьки, Олексій, Євген, Шерлок та дівчата допомогли мені зібрати усі твої роботи. І ось результат! — він пишався нею, її працею та досягненням. Його тішило, що він і є – причиною її радості.
   — Як це, моя? — Туня огляділа зал і побачила на кожній стіні свої роботи. Вона була шокована, здивована та безмежно щаслива. Все це, він зробив для неї. — Паскуале… — Вона обійняла його і мовила торкаючись губами шиї Паскуале: — Дякую. Ти здійснив мою мрію.
   — Я дуже хотів, що у тебе була виставка.
   — Я не про цю мрію. — Вона подивилась у глиб його очей. — Я про те, що скоро, дуже скоро – я буду Анастасія Де Лука.
   — Моя Туня. Моя лисичка. — Він підморгнув і промовив: — Твоє «дякую» дуже красномовне. Не можу дочекатись коли ми залишимось на одинці.
   — Я кохаю тебе.
   — І я кохаю тебе, mia bellezza.