Глава 58

   Постукавши у двері, Туня нетерпляче чекала коли їй відчинять.
   Нарешті.
   — Туня! Привіт. — Дилія усміхнулась на усі тридцять два. — Проходь.
   — Диліє, у мене є одне прохання… — тремтячим голосом, сказала Туня.
   — Що таке? Що з тобою? Ти ще вчора була якась дивна. — Затараторила дівчина і насупившись запитала: — Чому ти з валізою? Куди ти зібралась?
   — Диліє… нічого не питай… допоможи прошу. — Туня швидко закліпала, щоб прогнати сльози.
   — Як це нічого не питай?! Ти уся в сльозах, стоїш з валізою у руках – а мені нічого не можна дізнатись?! — Дилія зробила крок у бік, звільнивши місце для Туні. — Проходь до хати. Побалакаємо.
   — Дилія, мені треба йти. Прошу тебе… — її голос стих, нові спазми здавили горло, але вона все ж таки продовжила: — Сьогодні о сьомій, завітай за цією адресою.
   — Чия це адреса?
   — Паскуале.
   — І що я маю зробити? — схвильовано запитала Дилія.
   — Віддати цей лист. — Діставши із кишені пальта папірець, вона простягнула його подрузі.
   — Зачекай, зачекай… Я маю, передати йому листа бо ти кудись від нього тікаєш?
   — Це на благо. Повір.
   — Яке там благо?! Що сталось?
   — Дилія, я до батьків їду. Тільки не кажи про це Паскуале. Благаю. Я довіряю тобі.
   — Я вдячна за довіру… але… Чому ти так вчиняєш?
   — Так буде краще для Паскуале. Усі його плани пішли шкереберть.
   — Про що ти говориш? — брови Дилії злетіли у подиві.
   — Я подзвоню тобі коли доберусь. Прошу, не віддавай листа раніше. Його все одно дома немає.
   — Як так... — Дилія важко зітхнула, розуміючи, що не зможе зупинити подругу. — Добре, я все зроблю.
   — Дякую. Дякую. — Туня обійняла Дилію і поцілувала у щічку. — Я подзвоню. Вибачься перед батьком, що я не попрощалась. Такі обставини.
   — Добре. — Дилія обійняла Туню навзаєм. — Бережи себе.
   — І ти себе. До зустрічі.
   — До швидкої зустрічі.
   Розімкнувши обійми, Туня  зробила крок назад та усміхнувшись, почимчикувала до таксі.

   Туня сиділа на вокзалі і м’яла у руках білет до Вінниці. Її серце не мало спокою, а душа нестримно плакала. Вона добровільно полишає свого Паскуале. Невже це насправді відбувається? Чому знову усе шкереберть? Чому коли усе так добре і мало б бути усе, як в казці про «Попелюшку»: принц, бал і вони щасливі – все перевернулось з «ніг на голову».
   Через годину приїде її потяг. Вона сяде у нього і поїде геть. Від Паскуале. Від їхніх мрій. Від самої себе.
   Її тішила лише одна думка – мрії Паскуале будуть здійснені.
   Туня скривилась, відчуваючи незручність у низу живота. Це все через те, що вона хвилюється, Туня це добре розуміла. Егоїстка. Її бідне малятко дає знати, що не варто жартувати зі своїм здоров’ям.
   Чийсь голос прокрався у її думки:
   — Туня! Туня! — до неї бігла Дилія, а позаду неї Олексій.
   — Чого ви тут?! Паскуале теж з вами? — Туня перелякано запитувала у них обох.
   — Ні, ні не хвилюйся. Його тут нема. Ти ж сама сказала віддати лист, лише у вечері. — Поспішила заспокоїти її Дилія. Сідаючи поряд з нею, дівчина промовила: — вибач.
   — За що? — здивувалась Туня.
   — Коли Олексій прийшов і побачив, що я сумна – мені довелось усе розповісти.
   — Я так розумію тебе Олексій катував. — Засміялась Туня і знову скривилась від незручностей.
   — Що таке? — перелякано запитала Дилія.
   — Щось болить живіт. — Туня провела рукою по животику.
   — Що ти навигадувала Туня? — не витримав Олексій.
   — Олексію, будь ласка,… мені і так погано і без ваших дорікань. — Промовила Туня і подивилась на хлопця, шукаючи розуміння.
   — Добре. Але, ми тебе не відпустимо одну однісіньку їхати у потягу. Про, що ти думала коли хотіла піддати такому ризику себе та дитину?! — невдоволено запитав він.
    — Я лише зараз зрозуміла, яка я необережна, але мені потрібно зникнути… Мені потрібно щоб Паскуале не знав де я.
   — Тоді поживи у мене. — Мовила Дилія. — А потім ми разом поїдемо до твоїх батьків.
   — Я не знаю… — Туня знизила плечима та важко зітхнула. — Я так заплуталась.
   — Я знаю. Але зараз подумай про дитину. — Дилія стиснула у своїх долонях, її руки і додала: — Пішли.
   — Обіцяйте, що не скажете Паскуале де я.
   — Обіцяю. — Сказала Дилія.
   Туня подивилась на Олексія, чекаючи на відповідь.
   — Добре, добре, обіцяю. — Олексій важко зітхнув поборовши обурення.
   — Дякую. — Ледь чутно, промовила Туня.
   — Все годі тут сидіти. Пішли. — Дилія допомогла встати подрузі і вони рушили до виходу.
  
   Сидячи на кухні у Дилії, Туня рахувала кожну хвилину. Йшла друга година, а Дилії все не було. Вона пішла віддати листа, якого написала Туня.
   — Я повернулась. — Оголосила дівчина.
   Туня миттю опинилась у коридорі.
   — Як він? — лише одне запитання, але її серце у цю мить розривалось на друзки. Він ніколи, ніколи їй не пробачить цей вчинок. Що вона накоїла?!
   — Він геть розбитий.
   — Паскуале читав листа?
   — При мені ні. Але, я йому сказала, що ти поїхала до батьків. А все інше він дізнається з листа. — Дилія зітхнула і додала: — Йому дуже погано. Він не розуміє, що сталось. Як і кожен з нас.
   — Якщо я розповім, ти схочеш мене переконати у неправильності моїх дій.
   — Можливо. — Не збрехала дівчина.
   — Зараз я і сама не знаю чи правильно вчиняю. А якщо і ти почнеш мене переконувати, я почну сумніватись у власних переконаннях. Я просто знаю, що Паскуале…
   — Що?
   — Ні, нічого. — Туня позіхнула.
   — Ти втомлена. Я зараз тобі постелю і ляжемо спати.
   — Дякую, Диліє.
   — Тобі пощастило, що батько та мати, зараз у тітки.
   — Та, що у Києві?
   — Саме так. — Вона насупилась, як Рустем. — Уявляєш, який би він був злий за твої витівки?!
   — О, так. — Зітхнула Туня.
   — Я швидко помию руки, постелю ліжко і можна буде відпочивати. — Дилія пильно роздивлялась подругу. Лише за цей день у неї з’явились синці під очима. Її рожеві щічки, були такими блідими. Дилія важко зітхнула і нічого не кажучи пішла до ванної.
   Залишившись на одинці сама з собою, Туня карталась та звинувачувала себе та свій вчинок. Її Паскуале. Її бідний Паскуале. Він зараз напевно читає її листа. Йому боляче і він дуже гнівається. Чи в силах він буде пробачити її?
   Її дії навпаки, повинні зробити так, щоб він був злий на неї, щоб йому було легше поїхати звідси і кинути все і всіх.
   Вибір це важка річ. Як знати, чи правильно вчиняєш. Час покаже. А зараз треба пережити цю ніч і усі дні, які вона буде без нього.

   У третє він перечитував листа. Знову і знову – закарбовуючи усе нею сказане:
   Коханий мій Паскуале. Я знаю твою мрію, знаю, що ти дуже хочеш працювати у Мілані. Я чула твою розмову з Марчелло і тепер усе знаю. Не втрачай свою мрію, прошу здійсни її, заради мене і сина. Погоджуйся на роботу своєї мрії, ти так наполегливо до неї йшов. Мої мрії здійснюються, завдяки тобі, тому я прошу тебе не відмовляйся від своїх. Я вчиняю так, бо знаю, що через нас, ти не можеш поїхати, а це не правильно. Колись, ти скажеш, що втратив свій шанс і я цього просто не витримаю, знаючи, що це я у всьому винна. Мрії повинні втілюватись у життя. Твоя може здійснитись не марнуй шансу. P.S. Паскуале, коханий мій, ти розфарбував мою долю. Я і не гадала, що можна бути настільки щасливою. Я дуже сильно кохаю тебе, тому і відпускаю, щоб твої мрії стали реальністю. Кохання це: ніжність та пристрасть, сміх та сльози, підтримка та вірність, увага та повага, це нове життя, яке ми створили, а ще це обмін самопожертвою, тому, будь ласка, зроби, щоб моє рішення не було марним – мрій сміливо і іди до мети. Я кохаю тебе, понад усе на світі. Твоя Туня.
   Паскуале намагався зрозуміти жіночу логіку, але якщо її не змогли розгадати до цього часу – цього вже не станеться. Чому? Чому так усе треба перекрутити? Материнський інстинкт, гормони – тільки цим Паскуале міг виправдати її дії. Невже вона думає, що зробила краще?!
   Йому треба усе обдумати, вирішати і повернути цю неслухняну лисичку у свої обійми. Її місце поряд з ним. І це не обговорюється!

   Минуло три дні після невдалої втечі. Паскуале навіть не подзвонив їй на мобільний. Жодного дзвінка. Його образа занадто велика і Туня це добре розуміла. Мабуть, він вже у Мілані, послухався її поради і прийняв пропозицію. А що ж вона хотіла?! Її план був саме таким.
   Туня геть не знала, що їй робити зі своїм новим становищем. Вона усе зіпсувала для них трьох. Але, якщо Паскуале погодився на роботу – тоді вона правильно усе вчинила. Значить він дійсно бажав усім серцем втілити саме цю мрію. Туня могла побажати йому лише щастя і сумувати за тим, чого у них більше не буде – спільне майбутнє.
   Ще вчора додому повернулись Рустем та Садіє. Увесь вечір вони вмовляли розповісти, що сталося і чому вона пішла від Паскуале, але відповіді вони не почули. Садіє з її темними очима, які здавалось могли прочитати душу – так і манили розповісти правду і Туня їм ледь не піддалась. Дилія, як дві краплі води схожа на матір. Обидві українсько-східної краси. Усі риси обличчя Дилія наче зкопіювала з матері – чим вона могла лише пишатись.
   Туня сиділа у кімнаті Дилії та пила трояндовий чай, дивлячись у вікно кудись далеко. Зорі та місяць осяювали темне приміщення і у її думки тишком-нишком, прокрались спогади про побачення на даху. Такі ж самі зорі та місяць, були свідками їхнього кохання, сплетіння душ та тіл. Як вона могла так вчинити?! Як?! Але тепер запізно шкодувати, що зроблено те зробленло. Тим паче, Паскуале дав зрозуміти, що йому потрібно було саме це.
   — Чому ти сидиш у темрями? — увійшовши до кімнати запитала Дилія.
   — Що? — перепитала Туня та важко зітхнула, покидаючи світ де вони були разом з Паскуале.
   — Питаю, чому сидиш у темряві? — повторила подруга і сіла біля неї.
   — Так, якось спокійніше. — Туня поклала голову на плече Дилії і тихо заплакала. — Вибач.
   — За, що?!
   — Що я рюмсаю. — Схлипуючи Туня намагалась сховатись в обіймах подруги.
   — Тобі немає за, що вибачатись. Я розумію, як тобі боляче. — Дилія погладила її по спині, намагаючись заспокоїти подругу.
   — Я гадала, що роблю правильно… але… тепер нічого не знаю… — її плечі здригались, а схлипи ставали голоснішими.
   — Може, все ж таки розповіси мені, що сталося?
   Туня похитала головою і промовила:
   — Не можу.
   — Добре, добре. Як бажаєш. — Її рука знову провела по спині дівчини.
   — Але, щойно я зрозуміла, що мала рацію.
   — Стосовно чого?
   — Що Паскуале був наче у клітці. Я рада, що звільнила його від кайданок.
   — Що ти таке говориш?! — Дилія хотіла щось додати, але закусивши губу зупинила себе.
   — Я так втомилася. Так втомилася. — Тихо-тихо промовила Туня і подивилась на подругу. — Дякую, що поруч.
   — Взагалі-то я твоя подруга і моє місце поряд з тобою.
   — Ти так схожа на своїх батьків. Така ж сильна, добра та щира.
   — Дякую. — Дилія теж просльозилася.
   — Не плач.
   — І ти не плач.
   Вони крізь сльози розсміялись.
   — Диліє, я через кілька днів поїду до батьків. Я втомилася від брехні. Мені треба розповісти їм правду. Я їх так сильно люблю. — Туня намагалась говорити крізь сльози. — Я ніколи своїм батькам не брехала, а тепер пов’язла у цих тенетах. Більше так не можу і не хочу. Тому я все вирішила. Паскуале, мабуть поїхав і мені нема чого тут робити.
   — Куди поїхав? — лише одне питання зацікавило Дилію.
   — Ну, як куди?... додому… — виплуталась вона.
   — Ааа… Але, тобі зараз не можна їхати. — Дилія подивилась пильно на неї, забувши, про те що щойно плакала.
   — Чому це?
   — Ну… тому, що… тому, що… ти нещодавно погано почувалась. Подумай про маля. — Мовила Дилія, знаючи, що цей факт хоч якось може вплинути на Туню.
   — Ось, я і кажу, декілька днів на відпочинок і додому.
   — Тебе не зупинити. Ти така вперта. — Зітхнула дівчина і додала: — Добре. Як то кажуть «ранок покаже, що вечір не скаже».
   — Тоді, лягаємо спати?
   — Ні.
   — Чому?
   — Тому, що батьки чекають нас за столом. Вони на цілий банкет наготували, тому хут чіш їсти.
   — Я тільки за! — знаючи, як смачно готує Рустем та Садіє. Усі ці кримсько-татарські страви – пальчики оближеш. — Малятко теж, лише за!
   — От і добре!
   Витираючи свої заплакані оченята, дівчата усміхнулись, підбадьорюючи одна одну.
   На обличчі слідів болю майже не було видно, але глибоко в середині, де ніхто не міг побачити – її серце розривалось на маленьки шматочки. Туга за коханим - це нестерпний біль.

   Минув майже тиждень і Туня чітко для себе вирішила їхати до батьків. Збираючи валізу, вона думала лише про Паскуале. Як йому там в Мілані? Він радий, що погодився? Чи жалкує про своє рішеня, як і вона?
   — Завтра я поіду. Досить уже відтягувати повернення додому. Я скучила за батьками. І хочу все розповісти. — Складаючи кофтинку у валізу, Туня глянула на Дилію.
   — Добре. Але у мене є одненьке проханячко. — Усмішка Дилії, осяяла усю кімнату.
   — Яке?
   — Ми з дівчатами хочемо тобі влаштувати «baby shower24».
   — Диліє, мені не до цього. Я дуже вдячна, але… — Туня сумно усміхнулась.
   — Туня, будь ласка. Тим паче усі хочуть тебе побачити перед відїздом. — Дилія намагалась натиснути на потрібні емоції.
   — Чесно… я не хочу.
   — Будь ласка. — Дилія широко усміхнулась.
   — Добре. Добре. — Погодилась Туня і запитала: — Коли?
   — Сьогодні у вечері.
   — Чому ж ти не попередила раніше? — Туня насупившись, поклала останню сукню до валізи.
   — Ми думали, що не встигнемо замовити місце у кафе, але… — Дилія усміхнулась, радіючи майбутньому сюрпризу. — Але все вдалось.
   — Треба знову усе діставати з валізи. — Туня важко зітхнула. — На самому його дні, моя святкова сукня. — Вона замовчала, згадуючи, що це останній подарунок від Паскуале.
   — Не треба. — Дилія встала з дивана і пішла до шафи. — Це наш тобі з дівчатами подарунок. — Вона дістала з шафи сукню, морської хвилі.
   — Вау! — Туня очманіла від краси нового вбрання. — Навіщо?
   — Дивне запитання! — засміялась Дилія. — Це подарунок. Можна просто вдячно мене обійняти.
   Туня так і зробила.
   Трішки відсторонившись, вона подивиась на подругу:
   — Дякую. Вона неймовірна.
   — Рада, що до вподоби. — Дилія усміхалась так, наче через хвилину отримає мільйон. — Я пішла допоможу трішки татові, а вечері ми разом підемо у кафе.
   — Добре, люба. — Туня усміхнулась.
   Дилія зникла у дверях, залишивши Туню на самоті.
   Як би їй хотілось, щоб у такий день були поруч Паскуале, батьки та рідні. Але
вона сама собі ускладнила життя. Тепер все так, як є. Нічого не змінити. По її щічках потекли пекучі сльози.
_____________________________   
24 Бебі шауер - це традиційне свято очікування малюка, який ще не з'явився на світ, і родом ця традиція із США. На такий захід запрошуються родичі і друзі майбутньої мами - вони дарують подарунки для дитини, їдять смачний торт і просто добре проводять час. Зазвичай витрати бере на себе близька подруга, майбутня тітка або бабуся вагітної жінки. Слід зазначити, що це свято - суто жіночі посиденьки.