Глава 57

   Туня була під враженням та щиро раділа, що у світі так багато хороших людей, які з радістю допомагають коштами заради доброчинності. Аукціон добіг кінця не помітно, для усіх присутніх.
   — Mia bellezza, я маю на хвильку відійти. Поговорити з Марчелло. Не заперечуєш?
   — Ну, що ти, звичайно іди. Я побуду з Дилією. — Відповіла Туня.
   — Я не надовго. Обіцяю. — Він нахилився та поцілував її у маківку, вдихаючи аромат її волосся.
   Туня усміхнулась йому.
   Паскуале проходив через натовп задоволених людей, які жваво ділились своїми здобутками на цьому аукціоні.
   — Я тут друже. — Піднявши руку до гори, Марчелло замахав нею.
   Декілька кроків і Паскуале був на місці.
   — Як тобі аукціон?
   — Дивовижно! Як ти вже зрозумів, я маю нову вазу у свою колекцію. — Засміявся задоволено чоловік.
   — Чув, чув, як ти за неї боровся. — Підтримавши сміх друга, сказав Паскуале.
   — Ти теж нівроку. Тепер у тебе є телескоп, правда він старенький. — Пожартувавши над другом, мовив він.
   — Є трішки. — Сміючись сказав Паскуале. — Позаминуле століття не назвеш новеньким. — Розвів руками він, а потім додав: — Як я вже зрозумів ти приїхав у справі.
   — Саме так.
   — Може відійдемо он туди? — Паскуале вказав головою у бік колони. — Там спокійно поговоримо.
   — Звичайно.
   Чоловіки рушили у більш спокійне і не таке людне місце.
   Туня обернулась, шукаючи свого коханого чоловіка і усміхнулась знайшовши його.
   Паскуале стояв біля колони, а Марчелло сперся об неї.
   Туня побачила, що Паскуале сам і вирішила підійти до нього. Її коханий стояв до неї спиною. Дівчина завмерла, коли зрозуміла, що не вчасно прийшла, він і досі говорив із другом. Вона зупинилась неподалік, вирішивши зачекати на Паскуале. Тим паче там де вона сиділа, було занадто жарко, а тут приємна прохолода.
   — Ну, що розповідай! — почав Паскуале.
   — Ти не уявляєш, яка у мене є для тебе новина! — руки Марчелло злетіли до небес.
   — Про, що саме йдеться?
   — Про, те, що ти мріяв усе своє життя!
   — Зацікавив. — Брови Паскуале здвинулись на перенісся.
   Жіноча цікавість узяла верх і Туня нахилилась, щоб краще було чутно розмову чоловіків. Італійський акцент друга Паскуале, був дуже гостро чутно і це трішки заважало розуміти його слова. Але…
   Паскуале думав над словами Марчелло – «це те, про, що ти мріяв усе життя». Він вже отримав свою мрію. Туня його мрія, яка здійснилась. Подарунок з небес. Він ніколи не планував бути сім’янином, це не було його мрією – але з появою Туні, це стала найбільша мрія усього життя. Іноді наші мрії змінюються і все, що так бажало серце раніше не є вже чимось важливим. На їхнє місце – приходить дійсно, щось дуже важливе. Його життя – це Туня і дитина. Він втілюватиме свої мрії лише поруч з ними.
   У його думки прорвався голос Марчелло:
   — У мене новини з Мілана.
   — З Мілана? — Паскуале здивувався.
   — Саме так! А якщо бути більш точним – з Пінакотека Брера23! — оголосив він.
   — Що?
   — Те, що ти почув! — похитавши головою, Марчелло усміхнувся.
   — А я тут до чого?
   — Повір, ти якраз тут дуже навіть до чого. Для тебе є місце у найбільшій та найвідомішій галереї Мілана! Уявляєш?! Ти взагалі в це можеш повірити?! — друг шаленів від власної новини.
   — Ти нічого не плутаєш? — Паскуале був здивований і не міг повірите у почуте.
   — Я приїхав спеціально, щоб повідомити тобі цю новину. І вже завтра, я маю їм сказати відповідь. Але, що там думати – ти звичайно погодишся! Я їм так і сказав. — Радісно говорив він.
   Туня завмерла і забулась, як дихати, чекаючи на відповідь Паскуале.
   — Це так неочікувано. Я навіть не знаю, що сказати. — Паскуале був геть
спантеличений. Так, це була його мрія, але все змінилось. Ця робота буде заби-
_____________________________   

23 Бре́ра , також Національна пінакотека Брера (італ. Pinacoteca di Brera) — пінакотека, тобто картинна галерея в Мілані(Італія). Тут розташована мистецька збірка творів європейських художників (Рафаеля, П'єтро да Кортона, Джованні Белліні, Веронезе, Джамбаттиста Питтони, Тінторетто, Рембрандта, Рубенса, Ван Дейка та інших). Переважають твори італійських майстів і митців пов'язаних з Міланом і Ломбардією. Брера як музей заснована в кінці 18 століття в палаці, збудованому в 17 столітті. Відкрита для широкого загалу 1809 року.

рати увесь час і доведеться жити у Мілані. Зараз його бажання змінились. Так, ця робота відкриє перед ним багато дверей, але у такій справі – сім’я на другому плані. А цього він не хоче, для своєї дитини і коханої дружини. Він не пропустить нічого, що буде відбуватись у його родині. Не пропустить перших кроків свого маля, перших слів та не залишить Туню майже саму у іншій країні. Він добре знав, як ця робота вплине на їхнє життя. Тому…
   — Паскуале, що ти зараз говориш?! Це була твоя мрія! Ти сам проходив співбесіду, подавав резюме і чекав стільки місяців на це! Та, що там казати ти марив цим, скільки я тебе знаю. А зараз ти кажеш, що це не очікувано?! Та, що з тобою?!
   — Так, це була моя мрія. І я дуже б хотів там працювати, але… Вибач, але я не можу. Усе змінилось. Я скоро стану батьком… і моє життя зміниться.
   — Що? Ти станеш батьком? Чому я про це нічого не знаю? — розвівши руками, Марчелло був невдоволений тим, що друг забувся розповісти таку новину. — Ти одружений?
   — Ще ні. Але моє освідчення було прийняте. — Усміхнувся він.
   — Я тебе вітаю! — Марчело добряче хлопнув по плечу друга.
   — Дякую. Я тебе обов’язково познайомлю зі своєю нареченою.
   — Буду радий. — Усміхнувся він. — Паскуале, друже… Не втрачай таку можливість. Такий шанс дається раз у житті. Це те, чого ти так прагнув і так наполегливо працював заради цього.
   — Я все розумію. Але рішення, я вже своє прийняв. — Промовив Паскуале, запираючи рукою коси. — Я дуже вдячний тобі друже, що ти приїхав заради цієї новини аж у Львів. Ти справжній друг. — Паскуале потиснув йому руку.
   — Шкода. Але, якщо ти так вирішив…
   — Саме так, друже.
   Туня тихо стояла, а по її щоках текли сльози. Вона забирає у свого коханого мрію. І за неї, він відмовився від неймовірного шансу. Так не можна. Так не буде. Він має погодитись на це місце. Їй треба щось робити. Якось допомогти йому прийняти рішення – і погодитись на роботу у Мілані. Вона не буде тією, хто встав на заваді його мріям.
   Туня тихо повернулась і пішла на своє місце, поспіхом витираючи сльози. Він не повинен зрозуміти, що вона чула їхню розмову. Їй потрібно подумати, як вчинити та що далі робити. А зараз, потрібно усміхатись і вдавати, що все гаразд. Вона зможе. А якщо їй забракує сили духу?! Що тоді? Ні. Він повинен отримати те до чого так прагнув і довго йшов.
   Всівшись біля Дилії, вона вдавано-радісно усміхнулась їй.
   — Ти де була? — запитала Дилія.
   — Ходила у жіночу кімнату. — Збрехала вона.
   — Ааа…
   — Куди пішов Олексій?
   — Допомагати татові. Зараз будуть оформлювати, як я зрозуміла, усе, що було куплено на аукціоні.
   — Зрозуміло. — Туня усміхнулась, щиро та на цей раз непідробно. — То, як у вас справи з Олексієм?
   — Ми поки що просто друзі. — Почервонівши відповіла Дилія.
   — Твій рум’янець, говорить протилежне. — Підморгнувши, Туня усміхнулась у друге.
   — Я тобі чесно кажу… нічого такого.
   — Поки що. — Запевнила Туня.
   — Ти ж знаєш, що навряд чи щось із цього вийде. Я поїду на навчання… А він… він залишиться тут. А такий красень, довго без уваги не залишиться. — Важко зітхнувши, Дилія сумно подивилась на подругу.
   Туня подумала про себе. Дилія страждає бо їде, а її Паскуале буде страждати і шкодувати згодом бо не поїхав. Життя цікава річ. Щойно вона бачила своє майбутнє в усіх барвах райдуги, а тепер… її майбутнє знову не визначене. Але вона точно знає, що вона не хоче, щоб Паскуале шкодував про своє необдумане рішення.
   — Знаю. Вам варто поговорити. Якщо ти не думаєш з ним, щось починати, треба про це сказати. Він поїдає тебе очима і ти йому дуже подобаєшся. Це саме я бачу і в твоїх очах.
   — Дійсно так помітно, що я йому до вподоби? — Дилія розцвіла.
   — Дійсно. Не озброєним оком. — Відповівши, Туня узяла подругу за руку. — А ти чого хочеш?
   — Хочу спробувати. Дати нам обом шанс. Але, я така не досвідчена у цих справах.
   — Диліє, усе буде гаразд. Він знає, з якої ти родини. І точно, знає яка ти чиста дівчина. Як бачиш, він не полишає спроб зблизитись з тобою.
   — Але, якщо нічого не вийде? — схвильовано запитала вона.
   — Звідки тобі знати, якщо ти вагаєшся навіть спробувати. — Туня стиснула долоню подруги, підтримуючи її у цю мить, вона сама шукала підтримки.
   — Туня, Диліє – хочу представити вам мого хорошого друга. — Мовив Паскуале і увага дівчат у мить була прикована до чоловіків. — Марчелло. Мій друг, давній друг.
   — Вітаю, пані. Вибачте за мою не ідеальну українську. — Усміхнувся він.
   — Не варто вибачатись, Ви показали повагу до іншої країни, вивчаючи нашу мову. — Туня щиро усміхнулась.
   — Ось ця розумна жінка, і є моя наречена, — Паскуале подивився на Туню з неймовірною ніжністю. — Анастасія.
   — Можна просто Туня. — Додала вона.
   — А це Дилія, подруга Туні. — Усміхнувшись, мовив Паскуале.
   — Вітаю. — Дилія, як завжди почервоніла.
   — Дуже радий знайомству. — Сказав Марчелло і махнув головою.
   — Навзаєм. — Відповіла Туня.
   — Дужа рада. — Додала Дилія.
   — Мені дуже шкода, тільки познайомились, а я маю вже полишати ваше товариство. Але у мене завтра вранці літак. Маю ще деякі питання вирішити. — Пояснив Марчелло.
   — Як, вже ідеш? — Паскуале засмутила ця новина.
   — Так, друже. — Знизивши плечима, сказав він.
   — Тоді давай, я тебе проведу. — Паскуале поклав руку на плече друга.
   — Буду радий. — Усміхнувшись усім, він додав: — Сподіваюсь, на скору зустріч. До побачення.
   — Гарної дороги. І до скорої зустрічі. — Мовила Туня.
   — Дякую. — Він нахилився і узявши її руку, ледь торкнувся губами.
   Потім поцілував руку Дилії і попрощався з нею, на що вона мило усміхнулась і побажала легкого польоту.
   Хлопці пішли до виходу, залишивши дівчат на одинці.
   Туня важко зітхнула, видавши себе. Її схвильований та сумний вираз обличчя, не залишив без уваги Дилії.
   — Тебе щось турбує?
   — Є одна річ. Але… Я все владнаю.
   — Що саме, ти владнаєш?
   — Не важливо. — Вдавано усміхнувшись, Туня зробила вигляд, що все гаразд.
   — Я тебе добре знаю і бачу, що щось не так. І це не дрібниці. Тебе щось хвилює. Що ти задумала?
   — Нічого. Все гаразд. — Туня геть заплуталась, але вже прокручувала план дій.
   — Ти б мені сказала, якщо щось би було не так?
   — Звичайно. — Заспокоїла її Туня.
   — Добре.

   Повернувшись додому, разом з новим придбанням з аукціону, Туня та Паскуале, розмовляли про те, як добре, що усі кошти буде перераховано дітям.
   Після того, як було розташовано телескоп, закохані прийняли разом душ і попрямувавши у спальню не припиняли цілунки.
   Задихавшись, вони лягли у ліжко і Туня не втрималась, щоб не запитати:
   — Тебе усе влаштовує?
   — Ти про що?
   — Не зважай. — Туня приховала сльози, які клубком застрягли у горлі. — Краще поцілуй мене і зроби так, щоб я забулась про усе на світі.
   — Із задоволенням. — Він нахилився і його губи знайшли її. Руки попрямували знаходити те, що вони добре вивчили.
   Туня хотіла забутись про усіх і усе, а особливо про ті слова, які вона почула, підслуховуючи розмову Паскуале та Марчелло.
   Зараз є лише вони двоє. Їхня ніч. Їхні доторки.
   Лише кохання.

   Туня лежала поруч і дивилась, як спить Паскуале, запам’ятовуючи його риси обличчя. Вона обережно провела долонею по його волоссю, торкнулась вилиці і ніжно поцілувала вуста.
   Паскуале поворухнувся, але не прокинувся даючи змогу і далі викарбовувати у пам’яті його обличчя.
   Ця ніч була такою ніжною та бездоганною, які і усі попередні ночі. Проте Туня знала те, що не знав Паскуале – це прощальна ніч. Дівчина витерла сльози, згадуючи його палкі зізнання та солодкі миті поєднання. Як вона без цього буде жити? Як? Вона не зможе його полишити. Він її зненавидить. Але так буде на краще. Нехай так. Це краще аніж забирати у нього його мрії. Колись він буде їй дорікати, що він усе через неї полишив і не отримав того, що так сильно бажав. Вона цього не витримає. Краще вона пожертвує собою і він поїде у Мілан, аніж колись він буде нещасним.
   Це мука, приймати таке рішення. Серце розривається на шматки. Чи простить вона колись саме себе за цей вчинок?! Напевно що ні. Чи простить дитина, що вона покинула її батька?! Напевно що ні. А Паскуале… він ніколи не пробачить. Але, якщо його мрія втілиться у життя, він буде щасливим. І тоді, можливо, він зрозуміє.
   Паскуале, потягнувся і повільно розплющив очі.
   — Доброго ранку, mia bellezza. — Він трішки підвівся і торкнувся її солодких вуст своїми.
   — Доброго ранку, коханий. — Туня ніжно усміхнулась і провела пальчиками, там де щойно був його цілунок.
   — Ця ніч була неймовірною. — Його усмішка говорила про те, що кожне слово це правда.
   — Так, ця ніч була бездоганною. — Вона провела пальчиками по його щоці, він спіймав їх і поцілував. Туня засміялась від ніжної лоскоти.
   — Люблю твій сміх.
   Такі прості слова, але як багато значать.
   — Завдяки тобі я сміюсь.
   — Моя зірочка.
   — Твоя.
   — Поснідаємо?
   — Так.
   — Чим будемо снідати?
   — Я вже приготувала млинці з сиром. — Відповіла вона.
   — Коли ти встигла? Чому не розбудила?
   — Мені не спалося, от я вирішила приготувати щось смачненьке. А ти так солодко спав, що я не хотіла тебе будити.
   — Моя, неймовірна жінка. — Він торкнувся її животика і запитав: — Як там мій хлопчик?
   — Чекає на те, щоб попоїсти. — Засміялась Туня.
   — Весь у татка. — Підтримавши Тунін сміх, Паскуале поспішив встати з ліжка. — Швидше за стіл. — Узявши Туню на руки, він вийшов з нею у вітальню.

   Проводжаючи Паскуале на роботу, Туня встала навшпиньки і міцно обійняла його за шию. Дивлячись у вічі коханому чоловікові, Туня промовила:
   — Я тебе дуже, дуже сильно кохаю. Ти ж це знаєш?!
   — Цієї ночі ти мені це показала. — Усміхнувся він. — Кохаю тебе сильно, сильно моя Туня. Моя єдина і бажана.
   Туня просто накинулася на його губи і несамовито почала цілувати їх. Паскуале ні на мить не зволікав з відповіддю на її дії. Пристрасть, бажання, вир емоцій та повна віддача одне одному.
   Солодкий, останній поцілунок.
   Туня відсторонилась від Паскуале і у її очах застигли сльози.
   — Мій Паскуале.
   — Твій. — Він схвильовано дивився у її очі. — Що таке?
   — Нічого. У вагітних таке буває. Емоції через край. — Усміхнувшись, вона знову ніжно поцілувала його.
   — Мила, моя. — Він ніжно торкнувся її волосся.
   — Біжи на роботу.
   — Я прийду сьогодні пізніше. Мені потрібно багато чого владнати і домовитись. Тому пообідай без мене. Добре?
   — Добре, коханий.
   — Кохаю тебе. — Швидко поцілувавши її, він усміхнувся.
   — І я тебе кохаю.
   Паскуале вийшов за двері і ще раз усміхнувся. Туня помахала йому, усміхаючись так радісно наскільки дозволяла її акторська майстерність.
   Зачинивши двері, Туня пішла у вітальню. Всівшись на дивані та узявши подушку, вона що сили заплакала у неї, щоб приховати крик, який так глибоко засів у її грудях.
   Година минула на те, щоб узяти себе в руки, але коли приймаєш важкі рішення, це вдається занадто складно. Складно уявити, що чекає потім, після рішення. Але усі роблять вибір – життя, це суцільний вибір. Зараз, вона діє, як підказує серце. Вибір зроблено.
   Складаючи на поспіх най необхідніші речі у валізу, вона не припиняла плакати.
   Коли усе було зроблено, вона огляділа кімнату. Ліжко, на якому вони так палко з Паскуалем кохалися. Де зародилось нове життя. Туня торкнулась животика. Невже вона завдасть Паскуале такого болю? Він зрозуміє. Має зрозуміти. Він повинен втілити свою мрію у життя і вона добре знала, що маючи родину, Паскуале не зможе цього зробити.
   Вийшовши у вітальню, Туня почала відкривати шухлядки у пошуку листка та ручки.