Глава 54

   — Це твоя галерея? — Туня була почувалась розгубленою, та скривдженою.
   — Так, це моя галерея. Я галерист. — Зізнавшись, він хотів узяти її долоні у свої, але вона зробила крок назад.
   — Чому ти мені збрехав? Як ти міг? — сльози затуманили зір.
   — Я хотів усе розповісти сьогодні у вечері. Я не хотів, щоб ти дізналась ось так. — Він наблизився до неї і дивлячись у вічі додав: — Я не хотів тебе цим скривдити. Не хотів приховувати.
   — Але збрехав все ж таки. — Її плечі здригались, коли вона змушувала сама себе не плакати.
   — Просто я не знав, як тобі розповісти. У перші зустрічі, я збрехав – навіть не знаю чому. Просто ти була проти, щоб тобі хтось допомагав, ти так про це говорила, що… Я так боявся, що можу тебе більше не побачити, що просто вигадав, що я фотограф. Якщо б ти дізналась хто я, тоді б…
   — Тобі не вдалось мені допомогти. — Договорила вона.
   — Так. — Він боявся, що знову втратить її. — Пробач мені.
   — Паскуале… Я теж тобі брехала… Я ходила у парк і малювала на замовлення. — Вона заплакала. — Я теж хотіла тобі розповісти, але ти поїхав до Італії… а потім… потім ти…
   — Зник.
   Вона похитала головою.
   — Так. Я теж тобі не могла розповісти, що так заробляю… Боялась, що тобі це буде не до вподоби.
   — Чому?
   — Ти давав мені шанс, я їм не скористалась.
   — Тобі було соромно?
   — Мені було соромно, не із за того, що я працюю у парку, а за те, що не скористалась шансом із-за своєї гордості та дурості.
   — Ми одне одного варті. — Він схопив її рудого хвостика у свою жменю і потягнув до низу, відкривши цим самим доступ до солодких вуст та тендітної шийки.
  Туня занадто голосно зітхнула, чим спровокувала і без того голодного Паскуале. Накривши її вуста своїми, він уміло дав їй забутись, про, що вони говорили. Його язик захоплював у світ бажання, рука, яка владно стискали хвостик – не давала Туні оговтатись. Вона повністю підкорилась.
   Поцілунок змусив забути про усе та усіх. Обоє доводили цілунок до апогею. Кульмінація – змусила їх обох застогнати від задоволення.
   — Паскуале… Це… Це… — її дихання не могло прийти у норму.
   — Це, неймовірно. Пішли додому. Продовжимо розпочате. — Його темні очі, говорили про те, що це не запитання, а ствердження.
   Він схопив її за руку і повів до виходу.
   — Пане, ви вже йдете? — запитав хлопчина.
   Паскуале геть забув, що він тут робив до приходу Туні. Забув про увесь звіт.
   — Так, так. Тримай ключі, — він кинув їх хлопчині і додав: — коли все доробиш, зачини двері. Завтра побачимось о десятій.
   — Все буде зроблено, пане. — Хлопець усміхнувся та зник у іншому приміщенні.
   — Паскуале… Тобі треба працювати. — Розчервонівшись, та ледь дихаючи мовила вона. Хоча сама благала, щоб він відвіз її додому і закохав до безтями.
   — У мене є інша робота, яка чекає негайного її вирішення. — Паскуале божеволів від бажання і від однієї думки, про солодкі миті з Тунею.
   — Я ще взагалі-то ображаюсь. — Вдавано насупилась вона. — Ти мене обманув.
   — Ти мене теж. — Лукаво усміхнувшись, він скуйовдив своє чорне, як ніч волосся. — Треба це обговорити, все вирішити та прийти до повного порозуміння за «столом переговорів».
   Туня облизала губи, від його таких погано прихованих натяків.
   — Думаю нам вдасться прийти до порозуміння і не раз. — Сказавши це, вона зашарілась, але не відвела погляду від хижих очей Паскуале.
   — З Вами пані Анастасіє – приємно мати справу. — Його усмішка говорила про те, що думками він уже підписує договір про мир.
   — З Вами також, пане Паскуале. — Її очі потемнішали.
   Паскуале пришвидшив кроки, тримаючи Туню за руку.
   — Моя машина за рогом. — Пояснив він і ще більше пришвидшив темп.
   — Зачекай, я не встигаю. Ми не встигаємо. — Додала вона.
   — Вибач, mia bellezza. Я просто шаленію від тебе. — Не втримавшись, він заричав крізь зуби.
   — Може краще таксі?! — засміялась вона.
   — Не хвилюйся, я повільно поведу машину. — Пообіцяв він.
   — Це добре. На дорозі можеш стримувати себе. — Вона усміхнулась. — А потім ніяких правил.
   — Лисичка. О, Боже! Я забуваю, як дихати. — Він зупинився за крок до автівки і притягнувши її до себе, швидко, але палко поцілував.

   Паскуале пестив волосся Туні, доки та блаженно лежала на його плечі.
   — Гарне укладання миру. — Мовив Паскуале зі смішком у голосі.
   — О, так… найкраще… — замуркотіла Туня, і поцілувавши коханого у плече, вдихнула аромат його шкіри.
   — Якщо кожна наша сварка, непорозуміння буде закінчуватись ось так – треба частіше їх хоча б «розігрувати». Рольові ігри. — Засміявся він і Туня підхопила його сміх.
   — Я за. — Позіхнула вона.
   — Поспи моя мила. — Він вкрив її ковдрою і ще міцніше обійняв.
   — Тільки з тобою. — Крізь сон, сказала Туня.
   — Звичайно. — Він позіхнув і теж піддався сну.

   Туня муркочучи, потягнулась у м’якенькому ліжку. Як же боліла її спина, коли вона спала на ліжку у якого відчувались пружини. Зараз же вона, насолоджувалася м’яким ложе для закоханих.
   Вона огляділа кімнату, але Паскуале ніде не було. Вона одягла халат, та почимчикувала у вітальню.
   Дівчина втягнула носом. Відчувався аромат бекону та випічки. Туня підійшла до столика і побачила тарілку накриту льняною серветкою, а поруч був листок. Узявши папірець до рук, вона почала читати:
Привіт, mia bellezza. Не хотів тебе будити, ти так солодко спала. Вечеря на столі. Я у галерею. Усе перевірю і додому до вас. P.S. Обов’язково повечеряй. Зелений чай з саусепом у чайничку на барній стійці. Кохаю тебе. — Щаслива усмішка осяяла її обличчя. Його піклування – огортає її теплом і їхню крихітку також.
   — І я тебе кохаю. — Усміхаючись промовила Туня.
   Туня сіла за столик і звільнила вечерю від серветки. Ммм… Фокачча з беконом, сиром та. Ще тепла. А поруч у креманці – був десертик. Заварний крем з фруктами. Туня не могла повірити, що все це приготував Паскуале. Але знаючи, що його батьки тримають пекарню – усе її коханому під силу.
   Дівчина налетіла на їжу.
   «Переговори» з Паскуале, її дуже-дуже виснажили і зробили голодною лисичкою. Тому треба було дуже добре підкріпитись, щоб з новими силами обговорити найменші деталі їхніх «переговорів».
   Вона їла і все гадала, про зміни у її житті. До цих змін, додалась ще й новина про те, що Паскуале має власну галерею. Звичайно він захоче допомогти їй, і це зрозуміло. Але… Невже знову але? Що їй робити? Коханий галерист, вона художниця – ідеальна пара. Туня усміхнулась сама до себе.
   Туня обернулась у пошуку своїх речей. Напевно Паскуале усе заніс до бібліотеки. Вона так спішила додому щоб почати писати картину, але хто буде зважати на роботу, якщо поряд чоловік твоєї мрії?!
   Мурликаючи від задоволення, Туня насолоджувалася вечерею.

   Помивши посуд після вечері, вона почимчикувала до бібліотеки. Так, як вона і думала – усе для її роботи знаходиться тут. Діставши усі необхідні речі, вона прийнялась за роботу.
   Доки вона писала картину, гадала, як розповість батькам, що з нею відбувалось за стільки місяців. Вона боялась розчарувати їх. Як би важко не було, але треба виправляти свої власні помилки. Так, вона не змогла вступити у художню школу, так вона наробила своєю брехнею ще гірше, але якщо б усього цього не було – вона б не знала наскільки сильна та не була б тією Тунею, якою стала зараз. Нарешті, вона зрозуміла, що не завжди своїми силами та талантом – можна прокласти собі дорогу і іноді треба щоб хтось допоміг. Такий світ. Вона стала впевнена у тому, що у неї є талант і якщо Паскуале допоможе їй показати цей талант світу, вона не буде більше опиратись.
  
   Паскуале сидів у студії і не випускав із рук телефон. Дзвінок за дзвінком, від усіх бажаючих потрапити на виставку, від фотографіф популярних журналів та жрналістів. Хлопець був увесь в роботі, але думки про Туню увесь час кружляли над головою.
   От лисичка! Він усміхнувся сам до себе, згадуючи їхнє «укладання миру».
   — Привіт друже! — почувся чоловічий голос.
   Паскуале підняв голову і побачив Олексія.
   — Привіт. — Він запросив його жестом сісти навпроти нього. — Сподіваюсь, я тебе побачу на виставці?
   — Звичайно! Ще питаєш?!
   — Радий це чути. — Паскуале потер чоло і запитав: — Туня знає, що ми друзі?
   — Ні. А що? — здивовано запитав Олексій.
   — Хай поки, що не знає. Добре?
   — Що ти задумав? — його брови зійшлись на переніссі.
   — Потім розповім, але мені буде потрібна твоя допомога. — Він загадково усміхнувся.
   — Це хоч, щось законне? Не треба буде Туню викрадати? — пожартувавши, він розреготався і його сміх підхопив Паскуале.
   — Не хвилюйся. Усе законно. — Хлопець постукав пальцями по столові і запитав: — Коли у вас з батьком буде аукціон?
   — За тиждень.
   — Ми обов’язково з Тунею прийдемо. — Усміхнувся він.
   — Так Ви помирились? Все у вас гаразд? Останнього разу коли я тебе бачив, ти був… м’яко кажучи не дуже у гарному стані. — Зауважив Олексій.
   — Так, у нас все добре! Grazie a Dio! — Паскуале дякував Богу за те, що його кохана поруч.
   — У мене запитання Паскуале. — Він нерішуче почав.
   — Слухаю.
   — Туня і ти… Тебе можна привітати?
   Паскуале широко усміхнувся.
   — Так!
   — Тебе можна двічі поздоровити?!
   — Так! — Паскуале засміявся і промовив: — Так, я стану батьком!
   — Це чудово! Я за тебе дуже радий! — Олексій щиро радів за Паскуале.
   — Дякую. Дякую. Сподіваюсь, що ти теж дуже скоро зможеш поділитись такою радісною новиною.
   — Можливо. — Він згадав Дилію і засяяв.
   — Ммм… ти щось приховуєш? — Паскуале примружився нібито намагався читати його думки.
   — Я познайомився з однією дівчиною. Її звати Дилія – вона красуня. — Його очі виказували захват. — Доречи нас познайомила Туня. 
   — Ого! Це напевно донька Рустема. — Здогадався він. — І, що там у вас?
   — Поки, що… поки, що… Я не можу запросити її на побачення. — Важко зітхнув Олексій.
   — Ти чого?! Ти ж ніколи не був сором’язливим «хлопчиком». — Паскуале здивовано дивився на друга.
   — Ага… Це було колись. Доки, я не зустрів Дилію. Розумієш – ця Квітка, вона… вона… не схожа на усіх інших. І я боюсь її наполохати.
   — Розумію тебе друже. Розумію. — Усміхнувся Паскуале.
   — Але, треба діяти. Ти ж розумієш?! — він нахилив голову і його брови злетіли до верху.
   — Розумію. І я над цим працюю. — Він випрямився на стільці.
   — От і добре!
   — А тепер до справи, як мені поводитись коли ти з Тунею?
   — Ти не знаєш мене. Ми бачились кілька разів.
   — І, що, навіть тоді коли ви прийдете на аукціон? — він був ошелешений, проханням Паскуале.
   — І навіть тоді.
   — Що ж ти задумав?
   — Є одна ідея. І ти мені допоможеш. — Усміхаючись, сказав Паскуале.
   — Тоді розповідай, що ти задумав.
   Паскуале нахилився до друга і усміхаючись, як Чеширський кіт, почав розповідати свій план.

   Туня задоволено зітхнула, дивлячись на плоди своєї праці. Картина потребує деяких нюансів – але дороблено це вже буде все завтра, а зараз треба приготувати щось коханому чоловікові.
   Задзвонив телефон і Туня наполохано скрикнула. Узявши його до рук, вона усміхнулась побачивши на екрані «матуся».
   — Алло. Мамусю привіт! — радісно мовила Туня.
   — Привіт моя крихітко. Ти як? У тебе такий радісний голос. — Мама усміхнулась у телефон, почувши щасливий голос доньки.
   — Так, я дійсно рада! Паскуале знову зі мною!
   Мама затихла, а потім запитала:
   — Не зрозуміла?
   Тепер Туня затихла. Вона забула про те, що не розповіла батькам, що Паскуале деякий час не було. Вона не хотіла їх засмучувати і казати, що їхню доньку залишив вагітною. Але тепер, вона сама себе виказала.
   — Я зараз все розповім. — Майже все подумала вона. Батькам треба лише знати, що Паскуале потрапив у лікарню, але тепер вони знову разом.

   Після розмови з мамою, яка тривала з пів години, Туня вирішила приготувати борщ. Добре, що усі потрібні продукти, були у холодильнику. У її коханого – усе під рукою. Він ідеальний у всьому! Туня усміхаючись, скуштувала, те, що вона «начаклувала». Смачно. Навіть дуже.
   Туня почула, як клацає замок у дверях.
   — Паскуале. Мій Паскуале. — Вона швидко почимчикувала до дверей.
   — Привіт, mia bellezza. — Він увійшов і одразу накинувся на її солодкі вуста, за якими так скучив.
   — Ммм… — Туня облизала губи, і промовила: — Смачно.
   — Смачно. — Повторив Паскуале і його очі потемнішали. Він задумливо насупився, а потім втягнув носом. — Це те, що я думаю?
   — Мабуть. — Усміхнулась дівчина.
   — Це пахне борщ. Коли ти встигла? Навіщо ти себе перевантажуєш?!
   — Як можна себе перезавантажити приготувавши вечерю для коханого?! — вона знизила весело плечами.
   — Я хочу, щоб ти відпочивала.
   — Я і так, відпочиваю. — Запевнила вона.
   — Цей аромат мене зводить з розуму! — він усміхався. Її піклування зігрівало йому серце.
   — Тоді швидко мити руки і за стіл. — Закомандувала вона і засміялась.
   — Слухаюсь, mia bellezza! — він засміявся і пішов до ванної, виконувати наказ.
   Через кілька хвилин до вітальні зайшов Паскуале. Всівшись за стіл, він задоволено у друге втягнув носом. Дивовижний аромат українського борща літав довкола, так і кажучи «скуштуй мене». Паскуале голосно ковтнув і цим розсмішив їх обох.
   — Buon appetito, sposo. — Грайливо усміхнулась Туня і подивилась прямісінько йому у вічі.
   — Я ж тобі колись казав, як сексуально ти вимовляєш слова по італійські. І що це зі мною робить. — Його голос осів, від уяви, яка розігралася не на жарт.
   — Ммм… Це добре. — Її золотаво-руді локони, грайливо спадали на плечі. — Але, повторю по українські – смачного мій наречений.
   — Намагаєшся остудити, те, що сама накоїла?! Не вийде.
   — Просто хочу, щоб ти поїв, а потім… а потім… десертик. — Її чуттєвий ротик, вигнувся у бездоганній усмішці.
   — Дякую, моя наречена за вечерю. До десертика, я теж доберусь.
   — Я не заперечую. — Вона нахилилась і швидко поцілувала його у губи. — Я тільки за!
   — Моя лисичка. — Засміявся він.
   Паскуале підніс ложку до рота і Туня завмерла в очікуванні на вердикт. Він скуштував борщ і усміхнувся.
   — Ну, як тобі? Смачно?
   — Це неймовірно смачно! — він накинувся на смачнючий борщ, підтверджуючи цим свої слова.
   — Як же я рада! — Туня засяяла, як новорічна ялинка.
   — Дякую. — Його усмішка говорила про те, який він вдячний їй за піклування.
   — На здоров’я. — Туня усміхнулась, радіючи, що змогла догодити та порадувати коханого чоловіка.
   — Доречи, чому ти сьогодні прийшла у галерею? — поцікавився хлопець, не припиняючи смакувати стравою.
   — Я прийшла за ключами. У мене була робота в дома… і я, прийшла до тебе.
   — До речі, тобі треба мати свої ключі. Я про це потурбуюсь. — Усміхнувся він. — А що за робота?
   — Обіцяй, що не будеш сердитись. — Вона зціпила руки на колінах і подивилась на них.
   — Обіцяю. — Він припинив їсти і уважно подивився на Туню.
   — Я малюю на замовлення.
   — Зараз також?
   — Так. Тобі це не подобається? — вона облизала пересолі губи і підняла на нього свої зелені очі.
   — Я не проти. — Він усміхнувся. — Ніколи не бійся мені щось розповісти. Ти мій найкращий друг, кохана, коханка та мати моєї майбутньої дитини. Між нами не повинно бути таємниць. — Він згадав, що все ж таки має одну маленьку таємницю, але він розповість про неї згодом.
   — Саме це я і хотіла почути. — Вона знову здобула усмішку і мовила: — Не хвилюйся дитині це ніяк не зашкодить. У мене гарні фарби.
   — Але ми купимо кращі. — Він підморгнув їй. — Тільки не заперечуй.
   — І не збиралась. Дякую, що підтримав мене. — Туня тішилась, що отримала згоду Паскуале.
   — Слухняна лисичка, це щось нове. — Він лукаво усміхнувся і потер великим пальцем свою нижню губу, цим самим змушуючи Туню частіше задихати.
   — Хто сказав, що я буду слухняна у всьому?! — грайливо та спокусливо вона вигнула брову.
   — Лисичка… Швидше їж… Я хочу десертик. І негайно!
   Вона засміялась, дивлячись у яких темпах, Паскуале почав доїдати страву.
   Сміх, гарний настрій та флірт двох закоханих – заполонив усю кімнату.

   Ранок починався зі смачного сніданку у ліжку.
   — Тобі потрібно поговорити з Шерлоком. — Він кивнув.
   — Знаю. Я сама хотіла про це з тобою поговорити. — Зробивши ковток персикового соку, Туня мовила далі: — Я не знаю, як вчинити піти до них, чи запросити до нас?
   — Якщо хочеш запроси до нас. — Усміхнувся він, беручи полуничний круасан з тарілочки. — Приготуємо з тобою щось смачненьке на вечерю.
   — О, так! Але треба поховати увесь алкоголь. — Засміялась вона. — Ви умієте закріплювати дружбу, це вже всі зрозуміли.
   Паскуале потер чоло і соромно глянув на Туню.
   — З нас було досить. Навряд чи ми повторимо таке. — Він скривився.
   Туня розсміялась, а потім завмерла:
   — Дай, дай скоріше руку. — Вона потягнула його долоню, до животика: — Відчуваєш, ось тут.
   — Моя маленька крихітка. — Паскуале підсунувся ближче і ніжно провів по животику. — Хотів привітатись з татком.
   — Чому – хотів? А не хотіла? — Туня нахилила голову і подивилась на Паскуале запитуючим поглядом. — Гадаєш це хлопчик?
   — Не знаю. Я так сказав, бо це малятко. — Його усмішка щира та така щаслива, не залишила без уваги погляд Туні.
   Дівчина нахилилась та ніжно поцілувала усмішку коханого.
   — Нам потрібно сходити до лікаря. І нарешті взнати – хлопчик це чи дівчинка. — Її цікавість заблищала в оченятах.
   — Тоді підемо завтра? — він радісно запитав.
   — Так. — Вона закусила губу і цим привернула увагу Паскуале. — Що?
   — Ти знаєш «що»? — Паскуале хижо подивився на неї.
   — Паскуале – тобі на роботу. — Зауважила вона і примружилась, чекаючи на його подальші дії.
   — Робота почекає. Тим паче це моя галерея, коли хочу тоді приходжу.
   — А як же виставка? До речі коли вона?
   — О, Господи! Виставка! Геть забув! — він скуйовдив волосся і глянув на Туню: — Поряд з тобою, я про усе забуваю. — Його погляд був ніжним, але водну мить потемнішав. — Я не забуду на чому ми закінчили розмову.
   — Сподіваюсь. — Грайлива усмішка, говорила сама за себе.
   — Тоді я у душ. Потім на роботу, а ввечері чекаємо на гостей. — Він сплигнув з ліжка і додав: — До речі ти питала коли виставка. Післязавтра. І ми туди ідемо разом.
   — Чесно?! — вона радісно запищала.
   — Ого! — він почесав пальцем у вусі, від її задоволеного крику. — Звичайно ми ідемо разом. Ти ще питаєш?!
   — Вибач, не оглух? — засміялась вона.
   — Потім підлікуєш мене. — Його брова злетіла він поспішив додати: — Треба купити тобі гарну сукню. Хочу, щоб моя наречена була найгарнішою на виставці.
   — Мені? — вона у друге закусила губу.
   — Я зараз тебе вкушу за цю пухкеньку губку. — Він майже заричав. — І що це за такі дивні запитання?! Звикай. Ти моя. Я усе тобі дам, що буде в моїх силах і поза межами теж.
   Вона слухала його слова і відчувала, як сльози підступають до очей. Ніколи, ніколи, вона не гадала, що про неї буде хтось так піклуватись, захищати її і хотіти дати найкраще. Паскуале повернув її до життя – коли вони у перше зустрілись. Та повернув її до життя – коли у друге її знайшов. Їй нічого не потрібно понад можливого, їй достатньо того, що він мріє дати їй усе найкраще. Але вона має усе найкраще – вона має його та їхню дитину. Він навіть не уявляє, якою він робить її щасливою.
   — Я кохаю тебе. — Сказала Туня і закліпала проганяючи сльози.
   — І я кохаю тебе понад усе на світі. Mia bellezza, лисичко моя… Чому ти плачеш? — він нахилився до неї і ніжно поцілував.
   — Я дуже, дуже щаслива. Мені нічого окрім тебе не потрібно. — Схлипуючи мовила дівчина.
   — Я знаю. Але, як чоловік який кохає свою жінку, я хочу дати тобі усе. Я все для цього зроблю. — Він сів поруч та обійнявши її, ніжно поцілував. — А ти навчись приймати, як жінка – усе, що я хочу тобі дати. Зможеш?
   — Буду вчитись цьому. — Вона поцілувала його у шию і вдихнула найбажаніший аромат. Аромат його шкіри.
   — Вчишся ти швидко, тому хвилюватись нема чого. — Усміхнувся він, торкаючись золотава-рудого волосся.
   — Я щаслива поруч з тобою.
   — Це моя місія. А я щасливий поруч з вами. — Він торкнувся її животика.
   Туня засміялась.
   — Так, наше найбільше щастя зростає у мені. — Вона подивилась на Паскуале і усмішка осяяла її обличчя.
   Наніжившись в обіймах одне одного, Паскуале поцілував її та пішов до ванної, а Туня тим часом допивала сік і задоволено мріяла про похід на виставку разом з коханим.

   Туня вже з пів години, тримала телефон у руках і налаштовувалась на розмову з Шерлоком.
   Видихнувши, вона натиснула кнопку виклику.
   — Алло. Остапе… Привіт. Це я. — Туня голосно ковтнула.
   — Привіт, подруго. Я і не сподівався, що ти подзвониш. — Зізнавшись, він голосно видихнув. — Я… Я…
   — Ми з Паскуале чекаємо вас з Поліною на вечерю. — Вона засміялась і додала: — Ти знаєш де живе Паскуале. Ви тут святкували «день дружби». — Туня засміялась.
   — О, так. Це було… Ще те святкування. — Він згадав, як же сильно у нього боліла голова.
   — О сьомій. Ми чекаємо на вас. Добре? Тоді і поговоримо.
   — Звичайно. Ми будемо. — Він боявся сказати щось лишнє. — Тоді до вечора.
   — Так. До вечора. — Туня витерла вологу руку об плаття. Не думала, що колись так буде хвилюватись при розмові з другом. — Тоді па-па.
   — Па-па.
   Вони одночасно поклали слухавку. Перший крок зроблено.