Глава 53

   Ніжно, ледь торкаючись, вона торкнулась своїми губами його губ.
   Паскуале облизав губи, де щойно був її цілунок і повільно розплющив очі.
   — Mia bellezza. — Усміхнувся він сонно, але вже через секунду сполохано запитав: — Щось не так? Щось болить?
   — Ні, ні. Все гаразд. — Швидко промовила Туня, щоб заспокоїти схвильованого ні на жарт Паскуале. — Просто… Просто… Чому ти тут спиш?
   — Як чому? Ми ж домовились. — Спокійно сказав хлопець.
   — Я не хочу, щоб у тебе тут боліла спина. — Більш безглуздішого зауваження, вона б напевно не вигадала.
   — Все нормально. Не хвилюйся. Іди спатоньки. — Він усміхнувся і провів пальцями по рудих прядках її довгого волосся.
   Вона відчула жаль до них обох. Вона хоче його, він хоче її… але…
   Туня встала і важко зітхнула.
   — Добраніч. — Тихо промовила вона.
   — Добраніч. — У цю хвилину він запитував сам себе, а чи не бовдур він? Він відчув, як вона його поцілувала. Невже вона прийшла до нього, щоб… О, Боже! Тоді він точно бовдур, бо відіслав її спати. — Кохана…
   Її серце забило шалений ритм. Вона обернулась на нього і побачила, що він встав обернувшись простирадлом довкола талії.
   — Так?
   Вони обоє, як не рішучі діти. Кожен з них згорав у цю мить – бажаючи цілунків та доторків найдорожчих рук. Кімнату заполонило збентеження та незручність.
   — Ні, ні нічого. — За, що він карає їх обох – цією відповіддю?!
   — Паскуале, можна запитання? — її голос тремтів, а щоки палали.
   — Так, звичайно. — Поспішив відповісти він.
   — Ти дійсно нічого не розумієш чи прикидаєшся? Чи хочеш, щоб я червоніла, та почувалась незручно?
   — Вибач, що я такий бовдур! Просто поруч з тобою, я гублюсь. Боюсь, щось не так зробити, наполохати тебе… А тим паче не хочу до чогось змушувати. — Він щиро зізнавався у своїх потаємних страхах. Це було не легко, але важливо для них обох. Їй потрібно було це почути, щоб вона знала, що це не із-за неї. Він бажає її понад усе на світі.
   — Я поруч із тобою – знову ожила. Я знову дихаю. Невже ти не розумієш, як я тебе бажаю?! Я ношу під серцем нашу дитину. Це плід кохання. Подарунок тих ночей, які ми дарували одне одному. Я тільки і мрію знову опинитись з тобою. — Ще більше почервонівши, щиро сказала вона.
   Вони відчули довгоочікуване полегшення і зробивши крок на зустріч одне одному, опинились у найміцніших обіймах.
   У цю ж саму мить їхні вуста злились – роблячи їх одним цілим. Уся гамма почуттів накрила їх з головою. Поцілунок який зруйнував вигадані обома перешкоди. Вони були чесними, відкритими та бажали одне одного, як спраглий воду у пустелі.
   — Ти моя. Моя. — Шепоче він не забираючи губи.
   — Твоя. Тільки твоя. — Вона подивилась йому у вічі і тихо промовила: — Я кохаю тебе.
   — Моя Туня. Я кохаю тебе більше. Я без тебе жити не можу. — Він знову припав до її солодких та піддатливих вуст. Не відриваючись від поцілунку, він підхопив Туню на руки і поніс її у спальню.
   Обережно поклавши її на ліжко, він вмостився поруч. Обережно наче у його руках пір’ячко, він звільнив її від халата, а потім і нічної сорочки. Він затамував подих – перед ним справжня, чиста, ідеальна краса. Її милий животик, у якому знаходиться їхнє кохання – викликало настільки сильні емоції, що у його очах забриніли сльози. Чисте – щастя. Повне блаженство. Це все його.
   Туня дивилась у його очі і теж розчулилась. У його погляді вона бачила усі прекрасні почуття - кохання, повагу та суцільне щастя. Те, що було у її серці – відчував і він. Він її всесвіт. У ній доказ їхнього кохання.
   Вона затремтіла від бажання і він це помітив. Нахилившись до неї, він ніжно провів долонею по її щічці. Туня солодко зітхнула.
   — Я так скучила за тобою. — Видихнула вона, коли він поцілував її у шийку.
   — Я теж за тобою неймовірно скучив. — Вдихаючи найсолодший аромат – аромат її шкіри, промовив він.
   Торкнувшись ненароком своїм стегном животика, він відсторонився.
   — Що, що сталося? — у подиві запитала Туня.
   — Я боюсь тобі нашкодити, або дитині. — Зізнався він.
   — Думаю, якщо буде задоволена мама… — вона усміхнулась. — Дитинка буде рада. — А мама - маляти, неймовірно хоче татка.
   — Mia bellezza, я так хотів чути від тебе ці слова. — Він знову оволодів її губами, але вже з шаленою пристрастю. Провівши по її стегну своїми пальцями, він не зрозумів, чому Туня зупинила його руку.
   — Вибач… Вибач. — Прошепотіла вона.
   — Що таке? Що тебе тривожить? — запитав ніжно та турботливо Паскуале.
   — Мені соромно про це казати. — Її очі опустились і вона не могла подивитись на коханого.
   — Ти ж знаєш, ти можеш розповісти мені будь-що.
   — Знаю.
   — Тоді я чекаю.
   — Моє тіло змінилось… тепер на ньому є розтяжки… і…
   — Ти хоч розумієш, яка ти зараз прекрасна та мила?! Ти носиш мою дитину – що може бути важливішим, прекраснішим та дивовижнішим проявом кохання. Твої тіло змінюється бо ти турбуєшся про нашого малюка, ти його захист, ти для нього усе. Я хочу поцілувати кожну клітинку твого тіла. Кожну клітинку твоїх чудових змін. Змін, які утворились завдяки нашому коханню. — Він ніжно знову торкнувся стегна Туні і усміхнувся тому, що її пальчики його не зупинили. — Жінка багато чим жертвує. Жіноче кохання до чоловіка та материнська любов – це найвищий дар. Ти і є кохання, любов – у тобі самопожертва і самовіддача. Невже ти думала, що зміни – доречи, які були створені не без моєї допомоги – мене можуть відштовхнути?! — усміхнувся він. — Я помічаю, лише те, що ти розцвіла. Ти для мене найгарніша та найсексуальніша.
   Туня закліпала чуючи найгарніші слова у своєму житті. Жодного сумніву не промайнуло у голові, що це не правда. Вона бачить його очі, бачить у них щирість та безмежне кохання. Сховавшись у груди коханого чоловіка, вона дала волю почуттям. Її сльози зробили мокрими його груди. Він її не зупиняв. Паскуале знав, що їй потрібно проявити свої емоції – саме таким чином.
   — Дякую. — Вона підняла очі на коханого та усміхнулась.
   — Ммм… «Дякую» кажеш… Сама напросилась. — З усмішкою на вустах, він шалено поцілував її вуста. — Я хочу тебе… Дуже… дуже сильно.
   — А я хочу тебе. Зараз. У цю мить і назавжди. — Її пальчики провели по його потилиці.
   Дивлячись одне одному у вічі, сплітаючись в обіймах – вони були одним цілим. Поринаючи у світ задоволення – вони тішились тим, що належали одне одному. Зараз. Назавжди.
   Солодка ніч сповнена коханням, ніжності та відвертого бажання – забирала їх у світ де були вони лише у двох.
  
   Лежачі на плечі Паскуале, Туня перебирала пальчиками завитки на грудях. Вона ніжилась в обіймах коханого чоловіка, як маленьке кошеня. Кохана. Захищена. Та дуже-дуже втомлена після солодкого поєднання з коханим чоловіком.
   — Обожнюю, як ти пахнеш. — Втягнувши носом біля її шиї, промовив Паскуале, напівдрімаючи.
   Туня солодко замурликала, але вже через мить ахнула і затулила долонею губи.
   — Паскуале? Що це? — її пальчики спустились на його живіт. — Що це за величезний шрам?
   — Це причина, чому я так довго був у розлуці з тобою. — Спокійно відповів він. — Все вже позаду. Все вже добре. Ти зі мною.
   — Розкажи мені, що сталося. Прошу. — Вона голосно ковтнула і ще сильніше притулилась до нього, піднявши свої оченята на Паскуале.
   — Тоді коли ми з тобою востаннє говорили по телефону, — він замовчав згадуючи ті моменти. — Коли ти ще так захвилювалась за мене, відчуваючи що щось не так. Ти відчула небезпеку, ще до того, як усе сталося. Твоє сердечко відчуло, що мені буде не переливки. — Він сумно усміхнувся до Туні, дивлячись, як по її рожевих щічках, струмочками біжать сльози. — Як тільки ми закінчили з тобою розмову, ураган здійнявся з новою силою і на мою машину упав стенд – вірніше на нас обох.
   Туня голосніше схлипнула.
   — Коханий мій…
   — Не плач, mia bellezza. Все позаду.
   — Що було далі? — крізь сльози запитала дівчина.
   — Далі… телефон роздавила проїжджаюча автівка. Ось так загубилась остання можливість повідомити тобі де я і що зі мною. Мені пощастило, що ця автівка їхала повз мене – саме ті люди і врятували мене, та відвезли у лікарню.
   — Від чого цей шрам?
   — Селезінка, зазнала ушкоджень – врятувати її не вдалось.
   — О, Господи! Мій коханий… Моє життя… — Туня гірко заплакала.
   — Не плач, моя кохана. Все добре.
   — Ще були якісь травми? — її очі сповненні кохання, благали відповісти.
   — Нічого серйозного. — Збрехав він.
   — Тим, що ти хочеш приховати правду – краще мені не робиш. Прошу… Розкажи правду. — Заблагала вона.
   — Були поламані ребра, зламана нога і струс мозку. Потім ускладнення, які і не дали мені змоги чим найшвидше приїхати до тебе. До нашого малюка.
   — Ти завжди думав про мене. — Вона ще дужче заплакала. — А… я… я… думала, що ти мене покинув. Я егоїстка. Як я так могла?! Як! — її схлипи були голосними, а тіло тремтіло від усвідомлення того, що її коханий боровся за життя.
   — Кохана моя. Я б сам так подумав. Мене не було так довго… Я довго не міг дати про себе знати. Ніхто ні в чому не винен. Ні я, ні ти. — Він поцілував її солоні від сліз повіки, потім тремтячи вуста і сказав: — Ми тепер разом. І ніщо не ніколи не розлучить нас.
   — Ніколи. Ніколи. Ніколи. — Вона стиснула його в обіймах та міцно та палко поцілувала. — Ніколи більше так мене не лякай! Ніколи не покидай мене… нас. Обіцяй!
   — Обіцяю. Я завжди буду поруч з вами. — Він провів по животику рукою і тихо промовив: — Я завжди буду з тобою і з нашою красунею мамою.
   Туня тихо засміялась крізь сльози.
   Вона полегшено зітхнула, коли відчула, як Паскуале торкається животика і говорить з малюком. Він поруч. Назавжди. Він ніколи їх не полишить. Він її кохає, так само, як вона кохає його.
   Сон повільно огортав Туню, яка була в повному блаженстві. Позіхаючи вона тихо промовила:
   — Я кохаю тебе.
   Він усміхнувся дивлячись, на її миле личко.
   — Я кохаю тебе більше.
   Туня зручно вляглась на бік, поклала на Паскуале ніжку і замурликала. Він тихо погладжував її спинку – гадаючи, як йому пощастило.
   Приємна втома, покликала їх обох у сон.

   — Скільки годин? Скільки годин? — Туня всілась на ліжку і огляділась у пошуку годинника.
   — Що? Що таке? — наполоханий Паскуале у мить прокинувся.
   — Я проспала роботу! Мені треба бігти у кафе! — Туня ледь перевернулась та опустила ноги на підлогу.
   — Яке кафе?! Кохана може досить?! Тепер ми разом, я про все попіклуюсь. — Запевнив він.
   — Я не можу усе так просто кинути. Рустем мені дуже допомагав, я не кину усе з «ні сіло-ні впало». І я люблю працювати. — Вона встала з ліжка і почала шукати халат.
   — Вибач, але я проти. — Хлопець різко встав з ліжка та одягнув піжамні штани, у яких ніколи не спав.
   — Не зрозуміла? — її очі невдоволено блиснули. Вона знайшла халат та швидко одягнула його.
   — Я не хочу щоб моя наречена, та ще й при надії, ходила на роботу. — Він був обурений її поведінкою.
   — Я іду на роботу. — Сердито сказала Туня, але потім зрозуміла, що «перегинає палицю». — Вибач, вибач, що я так до тебе говорю, просто я звикла все сама. Я звикла, що маю працювати, щоб… щоб… вистачало на життя.
   — Але у тебе є я. Тобі не потрібно ні про що турбуватись. — Паскуале підійшов до неї у притул. Забравши золотаво-руду прядку з її плеча, він ніжно поцілував її у шийку.
   — Не шантажуй… — ледь промовила вона, відчуваючи його вуста на своїй шкірі.
   — А у мене виходить? — хитро запитав Паскуале.
   — Виходить… але… — Туня зробила крок назад. — Мені потрібно на роботу. Прошу, зрозумій.
   — Я не можу це зрозуміти. Навіщо перевантажувати себе?! Твоє рішення може зашкодити дитині.
   Вона голосно ковтнула. Нізащо! Тільки не немовля.
   — Я розумію твоє побоювання, але мені потрібно хоча б піти туди, щоб усе пояснити Рустему. Добре?
   — Звичайно. — Він з полегшенням зітхнув. «Бій» він виграв, хоча думав, що це буде важче. — Я тебе підвезу.
   — Добре.
   — Але спочатку поснідати.
   — Але, я поспішаю. — Завередувала Туня.
   — Дві хвилини на сніданок – це не багато. Іди у душ, а я приготую тости з сиром та чаєм.
   — Ти справжній?
   — Не зрозумів?
   — Не думала, що такі чоловіки ще залишились. Ти ідеальний. — Туня підійшла до нього і поцілувала ніжно. Поцілунок-вдячності. — Дякую, що піклуєшся про нас.
   — Люблю твоє «дякую». — Він схопив Туню у свої обійми і жадібно припав до її смачних вуст.
   — Смачно. — Тихо шепочучи у його губи, сказала вона.
   — Солодко. — Додав він. — Біжи у ванну. Сніданок буде через декілька хвилин.
   — Біжу. — Засміялась Туня і поспішила до ванної кімнати.
   Приймаючи душ, вона все гадала, яка вона щаслива. Її коханий чоловік поруч. Вона при надії. Вони разом. Паскуале такий турботливий, так піклується про неї і про їхнє немовля. Туня усміхнулась.
   Згадуючи ніч, яка палала пристрастю і водночас найніжнішими ласками, Туня почервоніла не лише від гарячих крапель води. Думка за думкою, пролітали у голові. Вона згадала історію Паскуале, про аварію і ті місяці, які він провів у лікарні. Її очі одразу наповнились сльозами. Її коханий чоловік боровся за життя, щоб повернутись до неї. А вона не може поступитись роботою у Рустема?! Це божевілля. Звичайно вона перестане ходити на роботу, якщо Паскуале від цього буде легше. Сьогодні ж вона поговорить з Рустемом і все пояснить.
   Вимкнувши воду, вона завернулась рушником і пішла до вітальні.
   — Моя красуня вже тут. — Усміхнувшись до Туні, він вказав на стілець. — Сніданок готовий.
   — Ммм... Як завжди гарно пахне. — Сідаючи за барну стійку, мовила дівчина.
   — Це просто тости з сиром і твій улюблений чай. — Знизив плечима Паскуале і сів навпроти неї.
   — Це все не просто. Повір. — Туня усміхнулась найщирішою усмішкою у світі і зробила ковток гарячого чаю.
   — Смачного. — Він зніяковів.
   — Дякую. І тобі смачного, коханий. — Вона сяяла та усміхалась.
   — З тебе поцілунок. — Підмітив він.
   — Обіцяю. — Вона грайливо повела плечем. — Дякую.
   — А це за що? — здивувався Паскуале.
   — Хочу поцілувати тебе два рази. — Закусивши нижню губу, її очі потемнішали.
   — Лисичка. Моя руда лисичко. — Він облизав швидко губи, згадуючи її смак.
   — Твоя. — Ніжно повторила Туня, а потім запитала: — А ти вже на роботу вийшов?
   Він закашлявся.
   — Так.
   — Попий води. — Туня підсунула склянку з водою. — Легше?
   — Так. Дякую.
   — З тебе поцілунок. — Засміялась вона.
   — Обіцяю. — Засміявся Паскуале навзаєм.
   — А коли ти повернешся з роботи? — поцікавилась Туня і відкусила шматочок тосту.
   — Я не надовго, сьогодні. Заберу тебе з кафе, десь у годинки другій. Ок?
   — Так. — Усміхнулась вона. — Знаєш, я давно так добре не спала. Вірніше не висипалась.
   — Ну… після того, що було… — він грайливо повів бровою.
   — Ніч була дивовижною.
   — Усі наші ночі будуть такими дивовижними. — Він простягнув руку і узяв її пальчики у свою долоню. Поцілувавши їх він, сказав: — Навіть вагітність, не заважала тобі бути лисичкою у ночі.
   Туня почервоніла, але очей від його погляду не забрала.
   — Приємно це чути. — Усміхаючись, Туня облизала губи.
   — Надіюсь, сьогодні ми усе повторимо. — Його очі потемнішали, а серце шалено закалатало.
   — Безперечно. — У роті все пересохло, згадуючи усе, що було вночі.
   — Чекатиму.
   — І я.
   — Поснідай добре, щоб сили були. А я у душ. — Промовив він, встаючи. — Потім одразу тебе відвезу.
   — Добре. — Вона продовжила смакувати сніданком, а Паскуале пішов зробити усі ранішні ритуали.

   Рустем радів, як дитина коли почув, що Паскуале повернувся у життя Туні.
   — Я знав, знав, що він повернеться! Ти неймовірна дівчина: добра, розумна, гарна та працьовита! Тільки бовдур не повернувся. — Рустем тараторив та бігав по кухні, готуючи плов.
   — Дякую, Рустемчику. — Усміхнулась Туня, червоніючи від його слів.
   — Який же я радий! Який радий! — все повторював і повторював чоловік.
   — Рустемчику, я… я… маю дещо тобі сказати… — не рішуче мовила Туня.
   — Кажи. — Він зупинився і уважно подивився на неї.
   — Я не зможу більше працювати. — Вона опустила очі, а потім нерішуче зі сльозами на очах знову подивилась на Рустема. — Пробач мені.
   — Настуню… Квіточко, моя. Ти мене налякала! Я і не сумнівався, що розумний чоловік не дозволить своїй коханій жінці працювати. — Він підійшов до неї, та узяв її долоні у свої руки. — За що мені тебе пробачати?! Я люблю тебе донечко. І я радий, що ти нарешті щаслива. Я б і сам тобі більше не дозволив працювати, а відвіз би до батьків, таку не слухняну дівчину. — Він намагався приховати сльози, щирої любові до цієї неймовірної дівчинки.
   — Рустемчику… Мій, Рустемчику. Дякую, дякую, дякую тобі за все. — Вона обійняла його що сили, та поцілувала у щоку.
   — Ну, ну дитинко, не плач. А то я і сам… — він шмигнув носом. Його батьківські обійми були щирими та сповненими любові.
   — Ти завжди, завжди був поряд. У найскрутніші часи, ти допоміг мені. Я завжди буду тобі вдячна. — Крізь сльози мовила Туня.
   — Ну, що ти таке кажеш, ти ж для мене рідна. Ти ж знаєш, моя родина – це твоя родина. Ми завжди раді вам обом. Тобі та Паскуале.
   — Знаю. — Її плечі тремтіли, а голос був ледь чутним.
   — Що тут коїться? — увійшовши до кухні, запитала Дилія.
   — Подружко... — Відійшовши від Рустема, Туня витирала заплакані оченята.
   — Привіт. Чому ти плачеш? Що сталось? — злякано запитала Дилія.
   — Нічого, все гаразд. — Шмигнула носиком, Туня додала: — Зараз усе розповім.
   Узявши Дилію за руку, вона провела дівчину за столик. Вказавши їй на стілець, Туня сіла навпроти неї і почала розповідати про нові новини свого життя.
  
   Дівчата сиділи і теревенили майже п'ятнадцять хвилин. Сміялись, плакали, то взагалі все робили одночасно – дівчата це взагалі інша «планета», а коли ще одна з цих «планет» при надії, то довкола неї ще й гормони у два рази більше кружляють.
   Рустем лише міг споглядати і хитати головою, не розуміючи, що коїться з цими дівчатами.
   Дилія тихо нахилилась до Туні і промовила:
   — Олексій, знову тут.
   — Я ж казала, що ти йому сподобалась! — Туня радісно усміхнулась.
   — Тихіше, тихіше, я не хочу щоб батько почув. — Схвильованість Дилії, перейшла на Туню.
   — Ти гадаєш, що Рустем буде проти?
   — Навряд. Ні, не буде… — Дилія важко зітхнула: — але, я маю довчитись… я обіцяла татові.
   — Можна поєднати ці дві речі. Навчання це одне, а кохання… — Туня замріялась про вуста Паскуале.
   — Можна, якщо не навчаєшся закордоном. — У друге зітхнула вона і засумувала.
   — Я геть забула, що ти навчаєшся не тут. Але… Можливо, Олексій…
   — Що? Захоче мене чекати? Навряд. — Її очі з життєрадісних, перетворились на сумні.
   — Не сумуй. Все буде добре. Якщо це буде справжнє кохання, він зачекає. — Туня намагалась її підбадьорити та повернути блиск в очах. — Тим паче, як я знаю, він теж буває закордоном по роботі.
   — Так? — радісно запитала Дилія і в її оченятах поселилась надія.
   — Так.
   — Дякую, тобі. — Дилія усміхнулась.
   — За, що?
   — За те, що ти моя подруга. — Просто відповіла вона, усміхаючись широкою і непідробною усмішкою.
   — Хіба за таке дякують?! Я рада, що ми подружились. Це доля. — Усмішка Туні була копією Дилії. Туня знала, що вони обоє готові вже розрюмсатись від цих сентиментів, тому запитала: — Чому ти і досі тут?
   — А що я маю робити? — здивувавшись вона широко відкрила очі.
   — Іти до залу. Підійти до Олексія і запитати, як справи на роботі.
   — Ні, ти що! — вона похитала головою.
   — Тобі він подобається?
   — Дуже. — Зізнавшись, Дилія почервоніла.
   — Тоді може даси хлопцю шанс?
   — Можливо. — Розреготалась вона, а потім додала: — Я точно хочу, дати нам шанс.
   — От і молодець! Тоді уперед. — Вона встала і потягнула подругу за руку. — Підіймайся!
   Дилія підвелась, обійняла подругу і засміявшись пішла у зал – давати шанс чомусь новому і прекрасному.
   Туня насупилась, нібито згадуючи, що вона важливого забула. Аж раптом, відкривши рота літерою «о», вона згадала, що забулась про картину, яку мала намалювати для знайомого, пана Євгена.
   Попрощавшись з Рустемом, і мовивши, що буде часто заходити, та ще купу разів подякувавши за все, вона вибігла до залу. Оглядівшись, Туня шукала Дилію та Олексія.
   Де ця парочка?
   Нарешті побачивши їх, вона миттю опинилась біля них.
   — Привіт, Олексію. Картина буде за кілька днів. — Затараторила вона.
   — Добре, добре. — Він усміхався та червонів – з ним це завжди, коли поруч Дилія. — Як там… — він хотів запитати про Паскуале, але Туня перебила.
   — Вибач, маю бігти. Виконувати замовлення. Усім гарного дня. — Цмокнувши Дилію у щічку, та помахавши рукою Олексію, вона вилетіла у двері, та вийшла на вулицю.
   На мить вона зупинилась, гадаючи, як бути. Треба попередити Паскуале, що вона їде додому. Вона усміхнулась думці, що у неї є дім – їхній дім. Туня залізла рукою у сумочку, але мобільного не знайшла.
    Що робити? Що робити?
   Вийшовши на площу, вона помітила, що їде автобус.
   Дуже вчасно!
   У туж мить було вирішено, поїхати у студію, яку вона знала з першого побачення. Зазвичай, Паскуале казав, що він там фотографує.
   Увійшовши до транспорту, Туня всілась на сидіння, яке їй люб’язно звільнив якийсь молодий хлопчина. Усміхнувшись, Туня подякувала йому.
   Хоч би Паскуале був сьогодні там. Їй треба бути раніше вдома і писати картину. Про яку вона геть забула. Але ключів у неї нема. Паскуале повинен був забрати її у другій, але це запізно.
   Туня подивилась на годинник. Десята. Хвилин двадцять і вона буде на місці.
   Вона їхала до коханого. Буде йому сюрприз!

   Проїхавши декілька зупинок, вона вийшла з автобуса, і попрямувала вуличками Львова.
   День був надзвичайно гарним та сонячним. Все говорило про те, що наступає «бабине-літо». Туня вдихнула свіже та тепле повітря, та усміхнулась, що її життя набуває таких же кольорових яскравих фарб, як і осінні листочки.
   Туня огляділась, вона погано знала цю вулицю, тому могла вільно заблукати у цій місцевості. Але… Здається усе правильно. Усміхнувшись, вона рушила до будинку з табличкою «Галерея».
   Відчинивши двері, вона увійшла у середину. Трішки хвилюючись, вона продовжила крокувати до тієї арки, у якій було їхнє перше побачення.
   Широка усмішка осяяла її обличчя, коли вона побачила Паскуале він з кимось говорив та жваво, щось пояснював. Вона тихо пройшла і зупинилась біля арки.
   — Я хочу, щоб ця виставка говорила сама за себе! Це виставка мого друга! Ці картини мають бути на он тій стіні, а он ті — він вказав пальцем на стіну позаду, — ось там. Зрозуміло?
   — Так пане. — Мовив чоловік, та миттю пішов переставляти картини.
   — Ця виставка повинна бути ідеальна! Будь ласка, приготуй усе до мого приходу. — Знову мовив Паскуале, до того ж самого хлопця. — Я хочу, щоб про мою галерею, обговорювали, як усі минулі рази. Постарайся друже!
   — Звичайно, пане. — Одізвався хлопець.
   Паскуале усміхнувся і повернувся у бік і застиг на місці.
   — Як ти міг? — Туня ледь стримувала сльози.
   — Кохана, моя. Туня, я все поясню.