Глава 50

   Паскуале підійшов до бару і дістав, те, що там залишилось. Пляшка віскі та пів пляшки горілки.
   — Що будеш? — запитав Паскуале, ставлячи усе на столик перед новим другом.
   — Навіть не знаю… Зазвичай я п’ю вино… Але зараз, нехай буде віскі. — Остап, важко зітхнув.
   — Ну, тоді і я буду віскі. — Пройшовшись до студії, він узяв з шафки склянки і повернувся до Шерлока – зміцнювати дружбу.

   Була глибока ніч, коли Туня почула стукіт у двері. Вона злякано сіла на ліжку. Серце калатало, як навіжене. Хто міг так пізно прийти?
   Вона налякано злізла з матрацу і навшпиньках підійшла до дверей. Дивлячись у вічко, вона нікого не розгледіла, бо сусіди зекономили на лампочці. Вони по-черзі повинні це робити, того місяця вона її купляла – але видно це ніхто не враховує.
   Темно. Нічого не видно.
   Туня відскочила від дверей. Нові удари у двері, наполохали її і зовсім злякали.
   — Хто там? — нерішуче, запитала вона.
   — Еее… — пролунало за дверима, щось невиразне.
   — Я запитала, хто там? — голосніше, запитала Туня.
   — Це, я. Відчини, mia bellezza. Це, я. Паскуале. — Він ще раз постукав, але тихіше.
   — Паскуале?! — Туня стояла, як вкопана. Він, що збожеволів, вештатись у третій ночі та будити людей?
   Наступне питання, яке з’явилось у голові «Як він мене знайшов?».
   Туня прокрутила замок і двері були відчинені.
   — Mia bellezza. — Він широко усміхнувся, побачивши дороге обличчя. — Я скучив за тобою моя крихітко. Моя красуня. Моя кохана. — Паскуале захитався і уперся об двері.
   — О, Боже! Ти, як чіп п’яний! — Туня скривилась з жалістю, дивлячись на те, що залишилось від красеня. Вигляд був у нього не найкращий. Спортивні штани – зрозуміло, що домашні. Футболка – уся в якихось плямах. А сам – він, з блідий, пропахнув спиртним і з величезними синцями під очима. Напевно забув, що таке нормальний сон. — Що ти тут робиш? — нарешті запитала вона.
   — Я прийшов до тебе. — Його усмішка, була така радісна, та широка – що здавалось нібито очі заплющились від натягування шкіри.
   — Це я бачу. Але, що тобі потрібно, ще й у такому стані? — схрестивши руки під грудьми, запитала Туня.
   — Я прийшов щоб сказати, що я бовдур та козел. — Хлопець захитався у друге і ледь не впав. Простягнувши руки уперед, Туня його затримала. Він опинився поряд з її обличчям.
   — Навіщо так далеко треба було йти, якщо я це і так знаю?! — вона мала повне право трішки позловтішатися над його станом.
   Його вуста були так близько. Він - був так близько.
   — Можна я пройду? — він не чекав на дозвіл, а рушив у середину квартири на своїх ватних ногах. — Дякую. — Паскуале поплентався до кімнати і впав у крісло.
   Туня зачинила двері на замок і пішла до кімнати.
   — Як ти дізнався де я живу? — Туня обхопила себе руками. Ніч була прохолодна, а квартира погано прогрівалась.
   — Нема різниці. — Ледь промовивши, він подивився на Туню і її тонку сорочку. — Ти змерзла.
   — Яка тобі різниця. — Туня зрозуміла, що його погляд зупинився на її пишних формах, та на пуп’янках, які стирчали під сорочкою. Вагітність мала свої великі плюси. Як жінка, вона цьому раділа.
   — Мені до усього є діло, що стосується тебе. — Він дивився прямісінько їй у вічі. — Бо я тебе кохаю – думаю це серйозний аргумент.
   — Паскуале, що ти хочеш? — Туня пройшла до ліжка та узявши плед, накинула його собі на плечі.
   Він усміхнувся, знаючи, що вона зрозуміла його голодний погляд.
   — Я хочу бути з тобою. З вами. — Паскуале ледь встав з крісла, але все ж таки втримавшись на ногах, поснував до Туні. — Мені потрібна ти і наша дитина.
   Туня здивовано подивилась на нього.
   — Що? Що? — вона широко розплющила очі.
   — Я знаю, це моя дитина. — Він хотів торкнутись її животика, але Туня зробила крок назад.
   — Звідки таке прозріння? — крізь біль, запитала вона.
   — Прозріння… Як то кажуть краще пізно, ніж ніколи. — Паскуале знову зробив крок до неї, але Туня знову зробила крок назад.
   — Я рада, що ти все зрозумів. — Вона не розуміла, як він її знайшов, а тепер ще й впевнений, нібито і не сумнівався, що це його дитина. — Тепер, я викличу таксі і ти поїдеш додому.
   — Ні, я нікуди не поїду. Якщо тільки ми поїдемо разом. — Додав він і захилитався. Не втримавши рівноваги він впав на диван.
   — Паскуале? Паскуале? Ти мене чуєш? — запитала Туня, штовхаючи його плече.
   Він лише тихо засопів у відповідь.
   Туня важко зітхнула, гадаючи, як його вкласти нормально на ліжко. Але було одразу зрозуміло, що ніяк. Він був в повному несвідомому стані, тому було краще його залишити, так, як є.
   Дівчина зняла з нього капці, і поставила їх у коридорі, після цього пішла помити руки.
   Зробивши справи у ванній, вона набрала склянку води на кухні та пішла до кімнати. Поставивши склянку на столик, вона залізла на ліжко, вкрившись пледом, так, як Паскуале влігся на ковдру, а витягти її з під нього у неї не вистачило сил.
   Він поруч. Спить, біля неї. Його прекрасні риси обличчя – набули колишньої краси. Він розслабився і цим самим став схожим на самого себе. Синьці зникнуть після хорошого дводенного сну.
   Туня підняла руку і провела долонею по його вилиці. Вона так скучила за ним. У її очах виступили сльози. Він поруч, попри те, що він казав нібито ніколи більше з нею не зустрінеться. Як же вона раділа, що він не виконав свою обіцянку. Туня нахилилась і поцілувала його у щоку. Колючий. Вона усміхнулась.
   Паскуале задоволено зітхнув і усміхнувся.
   Як же він взнав де вона? Як до нього врешті решт дійшло, що це їхня дитина? Як? Ці запитання атакували розум, який був і так втомлений і хотів спати.
   Завтра усе вирішиться. Усі питання треба залишити на завтра, так само, як і отримати на них відповіді.
   Вона біля коханого. Спить поряд. Чує його дихання. Вона щаслива. З посмішкою на вустах, вона поринула у сон.

   Осіннє сонце пестило щічки Туні. Паскуале розглядав найдорожче у світі обличчя. Хіба б він міг відмовитись від того щоб прокидатись з нею? Хіба міг би жити без неї? Ні! Ні! І ще раз ні!
   Паскуале провів кісточками пальців по її щічці. Її шовкова шкіра, так і манила поцілувати, вдихнути солодкий, найрідніший аромат. Хлопець нахилився і ледь торкнувся її щічки губами. Він ледь стримався щоб голосно не застогнати від цієї смакоти. Це солодка мука, бачити її поруч, вдихати її аромат і не мати змоги кохати та володіти нею, як жінкою. Але нічого – відстрочка лише продовжить задоволення.
   Він подивився, як вона спить. Ніжки ледь вкриті пледом, а плечі, вона обхопила руками - намагаючись зігрітись. Бідненька. Він скривився зрозумівши, що це все із-за нього. Вона мерзла усю ніч, бо він влігся на ковдру. Висмикнувши з під себе теплу ковдру, він обережно вкрив Туню.
   Вона ледь поворухнулась, але не прокинулась. Він усміхнувся її діям. Як маленьке кошеня, вона солодко потяглась лежачи на боці. Її животик привернув його увагу. Там його дитя. Плід їхнього кохання. Як він міг у ній сумніватись?! Дурень!
   Паскуале обережно торкнувся її животика – нібито вітаючись з немовлям. Його накрили емоції. Суцільна радість та щастя – знати те, що ти посіяв нове життя. Свою копію. Їхню копію. Він відчув, як сльоза скотилась на губи. Витерши очі рукавом, він задоволено і з полегшенням зітхнув. Глянувши на годинник – він очманів. Лише чотири години ранку. Після бурхливої «паті» разом з новим другом, було б добре поспати ще кілька годин. Тілові необхідний відпочинок. Очі самі закриваються, благаючи здорового сну.
   Він не боровся зі сном – навпаки, відався у повне розпорядження Морфея.

   — Вставай. Сніданок. — Туня, занадто тихо його будила. — Паскуале, вставай. — Голосніше промовила вона.
   Паскуале позіхнув і потягнувши свої онімілі кінцівки, відкрив очі. На нього дивились найгарніші очі у світі.
   — Доброго ранку, mia bellezza. — Він усміхнувся, наче Чеширський кіт.
   — Доброго. — Вона поставила невеличкий піднос на ліжко біля нього і додала: — Поїж. І випий ось це. — Вона простягнула йому таблетку від головного болю.
   — Дякую. — Він узяв з її рученят таблетку і склянку з підноса. Випивши ліки проти «суперового» стану, Паскуале глянув на неї. — Вибач, що ти замерзла вночі… із-за мене.
   — Але ж вранці, ти виправив ситуацію. — Вона усміхнулась, знаючи, що він накрив її ковдрою. — Коли ти вставав?
   — Ще у четвертій, а потім провалився у сон. — Відповівши їй, він відкусив хлібець з маслом.
   — Зрозуміло. — Туня хотіла піти, але Паскуале її зловив за руку.
   — Не іди. Прошу. — Його усмішка, була щирою та відкритою. — Ти снідала?
   — Так. — Вона забрала свою руку з його ціпких пальців. Залишивши не лише невдоволеним його, але і себе. — Я будила тебе, ще пів години тому, але не вдалось. Тому я поснідала, помила посуд і знову прийшла будити тебе.
   — Вибач, що я приперся у ночі і в такому стані. Я не знаю, як так вийшло… Чесно… Хоча, я б вчинив так знову. — Зізнався він.
   — Я не сумніваюсь. — Зітхнула вона. — Горілка завжди підштовхує до дивних дій.
   — Ці дії були не дивними. Я хотів побачити тебе і я це зробив. — Він знову зробив ковток води. — Мені соромно лише за те, що я п’яний прийшов до тебе. І доречи - то було віскі не розбавлене.
   — Мені від цього повинно полегшати? Дуже потрібна інформація. — Розвівши руки, сказала дівчина.
   — Люблю твою зухвалість. В останнє – навіть щока від неї горіла. Ляпас – був гідним… і заслуженим.
   — Я в цьому навіть і не сумнівалась. — Фиркнула вона.
   — Що ми сьогодні будемо робити? — закинувши у рот кусок омлету, запитав він, як ні в чому не бувало.
   — Ми? — вона ошелешено подивилася на цього зухвалого, нахабного чоловіка. — Ти не знаю, а я от маю працювати.
   — Давай, я допоможу. — Другий шматок омлета, знову зник у його роті.
   — Паскуале… Я хочу щоб ти пішов. — Ці слова давались їй важко, але вона знала, що так правильно.
   Доки він спав, вона все думала і думала. І дійшла до того, що їм разом не бути. Так, вона його кохає – він її життя. Він сильно образив її – коли не розібравшись, звинуватив у тому, що вона була з іншим.
   — Але ж… Кохана моя… Я без тебе не можу. — Він забрав піднос і поставив його на сусідній столик. — Сядь, прошу. — Паскуале похлопав по ліжку, поруч із собою.
   Туня сіла, але на кріслі, яке було неподалік.
   Він важко зітхнув.
   — Паскуале… — почала вона, але він її перебив.
   — Я хочу з тобою одружитись і виховувати нашу дитину. — Він благаюче дивився на неї.
   — Це Шерлок? — її очі пронизували його наче вона була емпат і знала усе наперед.
   — Що, Шерлок? — він вдав, що не розуміє її запитання.
   — Ти знаєш, що. — Спокійно, мовила Туня.
   — Ні. — Він усміхнувся.
   — І з яких пір ви друзі? Напевно з тих самих, як він зрікся нашої з ним дружби. Як його око? — вона криво усміхнулась. Усі довкола зрадники. — Треба освіжити його синець.
   — Він не зрікався дружби з тобою. Остап прийшов до мене – саме з тієї причині, що ти і є його найкращий друг.
   — Я це вже зрозуміла. — Вона сумно засміялась. — Жодному чоловікові не можна довіряти, чи то коханий, чи то друг.
   — Не кажи так. Ти краєш моє серце. — Біль стискав його зсередини. Вона говорила правду, він її підвів, тоді коли засумнівався у ній.
   — А ти моє серце, просто вкрав і знищив його. — З її очей закапали сльози. Дихання збилось і слова було майже не чути, але Паскуале їх добре розчув.
   — Я хочу зцілити нас обох. — Тихо сказав він.
   — Я все вирішила для себе. — Щоки пекли вогнем, доки струмки гарячих сліз стикали до підборіддя.
   — І я все для себе вирішив. Я хочу бути з вами. — Він встав і пішов до крісла де сиділа Туня. Всівшись перед нею навпочіпки, він заговорив далі: — Ви мені потрібні.
   — Я теж потребувала тебе… Але... ти… — сльози не давали нормально говорити. — Ти відмовився від мене, тоді коли найбільше був мені потрібен.
   — Пробач… Пробач мені… — біль у горлі душив його. Серце калатало у скронях. — Пробач мені, прошу.
   — Я пробачила, але… нам не бути разом. Прошу іди. — Вона сховала обличчя у долоні і дужче заплакала.
   Він встав і нахилився до неї. Узявши її на руки, він сів разом з нею у крісло. Вона не сперечалась з його діями, а просто сховалась у його груди і плакала що є сили. Її схлипи – розривали його серце. Він зробив їй так боляче. І собі так само.
   Як це все тепер виправити? Як повернути її довіру?
   — Mia bellezza. Я не хотів щоб так все вийшло. — Він її дужче обійняв і поцілував у волосся, яке пахнуло, як квіткові поля.
   — Я знаю. — Туня підняла на нього свої заплакані очі і додала: — І я не хотіла, щоб усе так вийшло.
   — Ми можемо все виправити. — Паскуале провів долонею по її спині, заспокоюючи та ніжно.
   — Якщо б все було так просто…
   — Все може бути просто, лише дозволь мені все виправити. Довести, як сильно ви мені потрібні. — Його голос став тихіше, очі затуманились. Його кохана жінка зневірилась у ньому. — Ти знаєш, як сильно я тебе кохаю.
   — Знаю. — Туня усміхнулась крізь сльози і провела пальчиками по його підборіддю. — Так само сильно, як і я тебе.
   — Туня… Моя Туня. — Він притис її долоньку між плечем та своїм обличчям, а потім поцілував її. — Тоді ми все виправимо.
   — Паскуале, як би сильно я тебе не кохала. Нічого вже не виправити.
   — Ти помиляєшся. — Паскуале ледь торкнувся її вуст своїми. Цей ніжний цілунок мав перерости у шквал пристрасті, але він не хотів наполохати її.
   — Я усе для себе вирішила. — Ці слова завдавали болю обом.
   — Ти носиш під серцем мою дитину. Я хочу, щоб ми одружились. — Його очі говорили про те, що він не відступить.
   — Ти і так зможеш бачити дитину коли забажаєш. Для цього не обов’язково одружуватись. — Знизивши плечима, сказала вона.
   — Але ти сказала «Так!» і якщо не помиляюсь у друге. — Паскуале звабливо усміхнувся.
   — Але ж не втретє. — Сумно мовила Туня.
   — Це ще ми побачимо! — він схопив її за підборіддя і притиснув м’які вуста Туні до своїх. Солодкий, п’янкий цілунок – заряджав усю кімнату, здавалось повітря просякло бажанням.
   Дівчина намагалась набрати повітря, після швидкого, але такого гарячого цілунку. Її очі палали, а серце вигукувало його ім’я.
   — Відпусти мене. — Вона хотіла встати, але його руки не дали цього зробити.
   — Нізащо. — Спокійно сказав Паскуале.
   — Будь ласка. — Тихий, тремтячий шепіт її голосу, змусив Паскуале звільнити Туню з обіймів.
   Туня пройшла до ліжка та забрала піднос з їжею, та пішла до кухні.
   Паскуале провів долонями по обличчю. Впершись спиною об крісло він роздивився довкола. Учора він навіть не звернув увагу, у яких бідних умовах живе його Туня. У нього був шок. Кімната холодна, бо у вікнах рамах ущелини, стіл ледь стоїть, шпалери ледь тримаються, а спина від ліжка і досі болить. Він подумав, як же вагітній жінці не зручно та боляче спати на цих пружинах.
   Треба її звідси забрати. Негайно. Але як? Вона ж уперта.
  *************************************
P.S. Любі мої усім дякую, хто підтримує мою працю зірочками!! Окрема подяка за час який Ви приділяєте книзі і коментарям!!!! Ви мене надихаєте!!!! Обіймаю* Люблю* Ваша Анна*