Глава 49

Може піти до неї зараз? Все розпитати? І що він її запитає? Кохана ти вагітна від мене? Це ж ідіотизм! За таке запитання, вона має повне право врізати йому. Як це було минуло разу. Хоча напевно гірше вже не буде. Він звинувачував її в тому, у чому не спромігся навіть запитати. Він козел і він це розумів. І що тепер? Що робити?
   Паскуале потер чоло і важко зітхнув.
   Матусю де ти була раніше зі своїми мудрими та логічними запитаннями?!
   Щоб мозок не зірвався від думок та похмілля – він вирішив узятись за прибирання.
   Дурня якась! Яке прибирання?! Його кохана жінка напевно ненавидить. Напевно? Яке там напевно – точно.
   Паскуале все ж таки борючись з поривом піти до неї, почав наводити лад. Він завтра піде до неї і вони поговорять. А якщо правий він і це дитина Остапа, як він буде виглядати? Бовдур, який біжить одразу до неї? Що за дурня! Треба просто поговорити з нею. Це вирішено.

   З одного боку на бік, Паскуале ніяк не міг заснути. Думки, як вихор кружляли над головою, не даючи ні на мить заплющити очі. Сумніви, сумніви… їх так багато. Йому так застелило очі ревнощами, що він навіть не подумав про те, що це може бути їхня дитина. Його і Туні.
   Як заснути? Йому треба відіспатись.
   Він подивився на годинник – майже друга ночі. Вже сьогодні він повинен поговорити з Тунею.
   Треба спати. Змусити себе поспати. Хоч трішки. Хоча б для того, щоб не прийти після відчутної дози алкоголю.
   Паскуале позіхнув та усміхнувся. Нарешті сон забирає його у свої обійми.

   Туня втомлено зітхнула, чуючи уже у друге за два дні схожу нотацію.
   — Ти чому не сказала, щоб ми тебе забрали з лікарні? — Рустем гнівався ні на жарт. — Називала мене хрещеним, а сама ось так зі мною!
   — Рустемчику, хороший мій… — Туня підійшла та обійняла чоловіка за шию. — Ну пробач, пробач мені. Я більше так не буду. Обіцяю. — Її оченята та личко набуло Янгольського вигляду. Вона знала, що саме так заспокоїть Рустема.
   — Ти снідала? — трішки охоловши запитав він, але нотки вдаваної злості і досі були присутні. Це щоб Туня не розслаблялася.
   Туня винувато глянула на чоловіка, у якого закипіли очі, від розуміння того, що вона ще сьогодні нічого не їла.
   — Ось зараз і поїм. — Тихо, як мишеня, відповіла вона, звільнивши Рустема від обіймів.
   — Ти мене доведеш! О, Аллах! Допоможи справитись з цим неслухняним дівчиськом. — Він підійняв до гори руки та подивився на верх, звертаючись до Всевишнього.
   — Він вже вислухав твоє прохання. — Узявши шматочок лаваша, вона кинула його до ротика і прицмокнувши додала: — Я починаю бути слухняною. — Усміхнувшись вона сіла на стілець.
   — Що таке? — він перелякано подивився на неї.
   — Нічого, нічого… Все добре. Просто голова запаморочилась. — Пояснивши це, вона усміхнено глянула на чоловіка, який перелякано дивився на неї.
   — Це все бо ти погано харчуєшся! — голосно сказав Рустем і помахав біля її обличчя вказівним пальцем, як до малої дитини.
   — Рустемчику… Я зараз поїм. — Вона помахала перед його обличчям лавашем. — Бачиш, вже їм.
   — Зараз, я тобі зроблю вівсяну кашу з фруктами і сік. — Він, любить цю дівчинку, як свою доньку і дуже хвилюється за неї. Підійшовши до склянок з вівсянкою та сухофруктами – він почав «чаклувати» над сніданком для Туні.
   — Дякую, Рустемчику. А Дилія сьогодні буде? — запитала дівчина, ковтнувши лаваш.
   — Звичайно! Вона сьогодні працює, а не ти. — Він хитро усміхнувся у знак своєї перемоги над її упертим характером. — Ти, що думала, я тобі дозволю працювати після того, як ти побувала у лікарні? Еее ні. — Рустем кинув жменю вівсянки та фруктів у каструлю. — Коли я учора взнав від Дилії, що ти вийшла з лікарні, я був злий. Але те, що ти прийшла сьогодні на роботу – зовсім мене вивило із себе. Як ти можеш так безвідповідально ставитись до себе, до дитини?
   Їй стало дійсно соромно. Опустивши очі на свої зціплені руки, які покоїлись на колінах, Туня зрозуміла свою помилку.
   — Ти правий. Я геть не думаю про маля. Я погана мама. — Туня ущент розплакалась. Її маленькі плечі здригались від сліз.
   — Ні, ні, ні. Прошу не плач. Ну, що ти навигадувала?! Ти чудова людина, чудова дівчина та звичайно чудова мама. Не плач, моя люба. — Він згадав свою дружину. Коли народилась Дилія, вона часто казати, що вона не найкраща мати. Коли Дилія плакала – це була її корона фраза. Але згодом гормони відступили і дружина повірила, що мати вона просто чудова.
   — Ти мене хочеш просто заспокоїти. — Нова хвиля сліз застелила її очі.
   — Туня, доню… Я колись тобі брехав? — він запитав м’якше та по-батьківські чуйно.
   — Ні. — Крізь сльози, промовила вона.
   — От, бачиш! І тут я не брешу.
   — Чесно?
   — Чесно, золотко. — Він усміхнувся своєю турботливою усмішкою.
   Туня, як маленька дівчинка шукала розради, турботи та піклування. Заспокоївшись, вона усміхнулась, нібито і не плакала.
   Рустем усміхнувся сам до себе, дивуючись, жіночому настрою, які так залежать від гормонів.
   — Тоді, я поїм… — Вона нерішуче мовила…
   Рустем перебив її і додав, знаючи, що скромність Туні не дозволить договорити.
   — І підеш додому відпочивати. Зрозуміло?!
   — Так, Рустемчику. Дякую за все. — Усміхнувшись, її миле личко засяяло, а щічки набули рум’янцю.

   Прийшовши додому, Туня помила руки, прийняла душ і пішла переодягнутись у щось домашнє.
   Відчинивши шафу, вона шукала своє тепле синє платтячко і знайшовши його, одразу одягла. Воно виявилось трішки замалим у стегнах і у животику. Але… Іншого нічого у неї не було.
   Сівши на диван, вона втомлено позіхнула. Підігнувши ніжки під себе, вона звернулась клубочком і тихо засопіла, як кошеня.
  
   Туня огляділась. Щось її розбудило.
   Задзвонив телефон і напевно у друге. Дівчина одразу відповіла, але дуже сонним голосом.
   — Алло.
   — Вітаю. Це Олексій. Я не вчасно? — запитав хлопець.
   — Ні, ні, ну що Ви. Я вас слухаю.
   — Здається ми домовились – просто Туня, і просто Олексій. — Його голос ставав все теплішим.
   — Так, так – звичайно пам’ятаю. — Усміхнувшись, відповіла дівчина.
   — Вже у друге дзвоню. Радий, що ти узяли слухавку. — Його голос був жвавим та усміхненим. — У мене є для тебе нова робота. Якщо у тебе є час, я б хотів зустрітись і все обговорити.
   — Звичайно! Коли?
   — Можемо зустрітись через годинку у твоєму кафе де ти працюєш. — Він усміхнувся, згадавши красуню Дилію.
   Туня знала, чого саме, він захотів зустрітись у кафе. Очі Дилії не залишать байдужим нікого.
   — Добре. Я буду у кафе, рівно за годину.
   — Тоді до зустрічі.
   — До зустрічі. — Туня поклала слухавку і почала переодягатись, щоб піти на зустріч.
   Рустем її вижене звідти, як знову побачить. Але у неї є справи, доведеться йому поступитись.

   Паскуале увійшов до лікарні. Пройшовши по коридору, він постукав і відчинив двері у палату. Але ліжко було охайно застелене, а у самій кімнаті нікого не було.
   Він очманів. Як же так? Усе знову повторюється по колу?! Такого не може бути двічі за декілька тижнів. Він важко зітхнув. Вона пішла.
   Паскуале подивився на ліжко, де ще позавчора цілував її та освідчувався. А тепер… Тепер, він знову її шукає.
   — Олексій! Точно! — він дістав з кишені телефон і швидко знайшов номер друга. Набравши його, він почув гудки. Один раз подзвонив. Другий раз подзвонив. Безуспішно. — Ну бери слухавку! — знервовано, сказав Паскуале у телефон. Це не допомогло.
   Треба зачекати. Він перетелефонує, як побачить пропущенні виклики. А зараз він має заспокоїтись і піти додому.

   Олексій бачив, що до нього телефонував Паскуале, але не міг узяти телефон – навпроти нього Туня і красуня Дилія.
   — Що Вам принести? —  Дилія червоніла і ледь вимовляла слова.
   — Можна на ти. Ми здається ще того разу домовились. — Так само червоніючи, та нерішуче вимовляючи слова, підкреслив Олексій.
   — Вибачте… — Дилія зашарілась, мабуть у п’яте за три хвилини.
   Олексій невдоволено глянув на неї, але її мила та така чарівна усмішка – обеззброювала його, залишаючи безслівним.
   — Ти. — Повторив він.
   — Добре, добре. Що тобі принести? — підкресливши слово «ти», вона усміхнулась і її пухкі губки стали ще сексуальнішими.
   — Ось і добре! — Він повинен її запросити на побачення. Але не зараз, щоб не наполохати. — Мені, будь ласка, каву.
   — За мить, я її принесу. — З цими словами, Дилія пішла до кухні, усміхаючись наче отримала подарунок.
   Туня усміхалась дійству, яке перед нею відбувалось. Гарно і так мило.
   — Ну, що до справи? — запитала Туня.
   — Так, так. Один знайомий мого батька, побачив твою картину. Він у захваті!
   — Вау! Нічого собі! — Туня засяяла.
   — Так, от він хоче, щоб ти намалювала йому картину. Усе, що тобі потрібно знати – тут. А ще там маленький аванс. — Протягуючи Туні конверт, пояснив Олексій.
   Туня узяла пакунок.
   — Все зроблю. Як завжди – тиждень. Як звати замовника? Просто цікаво. — Жіноча цікавість узяла верх.
   — Петро Кухар. Він працює з татом. Колекціонер антикваріату.
   — Зрозуміло. — Вона усміхнулась. — Дякую тобі.
   — За, що? — здивувався він.
   — Як за що?! За те, що люб’язно виконуєш доручення тата і даєш мені роботу.
   — Ти супер-художник! У тебе талант! Я радий, що знайомий з тобою. — Щиро сказав Олексій.
   — Навзаєм. — Туня мило усміхнулась. — Мені час іти. Буду працювати над картиною.
   — Успіхів. — Хлопець підвівся, коли встала Туня.
   Манери, як в тата. Туня усміхнулась.
   — Дякую, ще раз. До зустрічі.
   — До зустрічі. Набереш мене, коли робота буде готова.
   — Звичайно.
   — Ти, що вже ідеш? — запитала Дилія підходячи до столика.
   — Так, люба. Маю бігти, щоб встигнути написати картину. — Туня відійшла від столика і додала: — Піду зайду до Рустема на кухню, а потім одразу додому.
   Дилія швидко закліпала оченятами, не знаючи, що робити. Зараз вона залишиться з Олексіє на одинці. Її серце ледь не вистрибувало з грудей.
   Туня усміхнулась парочці і пішла до кухні.
   — Твоя кава. — Дилія частіше задихала, коли відчула його пальці на своїх. Він ледь торкнувся її пальчиків, коли брав чашку з напоєм.
   Їхні погляди зустрілись. Це, щось нове для обох.
   — Дякую. — Він ледь вимовив слова.
   — На здоров’я. — Мовила Дилія і у туж мить швидко пішла до іншого столика, приймати замовлення.

   Паскуале сидів за дивані і клацав канали один за одним. Він майже не дивиться телевізор, але зараз чекаючи на дзвінок Олексія – треба було чимось себе зайняти. Дивитись він нічого не хотів. Тому просто клацав… клацав… та клацав…
   Задзвонив телефон і Паскуале у туж мить схопився за нього:
   — Алло. Олексій, друже! Я чекав на твій дзвінок. — Швидкого говорив Паскуале, а потім додав: — Мені потрібна допомога. — Він невдоволено насупився не чуючи зворотної відповіді від Олексія. — Ти тут? Ти чуєш мене?
   — Так, чую. Але це Остап.
   Паскуале закипів. Що цей бовдур хоче?!
   — Як ти дізнався мій номер?
   — Яка різниця. — Фиркнув він.
   — Велика.
   — Коли ми були з Тунею у лікарні, ти залишав телефон, щоб піти за кавою. От тоді і… — він зам’явся, а потім додав: — записав твій номер.
   — Насправді – Шерлок! — хмикнув Паскуале. — Що тобі потрібно?
   — Це скоріше потрібно тобі. Бо я так зрозумів, що з твоїм розумом ти далеко не зайдеш.
   — Ти подзвонив, для того, щоб образити мене? — гримнув Паскуале.
   — Ти не «пуп Землі», що б я дзвонив тобі для цього і так витрачав свій час.
   — То, що тобі?
   — Ще раз повторю – це тобі, важливий мій дзвінок. А ще більше – він важливий Туні. Але вона не повинна знати, що я тобі дзвонив. — Він відкашлявся, коли до кімнати зайшла Поля.
   — Кажи, що таке? Щось сталось з Тунею? — злякано запитав він і встав з дивана.
   — Ні, ні – все гаразд. Давай зустрінемося сьогодні. Краще у тебе.
   — Добре. Записуй адресу.
   — Зараз, візьму ручку і папірець.
   — Узяв?
   — Так.
   — Записуй. — Паскуале швидко продиктував адресу.
   — Є! Через годину буду.
   — Добре. — Паскуале поклав слухавку і замислився, про що ж може хотіти поговорити цей бовдур?
   Знову сумніви. Все ж таки, він напевно батько дитини і не хоче, щоб біля Туні крутився її колишній.
   Це якесь знущання над розумом, над душею та серцем.
   Треба зачекати. Просто зачекати і все буде ясно.
 
   Туня стояла біля полотна вже майже пів години. У голові робилось бозна що. Думки про Паскуале не давали зосередитись на картині. А їй за цю картину дали аванс і не малий – чотири тисячі гривень. Коли вона отримає повну суму – відправить, як завжди частину батькам. Але це втілиться в життя, лише якщо вона допише картину, а вона ще навіть не розпочата. І все це із-за Паскуале: його солодких губ, ніжного та водночас палаючого погляду та доторків. О, Господи! Як бути без нього? Як? Як справитись зі своїм болем?
   Туня труснула головою.
   — Паскуале, дай мені попрацювати! Прошу! Не лізь в мої думки! — промовивши слова у голос, вона важко зітхнула.
   Узявши в п’яте до рук пензля, вона зробила перший штрих.
   Туня знову завмерла. Думка за думкою. Скільки ж можна?!
   Вона дивилась на фарби і згадувала чудові дні з Паскуале. Усі побачення – вони були такими незабутьніми, казковими та кольоровими. Він у мить розфарбував її долю. Вона усміхнулась цим думкам. Але позавчора – він усе забрав із собою. Він забрав її серце.
   У її думки увірвався звук телефона.
   Поклавши пензлик на дощечку, вона узяла слухавку і усміхнулась, знаючи кого почує.
   — Алло. — Її голос виказував радість.
   — Алло. Привіт моя люба! Вибач, вибач мене будь ласка! — затараторила Дана.
   — За, що ти вибачаєшся? — Туня насупилась не розуміючи її.
   — За те, що так рідко до тебе навідуюсь. — Дана тихо захнюпала носиком.
   — Ну, що ти подружко. Я не ображаюсь. — Заспокоювала її Туня. — Все добре. Я все розумію. Тим паче ти переїхала бозна куди. Хіба вагітній жінці на останніх місяцях – можна їздити з одного кінця міста у інший? Ні, ні, і ще раз ні! Ми ж бачились у тому місяці. — Її голос був лагідний та заспокійливий, як чай із м’яти.
   — Ти чесно не ображаєшся? — в останнє втягнувши носом, запитала дівчина.
   — Чесно, чесно. — Засміялась Туня і запитала, щоб змінити тему: — Ти знаєш хто у тебе буде?
   — Так! Хлопчик! Назвимо – Іван! — її радісний голос задзвенів у слухавку.
   — Вітаю, моя хороша! Дуже гарне ім’я. — Щирість Туні, була такою теплою, як м’яка ковдра.
   — Дякую. Дякую від нас з Кирилом. — Дана з тою ж радістю у голосі, запитала: — А ти вже знаєш, хто у тебе буде?
   — Ще ні. — Туня, погладила свій животик.
   — Ще ні?! — Дана майже запищала.
   — Поки, що ні. Не хвилюйся ти взнаєш одна із перших, таку новину. — Запевнила її дівчина.
   Туня замислилась, а чи розповісти Дані останні новини? Напевно треба, але вона зараз зовсім не внастрої говорити, про те, як «розчавили» її серце і як образили.
   — Маю бігти, люба моя. Іду з Кирилом вибирати ліжечко, для немовляти. Я скоро подзвоню і ми нормально поспілкуємось.
   — Добре, добре. Гарної покупки. — Туня усміхнулась. — Па-па.
   — Па-па. Люблю тебе.
   — І я тебе подружко.
   Туня зітхнула. Кинувши телефон на диван, вона знову узялась за пензлик. Треба попрацювати. Треба!

   Паскуале нетерпляче ходив, по кімнаті наматуючи кола довкола меблів.
   Коли ж прийде, той нахаба, який вкрав мою кохану жінку? У нього уривався терпець від того, що доводилось чекати, хоча Остап і не запізнювався.
   Хлопець сів на диван і скуйовдив своє волосся. Нерви на межі.
   У двері хтось постукав і Паскуале миттю опинився біля них. Відчинивши їх, він побачив насупленого Остапа.
   — Заходь. — Буркнув Паскуале і відійшов на крок пропускаючи Остапа у квартиру.
   Остап увійшов і одразу пройшов до вітальні.
   — Ого! Нічого собі! Гарно ти живеш, доки Туня бідкається по дешевих комірках. — Уїдливо, сказав Шерлок, обдивляючись шикарні апартаменти.
   Паскуале зачинив двері і пройшов у кімнату. Всівшись на диван, він вказав Остапу на крісло навпроти нього.
   Остап сів і на його обличчі, з’явилась напівусмішка.
   — То чому б ти Туню не покликав до себе жити? — відкинувшись на спинку дивана, та скривившись, він дивився на нього у притул.
   — Вона б ніколи не прийняла допомоги друзів. — Він буравив очима Паскуале. — Ти б повинен був це вивчити.
   — Друзів, кажеш. — Паскуале голосно розсміявся над словами суперника.
   — Так, друзів. — Просто відповів він.
   — Давай до діла. Для чого ти хотів зустрітись? — Паскуале стиснув щелепу.
   — Ти звичайно не вартий того, щоб я зраджував свою подругу… Але…
   — Зраджував? Подругу? — він знову розсміявся. — Ти мене посмішити прийшов?
   — Зовсім ні. Ти сам з усього цього – зробив виставу. — Шерлок встав і потерши чоло, не знав, що робити. Розповідати чи ні? Він пообіцяв Туні. Але…
   — Кажи вже. — Стиснувши ще сильніше щелепу, він почув, як заскреготіли зуби.
   — Вона просила не говорити, але вона сама собі робить гірше. — Остап сумно усміхнувся. — Ти твердолобий, а вона горда.
   — З тебе, що кусачками треба витягувати слова? — він нервував і сердився.
   — Ти дійсно нічого не розумієш? От тільки чесно? — Остап потре підборіддя.
   — Кажи або прошу на вихід. — Паскуале вказав на двері.
   — Ми з Тунею лише друзі. Між нами нічого нема і бути не може. — Нарешті сказав він і з полегшенням видихнув.
   — Я бачив, як ти її обіймав. Як торкався її животика. — Паскуале голосно ковтнув, і розслабив свою щелепу.
   — В той день, я приїхав з відрядження і прийшов привітатись.
   — А потім…
   — Потім, вона попросила стати хрещеним для вашої дитини. — Він усміхнувся побачивши в очах Паскуале сльози.
   — Нашої з нею? Моєї дитини?! О, Боже! Що ж я накоїв? — він гепнувся на диван і закрив обличчя руками.
   — Так, твоєї дитини. Тобі пощастило, що тебе кохає така дівчина. Туня не полишала думати про тебе. Кохати тебе. Але хіба ти достойний її? Не знаю… Хіба, що ти мене здивуєш і все виправиш. Тоді, я повірю, що її почуття до тебе – це не помилка. Проси, благай, принижуйся – можливо вона пробачить. — Він ляснув Паскуале по плечі і той підняв на нього заплакані очі. — Зроби її щасливою. Досить їй з усім справлятись одній.
   — Туня мене не пробачить. — Він провів долонею по косах.
   — Ти вже здаєшся? — він намагався підбурити його на дії.
   — Я не здамся! Не цього разу! Ніколи! — Паскуале встав з дивана і подивившись на Остапа, сказав: — Ти не уявляєш, що ти для мене зробив. Я ніколи цього не забуду.
   — Постарайся виправдати своїми діями, мій вчинок. Я теж тепер винний у її очах. — Важко зітхнув Шерлок.
   — Вибач за удар в око. — Паскуале продемонстрував хук у повітрі.
   — Вибач, сказати за себе я такого не можу. Ти заслужив. — Засміявся хлопець.
   — Це правда. — Паскуале простягнув руку і запитав: — Друзі?
   Шерлок подивився на простягнену руку і вже через мить простягнув свою, для рукостискання.
   — Друзі! — Остап серйозно запитав: — А чи не бува у мого нового друга, чогось міцненького? Я просто хвилююсь, що Поля мене приб’є, якщо взнає де я був. Можливо, якщо я хильну скляночку – то буду більш безстрашний. — Засміявся він.
   — Ти і Поля? — Паскуале округлив очі.
   — Так, давно. Ще до твого від’їзду, ми почали зустрічатись.
   — Чому ж ти одразу не сказав?!
   — Коли саме? Коли ти мені вдарив в око, чи коли я тобі заїхав у ніс? — він розреготався, але це скоріше було нервове. Він знав, як боляче Туні.
   — Ти правий. Я все виправлю. Обіцяю.
   — От і добре! А що до «міцненької», я серйозно. — Шерлок почервонів, хоча це було рідкістю, так само, як пити міцні напої. — Я зазвичай ніколи не п’ю, але… зараз…
   — Підтримую! За нову дружбу і за сміливість, можна і по одній чарочці…
   — Влучно сказано!