Глава 48

   Паскуале не міг зрозуміти, як можна бути такою байдужою до почуттів інших. Вона вирвала його серце з грудей. Біль та розгубленість – ось, що у нього залишилось. Жінку, яку він так кохає – знищила його. Чому? Чому вона так вчинила? Навіщо було так знущатись, прийнявши пропозицію, а потім розтоптати усі мрії у вщент. Це така помста за те, що його довго не було? Хіба він винен, що так сталося?!
   Вона зруйнувала все, як тільки опинилась у ліжку з іншим. Але і тут, він пробачив. Захотів прийняти її дитину і бути для неї батьком. Та їй було мало моїх страждань – вона вирішила знищити його. Їй це вдалося. Вир цих думок не покидав його до самого авто. До самого дому. І після.

   Туня сиділа на ліжку дивлячись на свої зціплені руки, ще хвилину назад на одному з пальчиків красувалась обручка. Тепер не було, не лише прикраси, але і серця – Паскуале його забрав, так само, як і обручку. Паскуале знищив усе, що між ними було. Як він міг так помилятись у ній? Невже він геть втратив здоровий глузд?
   Сльози обпікали щоки. Вона не відчувала, як стукає її серце. Лише біль. Порожнеча. І зневіра у все, що мало значення. Треба усе покинути і їхати до батьків. Просити вибачення за брехню і дякувати за все. Що вона тут забула? У неї немає більше надії на щось хороше. Паскуале, пішов і більше ніколи не повернеться. А якщо навіть зрозуміє свою помилку – вона не захоче пробачити.
   Це кінець. Їхня історія кохання – завершилась.
  
   Ранок видався занадто важким, учорашній день і досі нагадував про себе. Очі розплющити було майже не можливо, сіль від сліз залишилась на віях. Туня позіхнула і вмила обличчя прохолодною водою.
   Цікаво колись цей біль мине? Вона добре знала відповідь. Так, звичайно буде колись легше, біль стане більш притупленим – але у своє серце, якого більше нема – вона нікого і ніколи не запросить. Досить! Досить з неї цих страждань! Жоден чоловік більше не зробить їй боляче. Жоден.
   Їй ніхто не потрібен. У неї є вона і її крихітка.
   Зібравши ті речі, які приносили їй друзі у торбинку, вона зупинилась на солодощах і букету троянд, які учора приніс Паскуале. Забравши букет з вази та поклавши солодощі до пакета – вона ледь стримала сльози.
   Вона готова. Готова вийти з цієї палати і нарешті узятись за працю. Лише б не думати про Паскуале, про нездійсненні мрії і про те, що він звів на неї наклеп.
   Стоячи у дверях, Туня обернулась і подивилась на кімнату. Картинка учорашнього дня ожила знову. Серце – ті залишки від нього, пекли вогнем. Вона була виснажена і душею і тілом. Але треба брати себе у руки – заради дитини. Усе, буде гаразд. Вона все зможе.
  
   Паскуале ледь відкрив очі. Голова здавалось трісне, а роті повна засуха.
   Він ледь згадав учорашній вечір: випивка, випивка і випивка – багато випивки. І все це на голодний шлунок.
   Він засміявся сам до себе. Невже він гадав, що міць напоїв, зможуть втамувати біль?! От бовдур! Лише гірше зробив. Голова тріщала тепер не лише від думок, але і від похмілля. Те, що зробила Туня – ні одна горілка, коньяк або віски не в стані дати змогу забути.
   Паскуале потягнувся за пляшкою води, осушивши її повністю, він встав з ліжка. Сьогодні він не чув будильника. Уся кінська доза «вогняної» води – будь кого звалила б з ніг. Як у такому каматозі – можна почути дзеленчання будильника? Ніяк.
   Душ. Душ. Душ. Це єдине, про що він думав у цю мить. Сморід спиртного – дратував його. Здавалось, що уся одежа пропахла спиртними напоями.
   Він скривився. Квартира теж була у жахливому стані – точнісінько, як він. Скрізь пляшки, розлита рідина, келихи. Ого! Розбити келихи. Він потер обличчя долонями, згадуючи, як кидав келихи об стіну – згадуючи розмову з Тунею. Як тепер привести квартиру до ладу? І як вивітрити її від цього смороду? Він у друге скривився і його ледь не знудило на власний килим.
   Підійшовши до вікна, він швидким рухом відкрив його. На хвилину заплющивши очі, Паскуале стояв насолоджуючись чистим повітрям осені. Він у перше спав ось так – одягнений. Відчував себе повною свинею. Розплющивши очі, він пішов до іншого вікна і зробив теж саме – усі вікна були відчинені.
   А тепер в душ! А потім міцна кава і щось проти того щоб «дах» не з’їхав.

   Туня сиділа у кімнаті і слухала нотації від Полі та Шерлока.
   — Ти взагалі нормальна?! — Шерлок злився ні на жарт. — Чому не сказала, що ти ідеш з лікарні? Ми б тебе забрали.
   — Шерлоку… Зі мною усе гаразд. Чесно. — Зітхнула вона. Менш за все вона хотіла, щоб друзі хвилювались. А ще вона втомилась і дуже хотіла відпочити після учорашнього дня.
   — Тобі до нас байдуже? — мовила невдоволено Поля.
   — Поліно, подружко… вибачте мене, що я так повелась. Але я не хотіла нікого турбувати. — Туня втомлено усміхнулась. — І ти ж знаєш – ви обоє знаєте, що ваша дружба для мене означає. Я дуже ціную, вашу допомогу, але не хочу нею зловживати. — Вона опустила очі додолу – бо знала, що друзям ці слова не сподобаються.
   — Я зараз ображусь! — сказав Шерлок.
   — І я! — підтакнула Поля.
   — Все, все. Наступного разу обіцяю, як мені буде щось потрібно – я звернусь до вас. Ок?
   — Обіцяй! — Поля вимагаючи обіцянки, дивилась на подругу.
   — Обіцяю! — подивившись на друзів, пообіцяла Туня.
   — А тепер до справи. — Промовив Шерлок. — Чому ти не зізналась Паскуале, що це його дитина?!
   — Ти, що здурів?! — запитала Поля і її реакція його налякала. — Він нахаба, який ні в чому не розібрався і звинуватив її. І ти ще питаєш, чого вона не зізналась?! А їй є в чому зізнаватись? Це його вигадки, а вона нічого не приховувала. — Поліна підвищила тон на стільки, що Остап та Туня втратили дар мови.
   — Зрозумів? — прийшовши до тями після тиради Полі, запитала Туня у Шерлока.
   — У нас логіка інша. І іноді нам треба пояснення! — злякано, але рішуче промовив він.
   — Тупа у вас логіка! — фиркнула Поля.
   — Якщо вона узагалі у них є. — Додала Туня.
   — Є, просто інша! — захищаючись, Шерлок насупився.
   — І взагалі – давно ви з Паскуале друзі? Здається ви наставили одне одному синців – чи я не права? — насміхаючись запитала Поля.
   — Так… Усе правильно, ми трішки не порозумілись… Але…
   — Що але? — Туня дивилась на Остапа, не приховуючи невдоволення.
   — Він помилився. — Відповів він.
   — Це не помилка. Це образа. — Туня закипіла, згадуючи учорашню розмову з Паскуале.
   — Розкажи йому правду. — Наполягав Шерлок. — Він має право знати.
   — А сам додуматись не міг, що це його дитина? Місяці хоч би порахував – бовдур! — Поля дивувала друзів, своїм напором і новим амплуа свого характеру.
   — Поля, ну ти і даєш! Тобі потрібно виступати десь на трибуні! — усміхнулась Туня.
   — Дякую. — Поля почервоніла, як полуниця, зрозумівши, що її емоції зашкалюють. Вже тихішим голосом додала: — Просто… просто все не чесно. Із-за того я така обурена.
   — Так не чесно, але життя не завжди в «мережеві». — Шерлок зітхнув.
   — Коли прийде час, тоді я йому і скажу. — Дивлячись то на Шерлока, то на Полю, сказала вона.
   — Чим скоріше тим краще. — Шерлок глянув на неї з під лоба.
   — Не підганяй. — Усміхнулась Туня, а потім серйозно додала: — Тільки пообіцяй, що не скажеш йому нічого.
   — А ми з ним, що друзі? — здивований Шерлок, підвівся і підійшов до вікна.
   — Шерлоку… Пообіцяй. — Знову повторила Туня.
   — Обіцяю. — Тихо промовив він.
   — От і добре. Тепер давайте вип’ємо чаю. — З цими словами, Туня пішла на кухню заварювати зелений напій.

   Паскуале розпластався на дивані. На столику біля нього, замість алкоголю, вже стояли: пляшка води, чашка кави та аспірин.
   Головний біль почав трішки відступати, але млявий стан нікуди не збирався. Вже була майже шоста вечора, коли хтось подзвонив у двері. Паскуале невдоволено застогнав, сівши на дивані.
   У двері знову задзвонили.
   — Іду, вже! Іду! — буркнув він і поплентався до дверей.
   Відчинивши двері він побачив свого доброго друга Олексія.
   — Друже, що з тобою? Вигляд наче усю ніч пив. — Засміявся він.
   — Так і було. — В’яло мовив Паскуале.
   — Я не вчасно? — запитав Олексій.
   — Ні, ні. Все гаразд. Заходь. — Паскуале зробив крок назад і жестом запросив Олексія увійти.
   Олексій увійшов до вітальні-студії і його брови злетіли від побаченого.
   — Тут, що торнадо пройшовся?!
   — Нібито. — Зачинивши двері, він послідував за другом. — Сідай, прошу.
   Олексій оглядівся не знаючи де краще розміститись. Усюди були уламки скла, пусті пляшки від алкоголю та води. Він уперше бачив квартиру да і самого Паскуале у такому стані. Знаючи його перфекціонізм і любов до чистоти – він не міг зараз упізнати Паскуале. Що з ним коїться?
   — Ти сам усе це випив? — дивлячись на підлогу, він вже нарахував дві пляшки горілки і ще дві перевернуті пляшки віски та коньяку.
   — Старався, як міг. — Начеб то пожартував він.
   — Ти розумієш, що коїш?! — хлопець потер скроні довгими пальцями.
   — Ти, що не бачиш… ті майже не розпочаті… а дві пляшки горілки це… — він здався, — згоден – забагато.
   — Ти підірвеш своє здоров’я, яке відновлював кілька місяців. — Він крикнув і поглянув на ошелешеного друга. — Ти п’єш наче у тебе всі органи на місці.
   Від цих слів Паскуале засміявся.
   — Проте селезінка не страждає вже від алкоголю. — Підтримавши жарт свого друга, він засміявся.
   — Ми жартуємо, але це не є жартами. — Олексій, вказав на кімнату і бедлам, який у ній робиться. — Все це серйозно. Ти розумієш?!
   — Так, так. Я знаю, що все це не правильно. Згоден. — Він зітхнув. — Але давай зараз без нотацій і так гидко на душі.
   — Що сталося? — він підійшов до поручня дивана і сів на нього.
   — Нічого. — Він скривився від гулу в голові і згадки про розмову з Тунею. — Що це у тебе? — запитав Паскуале, дивлячись на згорток у руці хлопця.
   — Це, нове замовлення для Туні. Батько просив, щоб я їй передав цей лист – там усе написано. Один знайомий батька, побачив картину у нього в кабінеті і захотів собі, роботу Туні.
   — Ясно. А чому до неї не пішов? — Паскуале пройшовся по вітальні. Нахилившись він підняв одну із пляшок. — От, дурня! — розізлився він, коли з пляшки витекла рідина на килим. Хоча точно знав, що нервує із-за цієї розмови, а не із-за килима. Хоча… і за це теж. Усе йшло шкереберть.
   — Заспокойся, друже! — Олексій не впізнавав його. — Я прийшов до тебе, так, як ви з Тунею разом. — Він усміхнувся. — Я гадав – вона у тебе.
   — Ти помилявся. — Пляшка полетіла у відро.
   — Ти її не знайшов? Чому мені не подзвонив? Я б сказав її номер і адресу. — Олексій пильно дивився на друга, чекаючи на його відповідь.
   — Так, знайшов. — Коротка відповідь і після неї знову гуркіт другої пляшки, яка полетіла у відро.
   — То, що тоді? Ти посварився з нею? — все допитувався він.
   — Краще б я у той парк не ходив! — озвірівши він вдарив кулаком по барній стійці.
   — Чому? — Олексій встав і насупившись дивився на хлопця.
   — Бо вона… — він не міг її образити. Він ніколи не образить і не скаже, щось про неї в присутності іншої людини. Як би там не було – він кохав її. Кому він бреше – він її і досі кохає. Нічого не змінилось. — Вона… Це важко… Давай поки що не про це.
   — Але, як же так? Ти ж її шукав. — Він не міг допетрати, що сталося.
   — Не хочу про це говорити. — Паскуале сумно усміхнувся.
   — Зрозумів. Не будемо про це. — Олексій прокашлявся, не знаючи, що запитати.
   Паскуале вдячно усміхнувся.
   — То ти зараз… працюєш в тата? — запитав Паскуале, змінюючи тему.
   — Так, так. — Він збадьорився, почувши про роботу. — Ми проводимо щорічний аукціон антикваріату. Усі гроші підуть на благодійність. У лікарню потрібні інкубатори для недоношених немовлят.
   — Це благе діло. Я прийду обов’язково. — Усміхнувся щиро Паскуале. Він любив допомагати, і сам не раз робив благодійні виставки, на яких збирали кошти для тих хто їх потребує.
   — Я радий це чути! Знав, що ти таке не пропустиш. — Олексій підвівся та підійшовши до Паскуале, по-дружньому ляснувши друга по плечу. — Ну добре тоді, я піду. А ти дивись дурниць не роби. — Він вказав на пляшки.
   — Повір, мені було вдосталь і одного разу. — Сумна напівусмішка з’явилась на обличчі Паскуале.
   — От і добре! — Олексій попрямував до виходу.
   — До зустрічі, друже. — Паскуале ляснув по плечі Олексія.
   — До зустрічі.
   Паскуале усміхнувся і зачинив за другом двері.
   Голова і досі гуділа, але треба було поприбирати. Він ненавидів хаос та бруд.
   Нахилившись за побитим келихом, він зойкнув. Скло порізало йому палець. Паскуале притиснув свіжу рану іншою рукою і пішов до ванної за лейкопластиром.
   Він засміявся. Нерви на межі.
   Відкривши шафку, він дістав аптечку і почав маніпуляції по «рятуванню» життя. В умивальник капала кров і це його теж дратувало – тепер і його мити. Рана, така маленька рана, а скільки крові. Ця ранка порівняно з тим, що у нього в грудях, піщинка у пустелі. В його серці діра – як у космосі.
   Що за думки? Видно алкоголь, ще діє. Чи то просто дах поїхав.
   Паскуале трухнув головою, проганяючи думки, але вже через секунду скривився. Для його голови – це був, як землетрус. Похмілля… Похмілля…
   Десь з кімнати задзвонив телефон. Він невдоволено зітхнув. Усе, усе діяло на нерви. Нічого не хотілось, а тим паче з кимось спілкуватись. Але обробивши рану, склавши до шафки аптечку, він поплентався на пошуки телефона.
   Піднімаючи подушки на дивані, нахиляючись та дивлячись під диван – пошуки мобільника не увінчалися успіхом.
   Він скипів та вдарив по відерцю у якому мав бути лід, але його там вже не було, але… знайшовся телефон.
   Паскуале узяв слухавку і сердито мовив:
   — Алло!
   — Алло. Синку, що таке? Що сталося? — на іншому боці слухавки, пролунав стривожений голос матері.
   — Вибач, вибач мам. Я просто трішки не в настрої. — Пояснив він і одразу запитав, не даючи мамі шансу, поставити купу запитань. — Як у вас справи? Як тато?
   — Усе добре. — Жінка важко зітхнула. — Я дзвонила до тебе учора цілий вечір. Чому жодного разу не відповів?
   — Був на роботі… Забувся телефон там… — збрехав він і одразу відчув провину. Але це ж краще ніж казати «Мам я був п’яний, як чіп, тому не чув дзвінка, а навіть якщо б почув не узяв слухавку». — Вибач, я не хотів щоб ти хвилювалась. — Сказав щиру правду, Паскуале.
   — Ти мене налякав. Я так рада, що все добре. — Вона зітхнула з полегшенням. — Як там Туня? Ти її знайшов?
   — Так… Але…
   — Що але? — стривожено запитала мама.
   — Я їй більше не потрібен. — У його очах з’явились гнітючі сльози. Біль пронизував його наскрізь. Алкогольна «анестезія» - полишала, його задурманений мозок.
   — Як це? Що ти таке говориш? Поясни нормально! — гримнула вона.
   Від її голосних слів, Паскуале скривився.
   — Мам не кричи. Будь ласка. — Він розтер пальцями однієї руки скроні. —Нема чого пояснювати. Давай не сьогодні. Я так втомився.
   — Як це не сьогодні?! Розповідай! — наказувала вона сину, ще голосніше.
   — Я її побачив. Вона побачила мене. Все було добре… Не враховуючи іншого чоловіка у житті.
   — Ти упевнений? Може ти помиляєшся? — тихіше почала жінка, повертаючи голос в своє нормальне русло.
   — Упевнений! Повір! — він зітхнув. — Вона вагітна.
   — Ого! Як так?! — у неї дар мови зник.
   — Мам, пояснити тобі, як це відбувається? — саркастично сказав Паскуале.
   — Я не про це! І ти це знаєш! — фиркнула мама. — Як ти зрозумів, якщо животика на таких коротких місяцях навіть не видно?
   — Все там видно. Вона вагітна від іншого.
   — А може це твоя дитина? Тебе не було більше трьох місяців. І якщо, животик видно – їй мабуть місяців п’ять.
   — Що ти таке говориш?! — він насупився.
   — Подумай, сам. — Ніжний голос мами затремтів.
   — Ти чого?
   — Уявила, що я можу бути бабусею. — Вона розчулилась та схлипнула.
   — Мам… Це її дитина та іншого хлопця…
   — Чому ти такий впевнений? Вона тобі це сама сказала? — жіноча логіка, випереджала чоловічу у таких справах.
   — Вона… вона… — він завмер, згадуючи їхні розмови. Вона жодного разу не сказала, що це дитина Остапа. Ні, ні, ні. Такого не може бути. Він труснув головою. — Вона нічого такого не казала.
   — Тоді може, все ж таки запитаєш її?
   — Мам… я втомився. Давай поговоримо іншим разом. — Він засумнівався у тих речах, які бачили його очі. А що бачили його очі? Те, що вона просто обіймала друга? Чи те, що вона вагітна?
   — Добре. Але запитай її, раз є сумніви. Я упевнена, вона кохає тебе.
   — Люблю тебе мам. — Він усміхнувся.
   — І ми тебе синку любимо. Бережи себе. І не забудь про, що ми говорили.
   — Не забуду. Па-па.
   — Па-па, синку.
   Паскуале поклав слухавку і кинувши телефон на диван, важко видихнув.
   Невже вона вагітна від нього? Якщо так, то він зробив найбільшу помилку у своєму житті.