Глава 46

   Сидячи біля ліжка Туні, Паскуале сховав обличчя у долоні.
   — Пити… — видавила вона із себе, ледь чутні слова.
   Тихий стогін Туні, одразу ж підхопив на ноги Паскуале.
   — Зараз, зара mia bellezza. — Він налив з графіна води у склянку і притулив її до пересохлих вуст коханої. — Обережно, обережно. — Говорив він, підтримуючи її голову над подушкою.
   Вона зробила декілька ковтків рідини і облизавши губи, знову тихо застогнала.
   Паскуале провів долонею по її косах. Руки тремтіли і були геть не слухняними. Але він міг з полегшенням зітхнути – з нею все гаразд.
   Її очі не могли розтулитись, вона і досі ніби була у якомусь сні. Але вона чітко пам’тала, що сталося.
   Туня насилу розімкнула повіки. Біля її ліжка нахилився Паскуале.
   — Що з моєю дитиною? — її голос затремтів.
   — Все гаразд. — Він сів поруч і узяв її рученятко у свою велику долоню. — Ти просто розхвилювалась. Стрес. — Пояснював хлопець, погладжуючи її пальчики своїми.
  Туня відчула, як її покидає хвилювання. Проте – все одно, перепитала вона, все тим же схвильованим голосом:
   — Чесно все гаразд?
   — Чесно. — Він тихо додав. — Я ніколи тобі не брихав.
   — І я. — Ледь чутно, видихнула Туня.
   Паскуале сумно усміхнувся.
   — Я покличу Остапа. Він повинен бути поруч з тобою. — Кажучи це, його серце стискалось від однієї думки, що у них сім’я. Вона належить іншому.
   — Зачекай. — Затримавши його за руку, промовила вона. — У тебе розбита губа і кров є. Дуже болить?
   — Ні. Все гаразд. — Він засміявся. — А от у Остапа… — Паскуале замовчав, а потім додав: — око «шикарне»!
   — Синець?!
   — Щей який. — Хлопець у друге засміявся. Хоч так він міг, «віддячити» цьому нахабі, який вкрав його жінку.
   — Тобі треба витерти кров. — Туня намагалась підвестись, але він її зупинив.
   — Відпочивай. Я сам все зроблю. — Паскуале узяв Туню за плечі і опустив знову на подушку.
   Торкнувшись її, його огорнула ніжність. Вона така гарна. Її щічки округлились, груди стали такими налитими, а очі – очі блищали щастям. Вагітність зробила її, і так довершену красу – бездоганною. Якщо б вона пашіла щастям завдяки йому.
   Він сумно усміхнувся. Його душа поєднувалась з її душею. Їхні серця бились в унісон. Їхні тіла сплітались, щоб опинятись раз за разом у Раю. Невже цього більше нема?
   Нема. Вона належить іншому.
   Паскуале забрав руки з її плечей.
   Туня сумно подивилась на свої плечі, які залишились без його тепла, а потім у його очі. Невже він не бачить, що вона кохає його? Невже не розуміє, що вона може належати лише йому?
   Ні. Не розуміє. В його очах осуд, розчарування та сум.
   Саме зараз вона бореться сама з собою, щоб не розповісти усю правду. Але, напевно її правда, йому не потрібна. Він все одно не повірить її словам. Тому…
   — Ти давно у Львові? — запитала Туня.
   — Трішки є. — Наче мимохідь, відповів Паскуале.
   — Які у тебе плани? Фотографуєш? — усміхнулась вона.
   Він замислився – чи не розповісти їй правду. Фотографія – це далекий світ для нього – він галерист, який бачить у ній талант. Але… зараз не слушний час, для таких зізнань. Не зараз.
   — Іноді. Я увесь цей час не про це думав. — Він подивився прямісінько у її очі.
   Вона знала про, що він говорить. Увесь цей час, її думки були поруч з ним. Вона гадала, що він полишив її. Забув про неї. А він думає зараз, що вона його зрадила – коли він шукав її, та насправді думав про неї кожну хвилину.
   Чому усе так складно?
   — Паскуале… — почала вона, але він її перебив.
   — А як твої картини? Чим займаєшся?
   — Малюю іноді на замовлення.
   Він про це знав, але так хотів поговорити з нею, чути її голос – хоча б ще трішки побути з нею на одинці.
   — Зрозуміло. — Хлопець усміхнувся. — Як там Дана?
   — Дана вийшла заміж. Чекає на поповнення.
   Паскуале сумно усміхнувся.
   — Так само, як і ти.
   — Так. — Туня провела долонею по животику. — Дякую.
   — За що? — здивувався він.
   — За те, що попіклувався про нас. Про мене і мою дитину.
   — Я нічого не зробив. — Він жалкує лише про одне - вона не може сказати – «наша дитина». — Остап, завжди був поруч. А я.. я…
   — Ти теж. — Туня усміхнулась. — Ти завжди був ось тут. — Вона вказала на своє серце.
   — Я радий, що ти мене згадувала. — Паскуале усміхнувся до неї ніжно, але з сумом в очах.
   — Я не просто тебе згадувала. Ти це знаєш.
   — Я вже нічого не знаю. — Мовив він. — Батьки надіюсь знають про твою вагітність?
   — Ні, не знають. — Вона зніяковіла і їй стало дуже соромно.
   — Чому?!
   — Їм було дуже важко. Вони були у скруті і я мала, якось допомагати, а не навпаки завалювати їх своїми складнощами.
   — Це не правильно.
   — Я знаю.
   — Коли ти їм розповіси?
   — Ще не час.
   — Чому?
   — Хай тато трішки стане на ноги в переносному сенсі цього слова і в прямому.
   — Що з ним?
   — Були проблеми зі здоров’ям. Зламав ногу, а потім було ускладнення. А ще фінансова справа йшла погано. Але зараз усе налагоджується.
   — Ти чимось напевно допомагала. Знаючи твій характер, ти точно допомагала. Але як? Коли ти сама ледь стоїш на ногах.
   — Це не важливо. — Їй стало соромно за те, що він зрозумів, як їй важко.
   — Це важливо для мене! — він важко зітхнув. — Ти зрозуміла про що я… Я маю на увазі… коротше…
   — Я розумію.
   — Ти ж не можеш навалити себе роботою, як колись. Ти вагітна! Ти це розумієш?! — він сердився на неї із-за її нерозсудливості.
   — Я знаю це. Але…
   — Які але?! — він був шокований.
   — Такі. Все годі. Я як на іспиті. — Вона почувалась, як дитина яка опинилась покарана у куті.
   — Тільки не кажи, що ти працюєш?! — його брови злетіли.
   — Годі, Паскуале. — Зітхнувши, вона закотила очі до стелі. Потім поглянувши на нього – знову засоромилась.
   — Я в шоці! Де ти працюєш?
   — Ти, що знущаєшся?! Годі цих запитань. — Її щоки червоніли від допиту.
   — Кажи. — Наполягав він.
   — На алеї – іноді.
   — А ще? — він знав, що однією роботою вона не обмежила себе, навіть будучи при надії.
   — У кафе.
   — У якому кафе? — він знервовано провів по косах долонею.
   — У Рустема.
   — Це той чоловік з твоєї минулої роботи?
   — Так.
   — Ти розповідала, що він тебе любить, як доньку.
   — Так і є. — Вона усміхнулась.
   — Ти не перевтомлюєшся?
   — Ні.
   — Де ти зараз живеш? З Остапом?
   — Ні.
   — Ви, що ще не одружились? — він скривився від однієї думки, що той нахаба скористався нею, а за вчинки не відповідає. А він – він би зробив її щасливою. Але… — Де ти проживаєш?
   — Паскуале, розумієш… ми і не збираємось одружуватись.
   — Як це?
   — Я його не кохаю.
   — Але ти про це не думала… коли… коли… ви…
   — Паскуале, я зараз поясню тобі у чому причина.
   Він обурено фиркнув не даючи їй сказати, а ні слова.
   — Де ти зараз проживаєш?
   — Не далеко, від того будинку де раніше проживала. Орендую квартиру.
   — Надіюсь, він забезпечує тебе усім необхідним? — він кипів від злості, думаючи лише про те, як цей нахаба з «невинним» личком до неї ставиться. Паскуале думав лише про те, як знову зацілити йому у інше око.
   — Чому він має мені допомагати?! — Туня злилась від того, що Паскуале не дає вставити, а ні слова. — Послухай мене… Дай усе пояснити. — Підвищила тон вона.
   — Ти ще запитуєш?! Він нахаба! — він нібито не чув її слів. З його ніздрів здавалось пар піде, як в розлюченого та оскаженілого бика.
   — Це твоя…
   — Що моя?! Ти хоч розумієш, як він до тебе ставиться?! — він продовжив далі не зважаючи на Туню.
   — Паскуале… Це… твоя…
   — Я не хочу нічого чути. — Перебив він її. — Тобі не можна хвилюватись. Ти зробила свій вибір.
   — Дай мені договорити. Ти нічого не знаєш. — Продовжила Туня.
   — Мені досить і того, що ти спала з ним!
   — Іди геть! Ти бовдур, який ще світ не бачив! — вона вказала йому на двері і заплакала, ховаючи обличчя у подошку.
   — Прощавай, Туню. — Він вибіг з палати і не обертаючись пішов до виходу.
   Його серце залишилось із нею, хоча вона належала іншому.
   Всівшись у авто, Паскуале провів долонями по обличчю. Те, що він пережив сьогодні – було занадто хвилюючим. Його емоційний стан був на межі. Спочатку він ледь не зійшов з глузду – взнавши, що Туня знайшлась. Потім, він побачив її з іншим – у них буде дитина. А на при кінці – вона потрапила у лікарню і все із-за обох бовдурів.
   Паскуале важко видихнув.
   Провівши пальцями по губах він зупинився на них. Він цілував її. Торкався її. А, вона… вона відповідала. О, Боже! Він був у Раю. Там де лише вони у двох. Але її животик – дав зрозуміти, як вони далеко одне від одного.
   Господи, це ж могла бути його дитина. Їхній плід кохання. Чому не він батько?! Чому?! Як з цим усім впоратись? Біль пронизує наскрізь. Він ніколи не думав, що так покохає. Що колись захоче мати сім’ю та дітей. Але він зустрів Туню і все змінилось. Коли знаходиш свою частину – не думаєш, не гадаєш – а живеш. Живеш – лише з думками – «Вона повинна бути лише моєю. Я хочу називати її своєю дружиною. Прокидатись та засинати разом. Хочу щоб вона носила моє прізвище». Він усміхнувся: - «Що б зігрівати їй місце у ліжку, щоб її половина була теплою. Щоб мріяти разом з нею. І мати дітей з нею». Ці речі є необхідністю, а не острахом втратити свою свободу. Навіщо та свобода, якщо не буде поруч її?! Коли є та єдина, ти бажаєш цього, так само як і вона. Але… Туня забажала іншого… не його… і не з ним… Це кінець.

   Туня плакала, як мале дитя, не маючи змоги зупинити потік сліз. За, що він так з нею?! За що?! Вона належить йому цілковито та повністю. А він про неї такої думки. Він образив її.
   Хоча… Яке вона має право його звинувачувати, якщо була про нього не кращої думки, коли він зник.
   У неї нема права ображатись на нього. У неї взагалі на нього більше нема ніяких прав. Він більше не належить їй.
   Туня скривилась, знову потягнуло у низу животика. Вона злякано подивилась на нього та погладила. Вона егоїстка. Її дитина ледь не постраждала від того, що вона не уміє контролювати себе. Вона вже не одна. Їй є про кого піклуватись, думати та оберігати. Тому треба заспокоїтись і повільно дихати. Вдих - видих. Вдих – видих. Але, як можна заспокоїтись, коли Паскуале так про неї думає? Невже не зрозуміло, що вона кохає його?! Вона ж цілувала його з такою ж пристрастю з якою він дарував цілунок. Невже нічого не зрозумів? Чоловіки такі дивні. Ще кажуть щось про жінок.
   Туня зітхнула, намагаючись привести свій стан у норму, але марно… «Шлюзи», знову відкрились і нова хвиля сліз почала обпікати обличчя.
   Він пішов. Не озираючись пішов. Знову залишивши її одну.
   Вона так чекала на цю зустріч. Навіть попри те, що вона запевняла себе кожного разу, що цей чоловік зрадник – все одно не припиняла думати про нього і про їхню зустріч. Ця зустріч відбулась. Нарешті відбулась. А що далі? Він знову її полишив. І тепер це точно назавжди.
   Її схлипи – не схвалив малюк. Спазми, які утворювали сльози відгукувались у животику.
   Занурившись у подушку ще дужче, вона голосно заплакала. Їй це було потрібно.
   — Туню… Красуня… Ти чого? — вбігши до палати, запитав Остап. — Він знову тебе образив? Де цей козел?
   — Він не козел. — Захищаючи його, вона на хвилинку замовкла, але сльози наздогнали її знову після короткої паузи.
   — Ти ще його захищаєш?! — він не міг повірити у те, що почув. — Правду кажуть – жінки дивні істоти! — Шерлок похитав головою.
   — Ви не кращі за нас. Вигадаєте щось собі, а хтось із-за вас мусить страждати. — Крізь сльози, мовила вона. Її голос приглушала подушка у яку вона говорила.
   — Ну, звичайно. — Остап зітхнув, але більше нічого не додав, так як не хотів засмучувати Туню.
   Він сів на крісло навпроти її ліжка і просто чекав, доки вона виплакається. Остап розумів, що їй це потрібно, щоб хоч трішки стало легше.
   Хвилин п’ять, Туня атакувала подушку своїми схлипами, лежачі на боці, щоб не навантажувати і не притиснути животик. Важко зітхнувши, вона відірвалась від подушки і поглянула своїми заплаканими очима на Шерлока, який сидів у кріслі і спостерігав «всесвітній потоп», який світ не бачив.
   — Вибач.
   — Ну, що ти подружко. Я все розумію. — Він усміхнувся.
   — Ого! — Туня побачила величезний багряно-синій синець біля ока друга. — Вибач за око. — Жалісно, вибачилась вона.
   — А ти тут при чому?! — він знизив плечима.
   — Це все із-за мене.
   — Це все із-за того, що твій Паскуале бовдур. Але мені подобається моя нова «прикраса». Я тепер брутальний. — Засміявся Шерлок.
   — За цю «брутальність», тобі дістанеться від Полі. — Зауважила дівчина.
   — Це вже інша справа. — Торкнувшись синця, хлопець скривився.
   — Надіюсь, що вона нічого не навигадує. — Злякано мовила Туня.
   — Я захищав свою ліпшу подругу. Вона все зрозуміє. — Усміхнувся він до подруги, заспокоюючи її.
   — Надіюсь. — Туня позіхнула, прикриваючи долонею губи.
   — Ти втомлена. Тобі слід поспати. — Остап підійшов до неї, та цмокнувши у чоло, промовив: — Поспи. А я поки піду додому. Розповім усе Полі і ми навідаємося через кілька годин. Відпочивай.
   — Вибачься перед Полею за мене. — У друге позіхаючи, попросила дівчина.
   — Нема за що вибачатись. Вона все зрозуміє. Ще й запитає, чого я йому лише в носа дав. — Засміявшись, він одразу зупинив це дійство, зрозумівши, що Туні боляче про це говорити.
   — Дякую, що ти у мене є. — Туня усміхнулась щирою усмішкою.
   — І тобі дякую, за те, що ти у мене є. — Він лагідно усміхнувся.
   Вони щиро раділи, що їхня дружба така міцна і ці слова тільки підтверджували це.
   — Па-па.
   — Па-па. Ми прийдемо пізніше. Відпочивай.
   — Чекатиму.
   Остам усміхнувся і вийшов з палати, прикриваючи двері.
   Туня зітхнула. День видався насиченим подіями. 
   Сон. Вона благала сну. Дитинка благала сну.   Очі Туні повільно заплющувались, відносячи у світ сну, там де є вона, він і їхня дитинка.