Глава 44

   Ідучи додому, Туня насолоджувалася виконаною роботою. Картина – написана! Це відчуття, повного задоволення від її праці ні з чим не порівняти. З дитинства все кружляло довкола мрії – стати художницею, навчатись у художній школі і мати власні виставки картин. Проте зараз вона зрозуміла, що ні одна школа – не гарантує цих відчутів, які вона отримує зараз. Не школа дає – віру у себе, а віра у себе – дає змогу досягти успіху. Тому школа може зачекати, або узагалі зостатись, як те, що не мало здійснитись. Не усе, що ми так бажаємо, має бути нашим. Не усе, що ми бажаємо нам потрібно. Коли Паскуале уперше побачив її картини – він був враженим і це зворушило її до глибини душі. Потім - коли її картини були оцінені простою людиною, яка почала замовляти у неї полотна, вона відчула, що на правильному шляху. Повірила у себе, у свій талант. Вона зрозуміла, що вона має усе і без вступу у школу. Вона має віру у себе.
   З відчуттями душевного польоту, вона вийшла з парку і попрямувала вуличками Львову.

   Паскуале вийшов з автівки – вирішивши прогулятись у парку і привести до ладу свій стан. Проходячи по вузькій доріжці, він вийшов на алею і опинився нібито під аркою з кленів. Аромат осінні блукав у повітрі, де-не-де відчувалися легкі нотки грибів-опеньок і вологого моху.
   Зупинившись біля лавки, він вирішив трохи посидіти під кронами золотих кленів.
   Зараз би вони з Тунею тут гуляли разом. Цілувались десь під могутнім кленом. Говорили слова кохання.
   Він зітхнув. Як же сильно він цього бажає.
   Нахилившись та обпершись об коліна долонями, Паскуале побачив біля лавки краплини фарби і пляму на асфальті від льняної олії. Це його не здивувало, тут багато художників малює. Але, ця фарба – відносить спогадами лише до Туні.
   Гарний пейзаж – клени з обох боків, нахилились одне до одного тягнучись гіллям для обіймів. Можливо Туня теж тут малювала - колись.
   Він зітхнув у друге і втягнувши носом відчув неймовірно легкий аромат, ледь відчутний. Таким парфумами – користується його Туня. Здавалось її присутність завжди з ним, де б він не був. Усе нагадує її.
   Паскуале подивився на годинник. Майже п’ята. Треба іти додому, вирішити деякі справи стосовно роботи. Зробити кілька дзвінків і лягати спати. День виснажив його. Верніше – безпорадність, виснажила та забрала усі сили.
   Перед тим, як піти він востаннє вдихнув знайомий аромат і сумно усміхнувшись пішов по доріжці, яка вела до виходу з парку.
   Дійшовши до автівки, його ні на мить не покидало дивне відчуття, нібито він упустив щось важливе. Дивне відчуття. Це все напевно спогади. Усе довкола нагадує Туні: фарба, парфуми та алея. Вона скрізь - але так далеко. Він відчуває її – але не бачить.
   — Де ж ти, mia bellezza? Де тебе шукати? — тихо промовивши сам до себе, він важко зітхнув.
   Всівшись у авто, він рушив додому.

   Туня увійшла додому з дивним відчуттям, наче вона у парку щось забулась. І це щось дуже важливе. Але перевіривши етюдник та невеличку сумку – зрозуміла, що все на місці. Проте спокою вона так і не знайшла. Щось її хвилювало. Щось у середині казало їй повернутись у парк, але вже смеркало і вона вирішила зостатись дома.
   Животик забурчав, даючи знати, що дитинці пора підкріпитись. Погладивши свій невеличкий, але вже кругленький животик, вона усміхнулась і промовила:
   — Мама, зараз накормить нас. — Промовивши це, Туня пішла до ванної помити руки після вулиці.
   Зробивши усі справи у ванній кімнаті, вона наспівувала пісню Майкла Джексона19 – Give in to me20 ідучи до кухні:
   — Love is a feeling
        Give it when I want it
        'Cause I'm on fire
        Quench my desire
        Give it when I want it
        Talk to me woman
        Give in to me
        Give in to me.21
    Відчинивши холодильник на неї «дивився» величезний шматок торта і «казав» — «з’їж мене». Учора купивши невеличкий тортик в честь весілля батьків, які вже прожили двадцять п’ять років разом, Туня з’їла його майже увесь, залишивши лише меньшу половину. У неї було виправдання – вона їсть за двох.
   Тортик, зачекає. Треба поїсти, щось більш суттєве та корисне. Діставши з холодильника начищену картопельку у каструльці з водою, вона вирішила зробити собі картоплю «пюре». До неї вона візьме огірочок та бутерброд з ковбаскою. Ось, це і буде її вечеря.
   Потерши руки, вона узялась за справу, наспівуючи знову ту ж саму пісню. У дитинстві, вона збирала усі касети Майкла Джексона. Він по праву називався і називається королем поп-музики.   
   Увімкнувши плиту, вона поставила варитись картоплю, а доки вона готується,  Туня почала робити бутерброди.
   У спогади прорвався Паскуале зі своїми здібностями шеф-кухаря. Туня наче відчула аромат пасти, яку він приготував у ту ніч, коли вона повністю віддалась йому… а він їй. Ці спогади були такими реальними, що у Туні на руках з’явилась «гусяча шкірка». Як же їй хочеться притулитись до Паскуале, вдихнути аромат його шкіри, відчути обійми і його вуста на своїх. Але… Цьому не судилось більше бути.
   Туня обернулась почувши булькотіння – зварилась картопля.
   Вечеря на самоті. Знову.

   Вже тиждень ранки видавались один за одним важкими та передбачуваними. Ночами Паскуале, не міг стулити очей, все думав, як знайти свою кохану. Але в голову не приходило жодного варіанту, жодної зачіпки де ж можна було б відшукати Туню.
   Встаючи з ліжка, як завжди в «костюми» Адама, він поплентався до ванної, прийняти душ та почистити зуби.
   Увімкнувши воду, він встав під ледь теплі струмки, щоб хоч якось привести себе до тями. Намилюючи себе гелем для душу, він продовжував роздуми, які не дають спокою уже декілька місяців, а особливо останній тиждень.
   Вийшовши з ванної він пішов до кухні. Треба було випити чашку міцної кави, щоб не заснути на зустрічі, яку він запланував на сьогодні.

   Паскуале сидів у себе в офісі, коли до нього постукали.
   — Можна? — риторично запитавши, до кімнати увійшов усміхнений хлопець.
   — Привіт друже! — Паскуале встав з крісла, та підійшов до давнього друга. Даючи руку для привітання та похлопавши його по плечу, він промовив: — Скільки ж ми не бачились?
   — Довго, брате, довго. — Стискаючи долоню Паскуале, промовив він.
   — Сідай, прошу. — Паскуале обійшов стіл та сів на стілець.
   Хлопець провів долонею по охайній борідці і сів навпроти Паскуале.
   — Як здоров’я, друже?
   — Все гаразд. Вже, як то кажуть можу «бігати».
   — Ти усіх нас налякав. — Його брови злетіли до гори. — Твої батьки дзвонили мені, розповідали, що сталось.
   — Знаю, знаю. — Паскуале сумно усміхнувся. — Вибач, що не зателефонував.
   — Ну, що ти. — Хлопець усміхнувся і промовив: — Я сам мав до тебе зателефонувати. Але… Не знав… Чи хочеш ти говорити з кимось… Тому дзвонив твоїм батькам.
   — Друже, все гаразд. — Паскуале жвавіше усміхнувся, дійсно радий зустрічі з другом. — Ти казав, що батько знайшов справжній талант?
   — О, так! Повір, ця дівчина малює так, що «дах» зриває! — його очі розширились у захваті. — Батько вже кілька місяців замовляє у неї картини.
   — Чому раніше не розповіли про такий скарб?
   — Тато, хотів побачити чи дійсно вона підходить для твоєї студії.
   — Я так зрозумів – підходить?
   — На усі сто відсотків! — промовив хлопчина.
   — Тоді, Олексію, чекаю на демонстрацію шедеврів. — Потерши руки, сказав Паскуале.
   Паскуале сумно усміхнувся до самого себе. Він знав один талант – з яким ніхто не порівняється. Туня – володіє особливим стилем, особливою чуттєвістю та неймовірним талантом. З нею ніхто не порівняється. Ніхто. Але робота є робота, треба подивитись на картини, які приніс Олексій.
   Олексій, вийшов за двері і чекав на друга. Паскуале встав, потерши ногу. Ідучи в зал де проводились виставки, він усміхнувся згадуючи, побачення з Тунею. Саме тут – був неймовірний вечір. Саме тут у нього була можливість зізнатись, що він галерист. Проте, він цього не зробив, гадаючи, що у нього ще буде можливість. Але, потім так і не настало. Спочатку він просто не розказав, а потім злякався її реакції. А коли захотів домовитись про її виставку в Італії, виникли обставини, які все забрали у нього і у неї. Та поїздка – видалась, не початком, а кінцем їхньої спільної роботи над картинами. Він хотів розповісти їй правду… Але… Не встиг… Вона так і не взнала, що його професія так міцно пов’язана з її талантом.
   — Ось, дивись! — Олексій вийняв з обгортки картину і показав її Паскуале.
   Хлопець застиг на місці. Це картина Туні. Його Туні. Його коханої жінки.
   Обпершись об стіну він спустився по ній. Затуливши обличчя долонями, він дав волю почуттям. Полегшення та радість – знайшли вихід у сльозах.
   — Туня… Туня… — схлипуючи він повторював її ім’я.
   — Ти її знаєш? Що сталося Паскуале? Друже, що з тобою? — Олексій, не міг второпати, що відбувається.
   — Коли ти її востаннє бачив? — запитав крізь сльози, опускаючи руки Паскуале.
   — Кого? — він нічого не розумів.
   — Туню.
   — Так, ти її знаєш? — все так само нічого не розуміючи продовжував він.
   — Так! Так! Так! — Паскуале підвівся на «ватних» ногах. — Я її знаю! Я її кохаю!
   — Кого? Туню? — він розширив очі.
   — Так!
   — То, чому ти і досі їй не допоміг?! Це ж талант!
   — Після аварії, я не міг її знайти. — Пояснив він коротко і ясно. — Коли, я повернувся сюди, я її не знайшов. Мій телефон при аварії, зламався, я не міг з нею зв’язатись. Коли постукав у її двері, дізнався, що вона змінила квартиру.
   — Нічого собі! — Олексій був шокований.
   — Я не можу в це повірити! Я знайшов свою Туню! — з його очей і досі капали сльози радості.
   — То, чого ти і досі тут? Біжи до неї. — мовив друг.
   — Якщо не скажеш куди бігти – то як я її знайду?! — розвів руки Паскуале, нарешті усміхнувшись.
   — Сьогодні вона у парку малює. — Він замислився. — Є одне місце… Зачекай зараз покажу. — Він дістав другу картину, на якій були зображені клени.
   — Я знаю це місце. Я там був. — От чому там була фарба. От чому він відчував аромат Туні. Вона там була і вони розминулись. Але зараз – він піде туди і вони зустрінуться. Нарешті. Нарешті ці тортури закінчяться.
   — Чого і досі тут?
   — Зачиниш галерею. — Даючи ключи другу, промовив він і миттю направився до виходу.
   — Удачі, друже! — вигукнув Олексій у слід.
   — Дякую! — махнувши рукою, Паскуале вийшов за двері.
   Швидкими кроками, він дійшов до автівки, відчинив дверцята та сів за кермо. Завівши мотор, він нарешті їхав до коханої.
   Зупинившись біля того ж самого магазину квітів, що й і нещодавно - він купив білі троянди. Саме головне було у нього при собі. Паскуале не виймав з кишені каблучки ні разу. Він був готовий встати перед нею на коліна і просити вийти за нього.
   Знову всівшись у авто, він рушив до парку. Його доля вже близько. Усі його думки були поруч з Тунею. Ще декілька хвилин і він буде обіймати її, цілувати та дивитись у глиб неймовірно гарних очей.
   Останній поворот і ось він біля парку.
   Зупинивши мотор, він відчинив дверцята, узяв букет і вийшов з авто. Швидкими кроками, майже бігши, Паскуале йшов туди, де ще тиждень назад був. Тоді він був там на самоті, але присутність Туні відчувалась, а тепер вона дійсно буде там.
   Остання доріжка і скоро він вийде, туди де обіймаються гілля кленів. Ще декілька хвили і він обійме свою Туню. Його рука опустилась до кишені намацуючи коробочку з каблучкою, аж раптом зупинився. Його серце шалено закалатало, ноги стали не слухняними – усе довкола зупинилось. Ця мить зупинилась. Він побачив її. Та ж сама усмішка, рудий хвостик, який, як маятник повторює її рухи і сміх, дзвінкий сміх, який заполонив вулицю.
   Його, Туня. Його, кохання.
   Він боявся поворухнутись. Боявся, що це може бути «міраж», його буйна уява. Паскуале боявся підійти, і зрозуміти, що це обман зору. Очі бачать те, що хотять. Але ж ні – це все по-справжньому. Він тут. Вона тут. Лише треба підійти. Обійняти її. Розповісти їй, як йому було погано без неї. Він вмирав без її усмішки, тепла та цілунків.
   Її незимна врода, рухи, як в метелика – змушували його стояти і насолоджуватися нею. Його серце на мить завмирало, а потім наздоганяло удари, які пропустило. У вухах дзвеніло, руки вологі, а дихання – дихання наче марафон пробіг.
   Йому треба оволодіти собою. Підійти до неї. Але у мить усвідомлення, того, що він нарешті її знайшов – сльози заполонили очі. Він усміхнувся і рушив до неї, але… Що це?
   Туня комусь усміхалась і сміялась. І о Боже! Вона вагітна?!
   Він подивився у той бік куди був спрямований її погляд і побачив Шерлока. Вони разом?! Вона вагітна від нього?! Невже вона йому зрадила?! Ці всі питання атакували його голову.
   Ні! Ні! Ні! Це не правда. Вони просто друзі.
   Але ні. Шерлок підійшов ближче і погладив кругленький животик Туні. Вона міцно його обійняла і її сміх знову розлився по алеї.
   У скронях закипіло. Як вона могла?! Він увесь час, думав лише про неї?! Про те, як вона, що робить і чи все з нею гаразд? А вона… Вона зрадила його. Зрадила їхні почуття.
   Які ще потрібні докази. Вона з Шерлоком. Тепер він бачить на власні очі, що вона щаслива з іншим.
   Серце вибухнуло у грудях. Біль наче струмом прокотився по всьому тілу.
   Зрадниця! Зрадниця! Як ти могла?! Як?!
   Паскуале не міг дихати. Для неї їхнє кохання було грою. Лише грою. Вона перевернула його світ коли увійшла у його життя, наповнивши щастям. А тепер у друге перевернула його життя, своє байдужістю, грою та брихнею – знищівши його самого.
   Невже він сам себе обманював? Невже її кохання було не справжнім? Ні! Ні! Ні! Все було реальним. Він це знає. Він відчував її, так само, як вона його. Її кохання було таким же сильним, як і його. Чому ж вона так вчинила?! Чому?!
_____________________________   
19 Майкл Джо́зеф Дже́ксон (англ. Michael Joseph Jackson, 29 серпня 1958 —25 червня 2009) — американський співак, танцюрист, автор пісень, який досяг міжнародної популярності у віці 12 років як соліст дитячого гурту «П'ятірка Джексонів», а згодом став одним із комерційно найуспішніших сольних артистів в історії. Володар численних премій та нагород; вважається «королем поп-музики».
20 «Поступися мені» (с англ. - «Уступи мені») - пісня американського автора-виконавця Майкла Джексона. Сьомий сингл з восьмого студійного альбому музиканта Небезпечний. Була випущена на лейблі Epic Records в лютому 1993 року. В США і Канаді в якості одиниці трек не випускався.
21 Переклад пісні з англ. Любов - це почуття, Даруй мені його, коли я хочу цього. Тому що я - в вогні, Згаси моє бажання. Даруй мені, коли я хочу цього. Поговори зі мною, жінка. Поступися мені. Поступися мені.