Глава 43

   На протязі тижня, день за днем, Паскуале перевіряв чи не з’являвся Шерлок у дома. Але все було марно. От, як зараз.
   Геть пригнічений та з порожнечею у грудях, він повертався додому. Треба було прийняти душ, випити каву і зустрітись з декількома людьми – стосовно роботи. Він зовсім забув, що обіцяв зустрітись з деяким художникам. Робота була другорядна, як і усе інше. Туня – от що мало єдине значення у його житті. Тільки вона могла знову вдихнути у нього життя.
   Паскуале витягнув з кишені обручку. Дивлячись на те, як вона мерехтить – він промовив сам до себе:
   — Я тебе знайду. Де ти б не була. Ми знову будемо разом, я обіцяю. Обіцяю.
   Завівши мотор своєї автівки, Паскуале рушив додому.

   Вийшовши у парк, о першій дня - Туня не помічала, як минав час. Година за годиною, вона працювала над картиною для пана Євгена. Осінні барви вражали своїми кольорами. Листя ще міцно було поєднане з гіллям – здавалось, що дерево, наче Фенікс, палає та відроджується. Зелена трава і рудо-жовті клени – краса. Аромат вологого моху, свіжість вітру та сонячного тепла – наповнювали душу Туні спокоєм. Поєднання з природою та з його відтворенням на полотні – давали Туні змогу відсторонитись від буденних проблем, а особливо від болю у серці. Хоча це все було не на довго, але Туня раділа, що хоч іноді може позбавитись самотності. Так, у неї є родина, яка обожнює її, а вона життя не уявляє без них. Так, у неї є багато хороших і вірних друзів, про яких колись вона і мріяти не могла. Так, у неї є улюблена справа, яка не надовго, але забирає її з реального світу. Так, у неї є вона. Але… Вона відчувала себе самотньою. Це гостре відчуття – залишив по собі Паскуале, коли покинув її. Напевно, вона ніколи більше не відчує себе цільною, але вона точно знала, що коли народиться малятко, її кровинка – вона перестане бути самотньою. Її життя зацвіте, наче яблунька на весні. Але, вона добре знала, що як жінка – їй більше не пізнати того, прекрасного почуття цільності. Паскуале забрав шматок її серця та душі. Ніхто не посяде його місця. Проте, його подарунок, дав їй найголовніше – радість материнства. Це відчуття ні з чим не порівняти. Саме це відчуття і дає змогу відродитись. Вона не має права казати, що вона самотня. Це не правда. Якщо є дитина – жінка ніколи не буде самотньою. Ніколи. Але – як жінку, вона себе втратила, коли пішов Паскуале. Саме в цій ніші, яка називається жіночім щастям – вона самотня.
   Поряд пройшли жінки з візочками і цим Туню привели до тями. Дівчина усміхнулась діткам, які виглядали з затишних візочках і інстинктивно провела по своєму животику. Скоро, дуже скоро у неї на руках буде малятко. А він так і не знає про свою дитину, так само, як і її батьки не знають, що стануть дідусем та бабусею. В першому варіанті – вибір був за Паскуале. А от у іншому варіанті – вона була брехухою. Як зізнатись? Усе далі відходячи від правди, дуже важко зізнатись у власній брехні. Але… Треба розповісти батькам усю правду. Але, це треба зробити тоді, коли вона буде впевнена, що їхні проблеми вирішені. Тільки тоді.
   Зітхнувши, Туня знову узялась за роботу. Завтра, вона мала віддати картину Олексію та отримати гарний заробіток. Зараз – це їй було потрібно, як ніколи. Заплатити за квартиру, сходити до лікаря, накупити продуктів, відкласти хоча б тисячу на ліжечко для дитинки, та купити якісь чобітки. Ноги відтікають і чобітки, які зараз на ній – роблять нестерпно боляче.
   — Привіт! — крикнувши, Поля направлялась до Туні.
   Туня помахала у знак привітання і коли Поля наблизилась, сказала:
   — Привіт. — Поцілувавши дівчину у щічку і отримавши такий самий поцілунок навзаєм, Туня запитала: — Ти на роботу?
   — Так.
   — І як тобі працюється з Шерлоком? — вона знала відповідь, тому хитро усміхнулась.
   — Не смійся! — попередила Поля. — Ти ж знаєш, він перфекціоніст ще той! Але… — вона усміхнулась. — Я рада, що пішла працювати у його фірму. Мені подобається робота. Відповідати на дзвінки і вести графік – я, як на відпочинку! Тим паче, що Шерлок – у відрядженні. — Засміялась вона.
   — А коли він повертається?
   — Вже через тиждень. — Її обличчя осяяла радісна усмішка. — Я так скучила за ним! — вона притиснула зціплені руки до грудей, показуючи цим жестом, як сильно скучила.
   — Вірю. — Туня усміхнулась. Але в цю мить, гостро відчула, як скучила вона. Приховуючи від усіх свої почуття – це не означало, що їй не болить.
   — Добре, люба. Маю бігти. — Сміючись додала: — Шерлок не тут, але як приїде усе перевірить. Коли він начальник – особисті стосунки не враховуються.
   — Бажаю гарного дня. І не отримати на горіхи від Шерлока! — засміявшись, Туня обійняла подругу.
   — Па-па. — Обійнявши навзаєм Туню, промовила Поля.
   — Па-па. — Відсторонившись, Туня торкнулась животика.
   — Я подзвоню. — Вже відходячи, промовила Поля.
   — Добре. — Крикнула, дівчина подрузі у слід.
   Залишившись на одинці, Туня знову приступила до написання картини. Добре, що дерева так гарно позують – і не крутяться, як не слухняні натурщики. З обох сторін над доріжкою, були висаджені могутні, пишні та величезні клени, які своїм гіллям нібито утворювали тунель. Гілки наче сплелись між собою, тягнучись одна до одної.
   Туня любила це місце. Затишне. Спокійне. Романтичне.
   Романтичне…
   Тепер у її житті романтики немає. Але залишились неймовірні спогади.
   — Дякую, Паскуале. — Промовивши тихо, ці слова – Туня узялась за пензлик.
   На неї чекав світ, де були лише фарби, пензлі, природа та магія під назвою творчість.

   Сидячи в своєму офісі, Паскуале знервовано бив ручкою по столові. Думки… Міріади думок… І жодної відповіді. Жодної.
   Як бути? Що робити? Де Туня? Де той… той… друг… сусід… Шерлок?! Де він? Хто йому може допомогти? Дана вже напевно вийшла заміж, тому Туня і з’їхала з квартири. Який він бовдур, що тоді не змусив її переїхати до нього. Він так на себе за це сердився. Але, зараз не слід було розпускати нюні, він мав знайти вихід. Ось – це і мало значення.
   Він намагався знайти хоч якусь зачіпку і врешті решт – знайшов її.
   — Поліна! Точно! — він зрадів, як дитя, яке під ялинкою знайшло подарунок.
   Кинувши ручку на стіл, він накинув на себе куртку, яка висіла на стільці і вибіг з кабінету.
   Зачинивши двері у галерею. Він вибіг на двір, сів у авто і поїхав до магазину «Все для дому18». Усміхаючись, та тішившись новому шансу знайти Туню, він спрямував авто на вирішальну зустріч.
   Машина виїхала на центральну дорогу. Минаючи парки, академію «Сухопутних військ», магазини та будинки – він думав лише про свій шанс. Шанс – який був у нього під носом. Як він міг забути про Полю? Як?! Він міг вже знайти свою Туню.
   Він дивився на потік людей, які йшли по «зебрі», тут могла ще хвилину назад іти Туня. Вона могла гуляти у сусідньому парку. У їхньому парку, де проходило перше побачення. Де він уперше поцілував її солодкі, медові вуста. Чоловічий голод дав про себе знати. Він скучив за нею. За її усмішкою, сміхом, доторками та шовковим тілом. Закусивши нижню губу, він майже застогнав, згадуючи їхні ночі в обіймах одне одного. Боже, як же він скучив за нею!
   Нарешті, він міг продовжувати свій путь, після того, як зелене світло для пішоходів скінчилось. Ще трішки. Ще трішки і він буде на місці.
   Ще один поворот і він побачив магазин «Усе для дому». Той самий магазин, де він уперше зустрівся з її очима. Де зрозумів, що він ніколи не буде таким, як був колись. Бо закохався. По-справжньому закохався.
   Зупинивши авто на парковці, він вискочив з нього і трішки кульгаючи пішов у середину будівлі.
   Його очі почали шукати знайоме обличчя. Але… Поки що ніяких успіхів. Але це ще тільки початок. З позитивним настроєм, Паскуале пройшов по декількох рядках, але…
   Хлопець важко зітхнув.
   Останній ряд. Її ніде немає. Треба запитати на касі і взнати де зараз знаходиться Поля.
   Нога дала про себе знати, коли він поспішив до найближчої каси. Зупинившись і трохи перепочивши, він знову рушив.
   — Вітаю. — Почав він. Перед ним сидів хлопчина з копною рудого, як сонце волосся. На піднятому носі красувалось ластовиння, руді вії обрамляли зелено-сірі очі. Губи чіткі та правильної форми, на яких були такі ж самі плямки, як і на носі. Усміхався хлопець так само сонячно, як і виглядав.
   — Вітаю. — Привітався касир. — Я можу чимось допомогти? — ввічливо запитав він.
   — Скажіть, будь ласка, де я можу знайти Поліну?
   Хлопець замислився.
   — Вибачте, але такої дівчини я не знаю. — Похитавши головою із боку в бік, відповів хлопець.
   — Ви упевненні? — перепитав Паскуале.
   — Так.
   — Добре, дякую. — Паскуале поспішив, до адміністратора.
   Постукавши у двері, він просунув голову у отвір.
   — Заходьте, прошу. — Встаючи з крісла, запросила жінка.
   — Вітаю. Вибачте, що турбую, але мені потрібно взнати, чи працює у вас ще Поліна?
   — Поля звільнилась, ще декілька тижнів назад. — Пояснила адміністратор.
   — А Ви не знаєте де її можна знайти? — останній шанс, витік, як вода з сита.
   — Ні. — Одна коротка відповідь.
   Паскуале стиснув щелепу. Як же так?!
   — Вибачте, що потурбував. Гарного дня. — Паскуале усміхнувся.
   — Ну, що Ви. Шкода, що не змогла допомогти. — Вона знову сіла у своє крісло.
   Паскуале попрощався і вибіг з кабінету адміністратора.
   Він кипів від злості. Пригнічення поїдало його. Він був у відчаї.
   Вийшовши на вулицю, він гірко та нестримно почав плакати. Йому нібито дали під дих, серце вирвали, а душа – душа так боліла, що здавалось, він цього не витримає.
   Ідучи до автівки, він витирав сльози, але це не допомагало. Біль. Біль. Один лише біль.
   Всівшись нарешті у авто, він вперся чолом об кермо і що сили, з новою силою розплакався.
   Невже він її ніколи більше не побачить? Невже ніколи більше не обійме, не побачить її милого личка? Невже?
   Він схлипував, як дитя, яке не могло зупинитись. Цей біль повністю його поглинув. Так довго боліло у середині. Так довго він намагався тримати себе у руках, не даючи собі ні на мить засумніватись, що він не знайде Туню. Але зараз – він почувався безпорадним та втомленим. Він не хотів миритись з очевидним. Можливо він більше ніколи не побачить її.
   Паскуале вдарив по кермі, стиснувши зуби. Голосно крикнувши від безсилля, він відкинувся на спинку крісла.
   Деякий час, Паскуале просто сидів. Думок уже не було. Був лише біль, розпач та розгубленість. Він мав змиритись, але це був би не він. Він знайде її, поверне  і одружиться зі своєю Тунею.
   Вдихнувши на повні легені, та швидко видихнувши, він завів мотор. Витираючи очі рукавом, він ясно бачив дорогу. І не лише дорогу, яка перед ним – він вже продумував шлях до Туні.
_____________________________  
18 Націона́льна акаде́мія сухопу́тних ві́йськ і́мені ге́тьмана Петра́ Сагайда́чного — один з провідних навчальних закладів у системі військової освіти Міністерства оборони України, заснований 1899 року як школа кадетів піхоти. Займається підготовкою офіцерів сухопутних військ.