Глава 42

Туня дійшла до того місця куди вказала Дилія, але озирнувшись вона не побачила знайомого обличчя.
   — Ви, Анастасія? — запитав її, красивий молодий чоловік, який встав із-за столика.
   — Так.
   — Дозвольте представитись. — Він простягнув руку, для вітання. — Мене звати Олексій Понамарьов. — Чоловік усміхнувся.
   — Ви, син, Євгена! — Туня усміхнулась навзаєм.
   — Саме так. — Мовив він. — Ви мали сьогодні зустрітись з моїм батьком, але він мав виїхати до іншої країни. Тому, замість нього прийшов я.
   — Зрозуміло.
   — Може сядемо? Чи…
   — Так, звичайно.
   Хлопець зачекав доки сяде Туня, а потім сів навпроти неї.
   — І так… Батько хоче, що б картина на цей раз була осінньої тематики. Все інше – за Вами.
   Туня усміхнулась. Їй сподобалось, що на цей раз – усе у її руках. Вона може малювати ліс, парк, місто або поле – політ фантазій.
   — Чудово! — це вже четверта картина від замовника. Туня не могла натішитись, що у неї все добре складується.
   Дівчина тільки зараз помітила явну схожість між сином та батьком. Очі такі ж зелені, як і у батька, чорні, як ніч коси забрані назад, високий та стрункий, та ідеально підстрижена борідка. Одна відмінність – він стильно і сучасно одягнений.
   До столика підійшла Дилія.
   — Можу, я щось запропонувати? — запитала вона, червоніючи при цьому. Дівчина сама не розуміла, що з нею відбувається. Зелені очі красеня – змушували її по-особливому себе відчувати.
   Хлопець наче онімів. Краса Дилії, його зачарувала. Коли він попросив покликати Анастасію, він ледь вимовив до неї слова.
   — Можна, кави? — хлопець, голосно ковтнув.
   — Так, звичайно. Я миттю. — Дилія відійшла від столика, зробивши кілька кроків, але раптом зупинилась і червоніючи пішла назад.
   — Чимось допомогти? — Туня не зрозуміла, маневру подруги.
   — Ні, ні. Просто хотіла запитати - ти щось будеш?
   — Ні, дякую сонце. — Туня усміхнулась, бачачи який ефект – вони справили одне на одного.
   — Тоді – одна кава. — Будучи, як полуниця – Дилія миттю рушила до кухні.
   Залишившись у двох, з замовником, Туня усміхнулась. Він і досі дивився у слід Дилії. Хтось пройшов поруч і цим змусив його, прийти до тями.
   Туня сумно усміхнулась – колись і Паскуале на неї так дивився.
   — Ось, тато просив передати. — Він простягнув руку на столі з конвертиком.
   Туня навчилась не сперечатись.
   — Дякую. — Дівчина узяла конверт і сховала у кишені фартушка. — Картина, як завжди буде приблизно за тиждень.
   — Добре. — Він голосно у друге ковтнув, коли побачив, що до них підходить Дилія.
   — Ось, Ваша кава. — Дилія усміхнулась своїми пухкенькими вустами, і хлопець ледь не втратив свідомість.
   — Дякую.
   — Смачного. — Відповіла, дівчина.
   — Доречи. — Туня не могла залишитись осторонь. — Хочу представити Вам мою подругу, — Туня узяла руку дівчини у свою, — це Дилія. — Подивившись на хлопця, Туня продовжила: — А це Олексій Понамарьов. Його батько мій замовник.
   — Дуже приємно. — Дилія простягнула свою тремтячу долоньку.
   — Навзаєм. — Він потиснув її руку. Вона була така ж холодна, як і його рука. Чудова мить завершилась і довелось обірвати рукостискання. — Просто, Олексій. — Він глянув на Дилію, а потім на Анастасію.
   — Смачного. — Повторила Дилія і пішла до кухні, червоніючи і надалі.
   Туня ледь стримувалась, щоб не засміятись.
   — Олексію, я маю іти. Працюю, ще моя зміна. — Туня, встала з місця, а за нею чемно підвівся хлопець. — Приходьте до нас – тут завжди смачна кава. Особливо з третьої до восьмої.
   Він добре зрозумів натяк і усміхаючись, промовив:
   — Щиро дякую, Анастасіє.
   — Просто, Туня.
   — Туня. — Повторив він.
   — Завжди рада. До зустрічі. — Туня відійшла від столика і усміхнулась хлопцю.
   — До зустрічі. — Усміхнувшись, він сів знову за столик.
   Туня вбігла, до кухні, якщо це так можна назвати. Вона радше пересувалась чим бігла.
   Вона схопила руку Дилії і тихо промовила:
   — Тепер ти його будеш бачити щодня. Обіцяю! — радісно поділившись новиною, Туня всілась на стілець.
   — Що?! Ти про кого? — роблячи вигляд, що не розуміє, Дилія намагалась не розчервонітись.
   — Все ти зрозуміла. Я бачила, як ви поїдали одне одного очима. — Туня усміхалась, як Купідон, який звів двох закоханих. Це видно її друга професія – Купідон-сваха. — Ну погодься, він красень і тобі сподобався.
   Дилія не змогла більше прикидатися.
   — Так, так, так – він просто Вау! — Дилія томно зітхнула.
   — Повір, скоро він запросить тебе на побачення.
   — Мене?!
   — А що тебе так дивує?! — Туня не зрозуміла її подиву.
   — Просто…
   — Що, просто?
   — Він, такий… такий… красень.
   — Це погано? — засміялась Туня.
   — Звичайно, що ні. Ти зрозуміла про що я. — Дилія опустила свої шоколадні очі на зціплені руки.
   — Повір, як раз ти – і є його пара. Ти красуня Дилія.
   — Ти чесно так гадаєш? — вона наче ожила.
   — Звичайно!
   — Але…
   — Що, але?
   — Тато…
   — Що, тато? — Туня не розуміла, що тривожить її подругу.
   — Тато… говорив про сина свого друга… тому…
   — Повір, якщо б ти закохалась, тато не був би проти. Він тебе обожнює. Він хоче бачити тебе щасливою.
   — Так, я знаю. Але ще є дещо...
   — Що?
   — Я приїхала на не надовго. — Вона важко зітхнула і всілась на стілець. — Мені ще рік вчитись у Лондоні. Такий би хлопець не чекав на мене.
   — Не забігай на перед. Усе буде, як повинно бути. Час покаже. — Туня усміхнулась і цмокнула Дилію у чоло. — Все буде добре, подружко.
   — Дякую тобі, рідненька. — Дилія узяла долоні Туні і притулилась до них.

  Туня увійшла до квартири, втомлена, але задоволена. День видався гарним – у її руках три тисячі гривень. Її замовник, як завжди щедрий. Вона може завтра, вислати половину грошей батькам.
   Позіхнувши – Туня попленталась до ванної, помити руки, вмити обличчя і прийняти гарячий душ. А потім спатоньки.
   Влігшись, після усіх процедур – Туня розтяглась у ліжку.
   — Як же добре! — у голос промовила вона.
   Торкнувшись животика, дівчина усміхнулась. Його розміри, по троху збільшувались і це їй подобалось. Мама правду казала, що сама гарна жінка – це вагітна жінка. Уся її краса – подвоюється. Туня стала такою жіночною, усе було, як налите смачне яблучко. Як би їй хотілось, щоб ці радісні миті – Паскуале розділив із нею. Але… Він обрав, своє життя, там де немає Туні і немає одноманітної буденності. Напевно, він вже був з іншими дівчатами. Водив їх на побачення, казав які вони гарні і все-все, що він робив для Туні. Вона розплакалась. Її душили гіркі сльози. Невже він міг – торкатись після неї іншу?! Невже міг говорити усі ті чудові слова іншим? Невже міг іншим зізнаватись у кохані? Ні, ні – вона ні коли не повірить у це! Вона відчувала його кохання. Воно було справжнім. Але… Просто так буває. Людина просто вибрала себе. От і все.
   Зі сльозами, які не переставали бігти струмками по обличчю, Туня поступово і виснажено, падала у обійми сну.

   Паскуаль, ще по-обіді повернувся у Львів. Але можливості побачити Туню у нього ще не було. Його рани, дали про себе знати у літаку. Виснажений не довгим польотом, він не міг з’явитись ось так перед жінкою, яка – як він надіявся чекала на нього. Вона не повинна бачити його у такому стані. Треба було виспатись, поголитись, прийняти душ і купити цілий оберемок троянд.
   Вже завтра він побачить її. Обійме, поцілує, пригорне так, щоб вона відчула, що він кохає її ще дужче, що цей довгий час по одинці – тільки зміцнив думку про одруження і слова «навіки разом».
   Завтра. Вже завтра і вона знову буде з ним. Він відчує аромат її солодкої шкіри, вдихне квітчастий аромат її шовкового волосся, посмакує її полуничними вустами і подивиться в глиб її очей, у яких знову і знову буде бачити кохання.
   З думкою про завтрашній день, він заплющив очі, усміхнувся і промовив:
   — До завтра, mia bellezza. До завтра душа моя.

   Стоячи перед дзеркалом, Паскуале усміхнувся. Перед ним стояв чоловік, який відпочив, без синців під очима та без жодних ознак учорашньої втоми. Поголене обличчя, світилось радістю від наближення довгоочікуваної зустрічі.
   Сині джинси, чорні кеди, та чорна теніска на гудзиках – робили його стать ще стрункішою та сексуальнішою.
   Узявши з тумбочки, одеколон він побризкався та широко усміхнувся, згадавши, як цей аромат подобається Туні. Його серце калатало немов у пташки, яка вчиться літати. Він так хотів її побачити, що сама ця ідея – вже не тримала на ногах. Його хвилювання вибивало шалений ритм у скронях, дихання прискорювалось, а у роті пересохло. Він боявся, що не витримає ударів серця об ребра і знову доведеться їх лікувати. Але на цей раз, він дістанеться пункту призначення. Все, що йому було потрібно – це Туня. Її сміх, знову лунатиме довкола нього, її усмішка осяє його життя, а обійми зцілять від будь яких трав тілесних, а особливо душевних. Він поцілує її так ніжно, щоб вона відчула усе його кохання. Паскуале ляцнув себе по лобі, згадуючи, що він ще і досі не купив каблучку.
   Він все виправить. Сьогодні. Зараз.
  
   Паскуале стояв біля вітрини з обручками, майже годину, але вважав, що жодна з них не характеризує Туню і його сильне кохання до неї.
   — А ось ця? — запитала у чоловіка, блакитноока продавчиня.
   — Ні. — Зітхнувши, відповів Паскуале.
   Він, знову почав видивлятись обручку, пішовши по колу. А ж раптом завмер – ось, ось вона! Як він раніше її не побачив?! Золота каблучка, така ж тендітна, як і його Туня. Камінчик, був невеличким, але сяяв, як їхнє кохання.
   — Ви щось знайшли? Щось до вподоби? — дівчина немов метелик «підлетіла» до чоловіка. Вона вже і не надіялась, що йому щось буде до смаку. Але, раптом – Еврика!
   — Так! Так! Ось ця. — Він вказав пальцем у вітрину.
   — Зараз, зараз. — Білокура продавчиня, дістала з під вітрини – ту саму оручку. — Ось, тримайте. — Передаючи кільце, вона широко усміхнулась – радіючи, що він все ж таки обрав, символ кохання.
   — Вона чарівна – як і моя кохана. Беру!  — він усміхався, так щиро і непідробно. Вже скоро, він одягне на пальчик своєї Туні, цю вишукану та ніжну каблучку.
   — А розмір, підходить? — запитала дівчина.
   — А це який? — він поглянув на дівчину, а потім на каблучку.
   — Це сімнадцятий розмір. — Відповіла вона, подивившись на бирочку на кільці.
   — А це вважається, як?
   — Ну, це зазвичай більш-менш стандарт. — Усміхнулась вона і її блакитні очі засяяли.
   — У Туні тендітні пальчики. Тому думаю підійде. — Паскуале роздивлявся обручку і не припиняв усміхатись.
   — Берете? — запитала продавчиня.
   — Так! — він віддав обручку, щоб її гарно запакували.
   Дівчина узяла білу, вишукану коробочку, зав’язала на ній шовковим бантик і простягла її чоловіку.
   — Тримайте. — Усміхнулась вона. — Картка чи готівка?
   — Картка. — Він вручив дівчини картку і натиснув пін код.
   — Дякую, пане. Гарного дня.
   — І Вам, дякую за допомогу. — Паскуале узяв з її рук, свою картку і усміхаючись промовив: — Гарного дня.
   — Дякую. — Широко усміхнувшись навзаєм, вона додала: — Бажаю злагоди та любові!
   — Дякую. — Він не припиняв усміхатись, навіть тоді коли вийшов з магазину.
   На черзі були квіти.
   Він оглядівся і побачив поруч магазин квітів. Перебігши вулицю, він увійшов до магазину. Аромат квітів, одразу заполонив ніс. Різноманітність вражала, він і не знав, що деякі квіти існують.
   — Доброго дня пане. — Усміхнувся, молодий хлопець. Його чорні кучері довкола пухкенького обличчя, нагадували Купідона. Блакитні, майже прозорі очі та пухкі губи – робили його схожого на небесного стрільця, який однією стрілою – поєднує закохані серця. — Можу чимось допомогти. — Запитав він.
   — Так. Будь ласка, он той букет білих троянд. — Він вказав пальцем на один з найбільших букетів у магазині.
   — Зараз, пане. Одну хвилинку. — Хлопець пішов по букет.
   Паскуале дивився на білі троянди – і згадував свою ніжну Туню.
   — Це те, що треба! — оголосив Паскуале, коли хлопець простягнув букет, через прилавок.
   — Картка чи готівка? — запитав продавець.
   — Картка. — Знову ті ж самі маневри, що і у попередньому магазині.
   Усміхнувшись одне одному по закінчені оплати, та побажавши гарного дня – Паскуале вийшов з магазину.
   Вдихнувши свіже осіннє повітря, він відчував себе неймовірно щасливим. Вже скоро, він побачить її – ту, що полонила його серце, душу, думки та тіло. Він обожнював цей полон і хотів пробути у ньому все життя.

   Стоячи перед дверима Туні, Паскуале набрав повні легені повітря і видихнувши, врешті –решт постукав у них.
   Двері ніхто не відчиняв.
   Він, знову постукав і почув кроки за дверима. От-от і він побачить її. Свою кохану, свою ластівку, свою наречену.
   Двері відчинились і його усмішка змінилась на розгубленість.
   — Вітаю. — Нерішуче промовив він. — А можна мені побачити Туню.
   — Вітаю. — Промовила пані років сорока, з довгим рудим волоссям та очима немов кицьки. Вона усміхнулась і знизивши плечима, додала: — Але тут така дівчина не живе.
   — Як це?! — мовив він, але скоріше - це запитання пролунало до самого себе.
   — Ми купили цю квартиру місяці зо два назад. А куди переїхала дівчина, яка жила до нас – ми не знаємо. — Жінка у друге знизила плечима.
   — Вибачте. Дякую. — Паскуале чемно усміхнувся.
   — Успіхів. До побачення.
   — Дякую. До побачення.
   Жінка зачинила двері, а Паскуале поспішив до низу. Всівшись на лавку біля під’їзду, він почав думати, думати і думати. Що робити? Де її шукати? Чому має бути усе саме так?! Він так давно не бачив її. Його серце розривалось, а мозок кипів від злості. Але треба було себе опанувати, щоб вирішити, як бути далі. Як тільки він видихнув – у голову прокралась відповідь:
   — Остап! Точно! Точно! Її сусід Шерлок! Він точно знає де її шукати. — Він радісно вскочив і забігши знову у під’їзд, почав підійматись на поверх вище за Туніну квартиру.
   Привівши своє дихання до ладу, він подзвонив у двері.
   Чому так довго відчиняють? Де ти Шерлок? Мені потрібні відповіді! — думки за думками таранили мізки.
   Він знову і знову дзвонив у двері, але… ніхто не відчиняв.
   А ж раптом, відчинились двері навпроти.
   — Ви шукаєте Остапа? — запитала дівчинка років десяти. Її білі локони і сірі оченята – робили з неї Янголятко. Маленький носик та окреслені губи – підтверджували цей образ.
   — Так. А Ви юна пані, знаєте де його шукати? — усміхаючись, запитав він.
   Дівчинка усміхнулась та зашарілась від слів Паскуале.
   — Останнім часом, він тут рідко буває. — Сказала вона.
   — А коли панянко, Ви його в останнє бачили? — він все так само усміхався, хоча на душі ставало прохолодно.
   Невже знову не вдача?!
   — Учора. — Відповіла вона.
   — Дякую, що допомогли панянко. — Він щиро усміхнувся і пішов до низу.
   Знову всівшись на лавку, він важко зітхнув. В очах з’явились сльози розгубленості і відчаю. Як її знайти? Як? Що робити?
   Потерши пальцями брови, він вирішив, що кожного дня буде навідуватись до Шерлока. Що б там не було, він знайде вихід. І вони з Тунею, знову будуть разом.