Глава 41

   — Привіт моя хороша. — Дочка Рустема, міцно обійняла Туню, входячи до кухні. — Як там моя крихітка? — з усюсюканням, запитала вона.
   Туня охоче відповіла на обійми Дилії.
   — Усе гаразд, дякую. — Туня засяяла, коли побачила, що у Дилії в руках. — О, Боже! Ти найкраща!
   — Тримай. — Дівчина усміхаючись, передала Туні пакетик з «Чак-чак16».
   — Дилія, ти золото! — Туня забрала пакетик і накинулась на смаколики. — Дякую, дякую. — З набитим ротом, ледь промовила вона.
   — Тітка Дилія, знає чого хоче моя маленька крихітка. — Знову таки сюсюкаючи, дівчина провела по животику Туні, розмовляючи з малятком.
   — Це моя слабкість. — Задоволено прицмокуючи, сказала Туня.
   — На здоров’я! — дівчина, добре знала, що Туня не може встояти перед цими солодощами і як завжди хотіла її порадувати. Цілий ранок, вона готувала смоколики, щоб принести їх Туні і її меленькій крихітці. Найкраща подяка за її старання, було бачити, як Туня їсть їх за обидві щоки. — Вагітні такі милі. — Дилія усміхнулась.
   — Ага, милі і схожі на хом’ячків. — Туня засміялась і вказала на животик.
   — Милий, хом’ячок. — Підтримавши сміх Туні, додала дівчина.
   — Так, вагітним перерва, не вагітним до праці! — проходячи повз дівчат, Рустем зупинився і цмокнувши доньку у щічку, додав: — нумо до роботи.
   — Слухаюсь татку! — вона відсалютувала, як офіцер.
   — Вільно! — підтримавши її жарт, Рустем попрямував до плити.
   Туня всілась на стілець, вперлася спиною і задоволено зітхнула, смакуючи чак-чаком. В цю мить - життя було прекрасним!
   Дівчина сиділа і усміхалась, не лише тому, що могла розслабитись, але і тому, що мама сьогодні в ранці поділилась гарною новиною – тато повністю видужав. Але фінансові проблеми, поки що не вирішені. Проте - це пусте. Головне здоров’я. Тепер вона це розуміла, як ніхто. Коли місяць тому, вона потрапила до лікарні на збереження – у неї був лише один єдиний страх, його ні з чим не порівняти – це страх втратити дитину. В той вечір, вона була вдома сама. Поївши, прийнявши душ, вона вляглась у ліжко – але не змогла знайти зручну позу, бо спина неймовірно нила. Вже через якусь годину, біль став таким не стерпним, що хотілось кричати. Викликавши швидку і подзвонивши Дані, а вона в свою чергу Полі – дівчата приїхали за нею. Вони були завжди поруч з нею, за що Туня їм безмежно вдячна. Як сказали лікарі це був білок, тому нирки так сильно боліли. Пролежавши декілька днів у лікарні під наглядом, все минулося. Тепер вона розуміла, який страх за своїх дітей відчувають батьки.
   — Ти ще тут? — розсміялась Дилія.
   — Що? — Туня подивилась вгору на усміхнену дівчину.
   — Ого! Десь далеко блукала? — сміючись, вона узяла блокнот та ручку з полиці.
   — Так у світі ельфіф та гномів. — Кинувши до рота смаколик, усміхнулась Туня.
   — Ааа… ну передавай їм привіт. — Сміючись, Дилія зникла у дверях.
   — Обов’язково. — З набитим ротиком, промовила вона у слід подрузі.
   Туня усміхнулась у друге. Вона здобула ще одну гарну подругу. Дилія чудова, життєрадісна і дуже чуйна дівчина, але іноді її норовливий характер дає усім «жару». Схожа за характером на своїх батьків. Її довгі темно-каштанові коси, гарно спадають кучерями аж до попереку. Чорні, як шоколад очі, під густими віями – здавалось дивляться у глиб душі. Губи як спілі ягоди, які непотрібно було псувати помадою. Не дівчина, а цукерочка – кримсько-татарська красуня.
   Дилія, це щебетуха, яка блискавично заряджала позитивом усіх оточуючих. А її добре серце, хотіло усім догодити і порадувати. Кожного разу, як вона приходила допомогти татові, приносила улюблених Туніних смаколиків - як от зараз.
   Наївшись вдосталь, Туня встала і наляла собі склянку води. Осушивши її залпом, вона і маля – були задоволені і з новими силами, готові були знову працювати. Але Рустем невдоволено зиркнув на Туню.
   — Ти куди?
   — Працювати. — Розвела руки дівчина і нахиливши голову на бік, подивилась на чоловіка.
   — Сядь!
   — Рустеме, все гаразд. Я добре почуваюсь. — Захникала вона.
   — Ти, що думаєш я не бачив, як ти щойно розтирала свої ніжки? Відтекли бідолашні.
   — Все гаразд. Я відпочила.
   — Ти зараз у мене отримаєш! Не сперечайся. — Він похитав вказівним пальцем у неї перед носом, застерігаючи її.
   — Добре, добре Рустемчику. Я ще трішки посиджу. — Сідаючи, знову на своє місце біля стола, сказала Туня.
   — От і добре, Настуню. От і добре. — З цими словами, він пішов до плити, варити пасту.
   Вона усміхнулась. Рустем так часто нагадує їй батька. Так само сердиться, і начеб то погрожує – а сам безмежно хвилюється, піклується і любить усім серцем. Як же вона скучила за батьками. За своїм гніздечком. За своєю затишною кімнатою і маминими стравами. Як же їй хотілось би розповісти мамі і татові про дитинку, про навчання, про те, що вона працює у гарних людей, але… Ще не час.
   Зітхнувши, вона привернула увагу Рустема.
   — Все гаразд, Рустеме. Я просто зітхнула. — Бачачи його погляд, одразу запевнила вона.
   — Не все так просто, я знаю. — В його очах з’явився сум та жалість.
   — Рустеме не вигадуй. — Начепивши усмішку, Туня почала шукати торбинку зі смаколиками.
   — Я тебе занадто добре знаю. Мене не обдуриш. — Помішуючи соус до пасти, він зітхнув.
   — Я просто скучила за батьками та домівкою. — Зізналась дівчина.
   — Я ж казав, не все так просто. — Він все дивився на соус і помішуючи, продовжував зітхати. — То чому ти не поїдеш до них? Чому не зізнаєшся?
   — Не можу.
   — Я цю платівку вже чув. Досить, дівчинко. Досить, себе так мучити. — Нарешті він глянув у її оченята, сповнені смутку.
   — Рустеме, ти ж знаєш… Не можу. У них своїх проблем вдосталь. Не можу.
   — Вони твої батьки! Ти думаєш їм буде краще потім про це все дізнатись?! Ні! Ні! І ще раз ні!
   — Досить, прошу. — Туня заплакала і вибігла з кухні.
   — Доню, доню зачекай! — Рустем хотів піти за нею, але зрозумів, що їй краще побути на одинці зі своїми думками та переживаннями.
   Спустившись повільно знову до погріба, Туня сіла на одну із діжок і гірко-гірко заплакала, затуляючи рот долонею. Увесь біль минулих місяців, знайшов вихід через сльози. Туня трималась, як могла, але цей біль, який вона так намагалася сховати глибоко в собі – нарешті вийшов назовні. Її брехня стосовно батьків і брехня її коханої людини по відношенню до неї – гнітили та не давали спокою.
   Якщо б вона жаліла себе, весь оцей час – нічого б не вийшло з того, що вона вже зробила. Влаштувалась на роботу, знайшла нове житло, малювала на алеї картини та врешті-решт допомогла хоч якось батькам. Але зараз, у цю мить – вона хотіла себе пожаліти. З нею вчинили підло, але і вона так само підло себе поводить по відношенню до батьків. Сльози з новою силою підступили до горла. Сльози не давали змоги вдихнути, а животик який спазмував з кожною хвилиною схлипів – нагадував, що треба заспокоїтись. Вона торкнулась кругленького животика і лагідно погладила його.
   — Вибач, вибач моє маленьке пташенятко. Я більше не буду. — Знову погладивши животик, вона додала: — Ми впораємося, як завжди.
   Туня огляділась і знайшла вмикач світла. Клацнувши по ньому – зверху замерехтіла лампочка, яка трималась на дротику. Дівчина закліпала, звикаючи до тьмяного світла. Подивившись на гору, на цю саму лампочку – вона поринула у спогади. Такі самі лампочки, пару місяців тому – осяювали шлях на даху, коли вони з Паскуале дивились на зірки. День, а потім вечір який змінив її – даючи сподівання і надії на краще. Саме у той день – вона сказала «Так!», а вечір тільки підтвердив, що вони з Паскуале створенні одне для одного. Але… Не всім мріям, сподіванням та казкам судилося справдитись.
   Вона опустила очі на руки, важко кліпаючи від світла яке потрапило на зіниці. Важко видихнувши, її думки знову заблукали у спогаді. Десь приблизно місяць назад, Туня переступила через себе і пішла до Паскуале. Вона це зробила не заради себе, не заради кращого для себе, і ніяк не за матеріальною допомогою – її митою було розповісти про те, що він залишив частку себе у ній. Але, він навіть не відчинив дверей. Після цього, вона зрозуміла, що її дитина це лише її дитина. Вона сама її народить, підніме на ноги і зробить усе можливе і неможливе заради неї. Як мама – вона зробить усе щоб мрії її дитини здійснились і ніколи, не буде проти яку б професію вона не обрала. Тільки підтримка, як і від її батьків. Величезна любов і підтримка – ось, що вона буде давати своїй дитині у безкінечному потоці. 
   Дівчина потерла обличчя долонями. Витерши сльози, вона вимкнула світло і пішла знову на верх до кухні.
   Туня натикнулась на Дилію.
   — Ти, що знову робиш у погребі? — дівчина насупилась, тримаючи тарілки з брудним посудом.
   — Так. Але я вже тут. — Усміхнувшись, вона намагалась приховати, те, що щойно плакала.
   Від Дилії, цей факт не вислизнув.
   — Ти що плакала?
   — Ні. — Знову усміхнувшись, вона попрямувала до кухні.
   — Не повертайся до мене спиною, я все одно все вже бачила. — Обурено, сказала Дилія.
   — Все гаразд.
   — Ні, не все.
   — Ти як твій батько. — Зітхнула Туня.
   — І як це розуміти?! — ще більше обурившись, вона сказала: — Стій!
   Туня зупинилась і обернулась.
   — Ви занадто про мене піклуєтесь. От що я мала на увазі. — Сльози знову забриніли в оченятах.
   — Настуня, подружко. Вибач, я не хотіла щоб ти плакала. — Дилія однією рукою обійняла її.
   — Я знаю. Просто я скучила за батьками. От тому і плакала.
   — Це все? Точно?! — наполягала подруга.
   — Так. — Туня знову витерла сльози. — Пішли до кухні.
   — Пішли. — Вона усміхаючись додала: — Я зроблю тобі липовий чай, він тебе заспокоїть.
   — Дякую. — Усмішка осяяла обличчя Туні.
   Увійшовши до приміщення де чаклував над стравами Рустем, Туня і Дилія підійшли до нього і з обох сторін нагородили його цілунками у щічки.
   — Красуні ви мої. — Він розчулено подивився на дівчат.
   — Другий столик замовив «Елеш17». Дві порції. — Дилія, як і її тато, одразу змінювали тему, коли розчулення було занадто очевидним.
   — Добре, добре. — Підхопив Рустем.
   — Тоді, я теж до роботи. — Додала Туня.
   — Посидь ще хоча б трішки, а потім підеш. — Попросив лагідно Рустем.
   — Добре. — На цей раз Туня не сперечалась.
   Коли Дилія знову зникла у залі, Рустем запитав у Туні:
   — Ти як?
   — Усе добре. — Усміхнулась вона.
   — Я не хотів щоб ти плакала, а тим паче засмучувалась. — Його щирість, зоставляла людей «обеззброєними».
   — Я знаю, знаю Рустемчику. Ти, хочеш для мене кращого. Я це дуже ціную.
   — Я радий що ти це розумієш. У мене дві доньки Дилія і ти. — Він по-батьківськи усміхнувся.
   — Мій батько далеко, але він би був радий, що про мене є кому піклуватись. Ти мій хрещений. Знаєш, так, як у «Попелюшки»?! — усміхнулась вона.
   — А ти ж знаєш, що можеш завжди до мене прийти з будь чим?!
   — Знаю, мій хрещений. — Її обличчя засяяло від теплої усмішки, яку вона подарувала Рустему.
   — От і добре. — Він почав «чаклувати» над стравою, роблячи вигляд, що він не розчулений.
   Дилія знову увійшла до кухні і почала варити чай для подруги.
   Туня сиділа на стільці і відчувала себе принцескою, за якою піклуються. Приємне відчуття.
   — Ось, тримай. Смачного. — Дилія, віддала Туні чашку з ароматним липовим чаєм.
   — Дякую, Диліє. — Аромат вдарив у ніс і одразу збадьорив її. А чудодійний ковток – взагалі підійняв настрій.
   — Смачного. — Повторила вона, та усміхаючись знову вийшла з кухні.
   Дівчина сиділа, та насолоджувалася чаєм, знявши взуття. Ніжки відпочивали, так само, як і душа.
   Дилія знову вбігла у кухню і промовила до Туні:
   — Тебе хтось хоче бачити у залі.
   Туня аж закашлялась.
   — Хто?
   — Не знаю, якійсь хлопець. — Дилія усміхнулась. — Гарненькій.
   — Ти упевнена, що кличуть мене? — здивовано запитала Туня.
   — Я слава Аллаху, на слух не скаржусь. — Засміялась вона.
   Туня повільно встала, знову взуваючи капчики. Поставивши чашку на столик, вона визирнула у зал, але нікого не побачила.
   — Я нікого не бачу. — Туня обернулась на Дилію.
   — Він сидить за столиком за стінкою. — Пояснила подруга.
   — Ааа… Тоді я пішла. — Туня обережно вийшла з кухні, і попрямувала у зал. Цікаво хто хоче її бачити?
_____________________________   
16 Чак-чак (башк. сәк-сәк, каз. шәк-шәк, кирг. чак-чак, тат. чәк-чәк, узб. chak-chak/чак-чак) — східні солодощі; виріб із тіста з медом, що відноситься до кухні тюркських народів; національна страва татар і башкирів.
  _____________________________
17 Елеш - традиційне блюдо в татарської кухні, яке готується з м'яса. Зазвичай елеш представляє з себе соковитий пиріг з начинкою з курки з картоплею, але ще елешем називають м'ясний суп.