Глава 40

   Залишилось, якихось три дні, щоб знайти квартиру. Але хіба за такі мізерні грощі, які у неї залишились – можна щось знайти?! Навряд. Проте Туня не переставала переглядати оголошення та ходити на огляд квартир. Усі гроші, які у неї були, вона майже витратила. Виславши батькам, накупивши продуктів, сходивши до лікаря, та частково заплативши за квартиру пані Віолеті – у неї залишилось лише дві з половиною тисячи. На них особливо «не погуляєш». Добре, що пані Віолета, по своїй добрій вдачі, узяла лише за частину грошей за житло. Але те, що у неї було у руках – не назвеш великим «кушем».
   Пробігаючи очима по новій об’яві, вона вирішила подзвонити власнику на ім’я Ірина. Домовившись про зустріч і про огляд квартири, Туня зітхнула з полегшенням.

   Стоячи посеред, на пів порожньої кімнати, Туня приходила у себе. Тут їй доведеться жити. Шпалери десь обдерті, ліжко на пружинах, яке ще трішки і повискакують з матраца, стіл – у якого одна ніжка стоїть на шматкові картонки, вочевидь, щоб не перехилявся, так як одна ніжка хитка. А пилу - пилу і павутиння стільки, що можна зробити атракціон «кімната страху». Туня обійшла ванну і кухню – вони були у більш пристойному вигляді, але все було дуже стареньким та хитким.
   — Ну, що – підходить? — запитала хазяйка на ім’я Ірина.
   Туня важко зітхнула. У неї немає вибору.
   — Так. — В’яло мовила вона.
   — От і добре! — з величезним ентузіазмом, сказала хазяйка. Її жвавий русявий хвостик, маячив позаду неї при ході. Величезні сірі очі та пухкі губи – робили жінку дуже цікавою. Її врода і те, як вона вбрана – були повним дисонансом з її власною квартирою.
   — Тоді…
   — Будемо домовлятись. — Перебивши Туню, мовила вона.
   — Так.
   Через якихось пів годинки обговорень усіх нюансів, Туня стала «щасливою» господинею нового житла. Перед тим, як принести сюди свої речі, тут треба навести лад. Але, з чого почати? До чого не підійти – усе потребує вологої ганчірки, швабру, віник, пилосос, дезінфікуючих засобів та багато-багато вільного часу.

   Остап стояв схрестивши невдоволено руки на грудях і сердився на Туню.
   — Як ти могла?! Ну як?! Чому нічого мені не сказала? Ми що не друзі? — він тараторив, так швидко, що Туня не встигала за його мовою.
   — Друзі, звичайно друзі. — Усміхаючись немов до вередливої дитинки, Туня додала: — Ну а щоб змінилось, мені все одно треба було б шукати житло.
   — І де це житло? Далеко звідси? — він все одно був насуплений.
   — Пару будинків звідси.
   — Тоді, я сьогодні ж хочу подивитись твоє нове житло. Зрозуміло?!
   — Так, зрозуміло.
   — Коли?
   — Що коли? — перепитала Туня.
   — Коли підемо?
   — Мені треба зібрати речі до переїзду, а потім можемо піти.
   — Я допоможу тобі з речами. Ти напевно навіть про це б не сказала?! Замовчала б і сама тягала важкі сумки. А ти вагітна «крихітко», не забувай! Не думаєш про себе, то подумай про маля.
   Туня стояла, як вкопана. Її друг мав рацію. Вона геть безвідповідальна. Вона егоїстка. Торкнувшись животика, вона розчулилась і заплакала.
   — Я погана мама.
   — Ну, що таке? Не плач. Я не знаю, що робити коли жінки плачуть. Будь ласка, перестань. — Шерлок, обійняв її – якось не так, як завжди. Видно, що на нього впливає Поля, він став більше проявляти свої емоції і не боятись їх показувати. — Ти хороша мама. Просто ти завжди усе береш на свої плечі і на свою голову. — Пожартувавши він, відсторонився.
   — Це точно. Не буду сперечатись. — Вона витерла сльози і захихикала. — Я хороша мама! Я люблю своє дитятко! — погладивши животик, впевнено сказала дівчина.
   — От тільки себе, ще полюби! — усміхнувшись, він додав: — піклуйся про себе. Не забувай, що коли добре тобі – добре і твоєму маляті.
   — Ти будеш колись гарним чоловіком і батьком. — Усміхаючись, Туня додала: — Ви з Полею гарна пара, тому не зволікай.
   — Не буду. — Він усміхнувся навзаєм.
   — Давай ми з Полею, допоможемо тобі з речами.
   — Ні, ну що ти?! — запротестувала дівчина.
   — Ти знову починаєш?! — сердито, він поглянув на Туню.
   — Добре, добре. Пішли до мене, допоможеш. У мене не так багато речей, щоб потрібно було звати цілу «делегацію» помічників.
   — Пішли, годі сперечань. — Він підштовхнув її, до дверей.
   — Ти мене виганяєш зі своєї квартири? — пожартувавши вона розсміялась.
   — Саме так! — він підтримав її сміх, але потім серйозно додав: — Мій дім, твій дім. Ти це знаєш?!
   — Знаю. І дуже вдячна тобі за все. — Туня швидко обійняла його, але це багато що для них обох значило.

   Майже усі речі були у коробках, їх було дійсно не багато. Туня розчулилась, їй зовсім не хотілось переїжджати. Вона звикла до цієї квартири, кімнат і до любого сусіда, який живе на поверх вище, а зараз люб’язно допомагає складувати речі у коробки. Поля теж немов бджілка, складала у пакети речі та картини. Усі були при роботі, окрім Дани, яка зараз зі своїм коханим відпочивала десь у заміському будинку, святкуючи і досі «медовий місяць».
   — Ну, що можемо іти? — запитала Поля, тримаючи останню картину, яку щойно зняла зі стіни.
   — Так. — Зітхнувши Туня, узяла пакунки у обидві руки і промовила: — Ви спускайтесь до низу, а я зараз.
   — Добре. — Узявши самі важкі коробки, відповів Шерлок і вони разом з Полею пішли до дверей.
   Почувши, що вони вийшли, Туня сіла на диван і тихо промовила:
   — Дякую, тобі квартирко, що так довго була моїм прихистком. — Попрощавшись з квартирою, вона узяла речі і вийшла у під’їзд. Зачиняючи двері, вона почула жіночий голос.
   — Доброго дня, доню.
   — Доброго, пані Віолето. Ось ключі. — Усміхнулась Туня.
   — Дякую. — Жінка лагідно усміхнулась. — Це тобі. — Даючи кошик усіляких смаколиків, вона додала: — Одразу кажу, не протестувати.
   — Щиро дякую. За все дякую.
   — І тобі, доню. І тобі, дякую. Навідуйся до нас за цією адресою, а на цей номер дзвони. — Вона віддала їй папірець з усіма контактами.
   — Дякую. У вас є мій номер?
   — Так, доню. — Жіночка встала навшпиньки і цмокнула Туню, як рідну онучку.
   Дівчина поцілувала стареньку щічку навзаєм. Вона полюбила цю пані і розтавання було не з легких, але вона обов’язково буде їй дзвонити.
   Тримаючи коробку і кошик, яку щойно дала пані Віолета, Туня усміхнувшись мовила:
   — До зустрічі.
   — До зустрічі. Хай Бог помагає.
   — Дякую. І Вам, хай Бог допомагає. Дітям привіт.
   — Дякую. Передам.
   Усміхнувшись Туня ще раз подякувала за все, усміхнулась і пішла у низ по сходах.
   Пані Віолета важко зітхнула, просльозилася і увійшла до квартири. Вона так сильно полюбила цю дівчинку.

   — Ти, що здуріла?! Точно здуріла! — Шерлок, не міг повірити, що його подруга буде тут жити.
   — Чому це?! — запротестувала Туня.
   — Я тобі не дозволю тут залишитись! — і надалі, хлопець говорив ледь стримуючись, щоб не розкричатись.
   — Шерлок, припини. — Зітхнувши, Туня поставила коробку і кошик на тумбочку. — Квартира, як квартира. Буває ї гірше.
   — Не думаю. — Промовила Поля, яка і досі була наче без голосу.
   — Полю, і ти туди ж?! — у друге важко зітхнувши, Туня промовила: — Тут просто треба навести лад.
   — Який?! Знести усе і побудувати заново? — його шок і досі не міг пройти, тому вгамовуватись він і не збирався. — Ти ж бачиш, що тут усе, як у будиночку трьох поросят. Раз дмухнеш – і все.
   — Не перебільшуй. — Туні набридли суперечки, хоча вона добре розуміла друга. Але на іншу квартиру у неї нема коштів. Тому… — Я і так тут усе побрибирала, вичистила і повимивала.
   — О, так тут було ще «краще»?! — Шерлок розвів руками в сторони: — Ти мене просто дивуєш?!
   — Шерлоку… Досить, благаю. — Туня пожаліла, що бовкнула про прибирання.
   — Ну, добре, добре. — Шерлок, зрозумів, що вона уже все вирішила, і сперечатись немає сенсу. — Що робити?
   — Я все зроблю сама. Ви і так мені дуже сильно допомогли. Дякую. — Мовила Туня, щиро усміхаючись до друзів.
   — Ти так легко нас не здихаєшся! — приєдналася Поля.
   — Моя любо подружко. — Туня ще ширше усміхнулась.
   — То, з чого почнемо? — потерши руки, Шерлок сів на стілець, який у мить розвалився.
   Дівчата розреготались, а Шерлок схопився за поперек.
   — Почни з того, щоб полагодити стілець. — Сміючись сказала Туня.
   — Саме так! — підтакнула Поля.
   — А краще почнімо з того, щоб по-поїсти. — Втягуючи носом аромат смакоти, яку люб’язно на доріжку дала пані Віолета, радісно усміхнулась Туня.
   — Я тільки за! — підвівшись, Остап і далі потирав поперек.
   — Тоді за діло! — засміялась Туня. — Але спочатку треба помити руки. Пішли до ванної. — Туня усміхнулась і додала: — Тільки стосовно ванни – попрошу без коментарів.
   — Вже уявляю, яка вона. — Зітхнувши, сказав Шерлок.
   — Пішли. — Усміхаючись, Поля пішла за Тунею.
   Шок від ванної кімнати у Шерлока проходив довго, Поля і Туня навіть встигли з’їсти бутерброди. Але прийшовши до тями, він наздогнав дівчат.