Глава 39

Тиждень пробіг за працею. Туня навіть не зрозуміла, як домалювала картину. Її переповнювали емоції. Вона вірила у те, що маленькі перемоги обов’язково переростуть у щось велике.
   Ті дві тисячі, які вона отримала від замовника і трохи грошей які були під збирані – Туня переказала батькам. На запитання де вона узяла гроші – Туня почала годувати їх новою брехнею, мовляв, що виграла у конкурсі талантів. Батьки так вірять своїй донці, що далі запитань не по-слідувало, була лише щира вдячність та гордість за рідне дитя. Після того, як вони поклали слухавки, дівчина розплакалась, жаліючи себе та картаючи себе. Але знаючи, як батькам потрібні кошти – вона намагалась не думати, про свою брехню. Все колись налагодиться.
   А ще під кінець тижня, Туня зустрічалась з Рустемом. Він дуже її обрадував, так, як сказав, що вона може приступати до роботи офіціантки. Туня була на сьомому небі – добре, що хоч не на сьомому місяці вагітності. Їй треба якось справлятись, виживати і надіятись, що настануть кращі часи.
   Подзвонивши панові Понамарьову, Туня домовилась з ним про зустріч на алеї о п’ятій.

   Сидячи на лавці, Туня насолоджувалася прохолодою. У ранці пройшов дощ. Свіже повітря, разом з вітерцем та лагідними промінчиками сонця, робили день помірним – особливо для вагітних. Пташечки теж раділи, свіжості – цвірінькаючи та плигаючи з гілки на гілку. Туня вдихнула, наповнюючи легені «літом». Закривши на мить очі, Туня замріялась. Замріялась про те, як би було добре зараз десь між деревами розстелити плед, узяти корзинку з їжею і посидіти у затишку.
   — Доброго дня, пані Вишневська.
   Чоловічий голос, прорвався у її думки. Туня одразу відкрила очі і подивилась на верх з під лоба.
   — Доброго дня, пане Понамарьов. — Туня щиро усміхнулась. — Як ся маєте?
   — Дуже добре! Ви обрадували мене своїм дзвінком. — Промовив він із захватом та щирою радістю. — А як поживаєте Ви?
   — Добре, дякую. — Туня встала з лавки і нахилившись узяла з неї картину. — Ось! — передаючи, картину у руки пана, промовила Туня.
   Він перевернув картину до себе і завмер відкривши рота. Але вже через хвилину, він промовив:
   — Ви перевершили саму себе! Це неперевершено! Це справжнє мистецтво! — він роздивлявся картину і насолоджувався кольорами, які були присутні у ній. Життя яке він хотів бачити на полотні – било ключем у повному розумінні цього слова. Літній ліс, так і манив прогулятись по ньому. — Ви талант!
   — Дякую. Щиро дякую, за кожне Ваше слово. — Туня почервоніла.
   — Це Вам. — Він простягнув конверт.
   — Я не можу. — Туня потупилась на свої зціпленні руки. — Ви занадто дорого оцінюєте мої картини.
   — Що за маячня?! Дівчинко, колись Ви подумаєте, що занадто дешево продавали свої картини. Згадаєте моє слово! — він узяв її долоні у свої руки і поклав у них конверт. — Не хочу чути, а ні слова. Зрозуміло?!
   Туня похитала головою.
   — Так. Дякую, Вам пане, що даруєте мені віру у те, що я роблю. І дякую, що так щедро їх оцінюєте. — Туня розчулилась.
   — Дівчинко, ну що Ви?! Не треба сліз. — Він провів долонею по її плечі.
   — Не зважайте, останнім часом я завжди дуже сентиментальна. — Туня усміхнулась крізь сльози.
   — Це добре, що не тільки я так на Вас вливаю. — Засміявся він.
   Туня підтримала його сміх.
   — Ще раз дякую.
   — І я Вам дякую. — Чоловік додав: — У мене є Ваш телефон – до скорого зв’язку.
   — До скорого. — Туня засяяла можливості знову займатись улюбленою справою і при цьому заробити грошей, щоб вислати батькам і самій на щось жити.
   — Па-па, пані Вишневська. — Він усміхнувся.
   — До побачення, пане Понамарьов. — Дівчина немов сонечко засяяла в усмішці.
   Пан Євген ледь хитнув головою в знак поваги і пішов у своєму звичному напрямку.
   Туня ще хвилини три стояла, як вкопана не віривши, що вона нарешті заробляє хороші гроші, своєю улюбленою роботою.

   Добряче вимивши руки після вулиці, Туня зробила собі по-поїсти. На цей раз легкий салатик з помідорів, огірочків, лиття салата та заправивши все це олією, сіллю та перцем. Врізавши чорного запашного хліба, вона узяла піднос та виклавши на нього свій обід-вечерю, пішла до кімнати. Увімкнувши телевізор, дівчина насолоджувалася тим, що уперше за довгий час її не нудить і вона може нормально поїсти.
   Дивлячись «У джазі тільки дівчата15», Туня насолоджувалася одним із улюблених кіно. Смачна їжа, гарний фільм та теплий літній вітерець у кімнаті, через відчинене вікно. Але саме зараз у такий чудовий, безтурботний момент, коли здавалось усе добре – Туня засмутилась. За цим антуражем: цією усмішкою, захватом від кіно та смачної їжі – вона намагалась змусити себе забутись про вчинок Паскуале. Але серце не обманиш, воно болить та благає пояснень, хоч якихось, від того хто залишив усі запитання у підвішеному стані. Туня гірко усміхнулась, а потім знову почала свою гру під назвою «Усе добре!».
   Майже додивившись фільм, дівчина солодко позіхнула. Втома пробралась у ніжки, які стали зовсім ватними, але залишити посуд не помитим, а тим паче не прийняти душ – про таке і мови не могло йти. Тому, як тільки закінчився фільм, Туня попленталась на кухню. Помивши посуд, та поскладавши його на місця – настала черга помитись і їй.
   Стоячи під гарячими струмками води, Туня згадувала, яку суму вона побачила у конверті. П’ять тисяч! Вона і досі не могла у це повірити. Завтра ж, вона піде і скине батькам половину цих грошей, а собі залишить заплатити за житло.
   Тягнучі з ванної кімнати ноги, до ліжка – Туня гепнулась у нього і задоволено усміхнулась.
  Але якою б не була втома, вона не дала Туні зімкнути очей до третьої години ночі. Дівчина усе вертіла у голові думки про те, як Паскуале вчинив, але що найголовніше – вона не могла відректись і не хотіла забувати усі ті чудові миті, які він подарував їй. Так, він покинув її, навіть не знаючи, що у них буде дитина, але вона б нічого не хотіла змінити. Щастя яке, вона відчула поряд з ним, те сильне кохання яке вона здобула, ті неймовірні ночі, які вони дарували одне одному – це все Туня вважала благословенням з небес. А той подарунок, який Паскуале подарував їй на прощання під назвою – дитинка, це і є щастям.
   Туня усміхнулась і перевернулась з боку на спину.
   —  Добраніч Паскуале, де б ти не був і що б ти не робив.
   Усміхнувшись та поклавши руку на животик, Туня почала наспівувати колискову, яку мама колись співала їй і ось так тишком-нишком, вона пірнула у світ сну.

   Ранок був дійсно добрим, у перше за усю вагітність не було ранкової нудоти і перше, що зробила Туня – приготувала собі яєшню, сосисочку та хлібці у тостері, та чашечку запашного зеленого чаю.
   Усміхаючись тарілці з явствами, вона просто налетіла на смакоту, яка неймовірно пахла. Смакуючи яєшнею, вона гадала, що зробити у першу чергу. Піти у магазин за продуктами, скинути батькам грощі на картку чи піти до Рустема у поки що зачинене кафе. Вона дуже хотіла якось допомогти йому з рнаведенням ладу, але ненайкраще самопочуття не давало цього зробити. Але сьогодні, почуваючись добре, вона обов’язково навідає свого друга Рустема.
   Встаючи зі столу, Туня помила посуд і пішла збиратись, щоб піти у справах.

   Стоячи біля термінала, вона з усмішкою до вух натиснула «Так» - яке означало, посилання грошей батькам. Одну справу зроблено. Тепер у магазин.
   Ідучі вуличкою до найближчого супермаркета, вона почула звінок мобільного.
   — Алло. — Промовила Туня. Усміхнувшись у телефон, знаючи хто дзвонить.
   — Привіт, доню.
   — Привіт, мамусю. — Туня тішилась чуючи мамин голос. Це, як джерельна вода у засуху. — Як ти? Як тато?
   — У нас все добре. Тата вчора…
   — Що з татом? — Туня сіла на найближчу лавку, бо ноги геть не тримали.
   — Все гаразд, не хвилюйся. Йому учора зробили операцію на нозі. Тепер все буде чудово. Завдяки твоїй допомозі. — Мама не витримала і заплакала. Вже кілька довгих місяців, вона не давала волю сльозам та емоціям. — Вибач, кицюня. Просто… Просто…
   — Ти втомилася. — Розуміючи її, як ніхто інший, промовила Туня.
   — Саме так. — Мамі було ніяково про це говорити, знаючи, що донька далеко від родини, геть сама і якось справляється, а вона геть розклеїлась. — Вибач доню.
   — Мамусю, ну що ти?! Як ти можеш просити пробачення, за що?! Ти усе тримаєш на своїх плечах, ти втомилась і ти так давно не думала про себе, свої почуття. Я тебе знаю краще, а ні ж ти сама себе. Тому, не треа нічого пояснювати.
   — Моя доросла дівчинка. Моя опора. — Мама трішки заспокоїлась.
   — Я приїду, щоб допомогти. Щоб підтримати тата. — Поспішила сказати донька.
   — Ні, ні і ще раз ні. У се добре. Він у гарному гуморі, так само як і у гарному стані. А тобі треба навчатись.
   Туня понурилась. Їй так соромно за брихню, а тим паче коли ця брихня не дозволяє приїхати до тата. Але це ж не єдина таємниця. Її маленька таємниця у животику. Але зараз точно не час розповідати про те, що її обманули та покинули вагітною.
   — Добре, добре. — А що вона мала сказати.
   — Дякую за допомогу. Звичайно це ми маємо тобі допомагати.
   — Мамусю, у мене була можливість і я захотіла відчути себе дорослою донькою. — Брехня заради доброї справи, але вона все одно давалась з великими зусиллями.
   — Я хочу зізнатись… — Мама важко зітхнула.
   — Я знаю, мамусю. Я все знаю. Про кредити, про те, що грошей не вистачає ні на ліки ні на виплату боргів.
   — Звідки ти про це знаєш? — спантеличено запитала мама.
   — Коли я приєжджала до вас – бачила документи і все зрозуміла. Але, я все розумію. Розумію вашу брехню. Ви хотіли мене вберегти від проблем і від хвилювань. — Туня в цей момент думала про власну брехню і тчому приховує все від батьків. Заспокоюючи маму, вона цим самим заспокоювала і себе. Брехня, яка на благо. Прийде час і вона теж все розповість. — Я намагатимусь вам допомагати. Я малюю картини на продаж, — вона поспішила додати, — коли маю час від навчання.
   — Ти у мене зовсі доросла. Я пишаюсь тобою.
   Туня в цю мить подумала на скільки вона доросла, а на стільки, що носить під серцем дитинку.
   — Це найдорожчі слова. Дякую мамусю.
   — А як там Паскуале? — раптово запитала мама, чим поставила доньку у кут.
   — Еее… Ммм… У нас все добре. — Ще одна брехня, вилетіла з її вуст.
   — Я дуже рада це чути. — Мамин голос пожвавішав.
   — Знаю, мамусю. — Туня усміхнулась крізь сльози. — Мамусю, маю бігти. Я ще зателефоную. Татові привіт і хай найшвидше одужує. Я вас дуже-дуже сильно люблю. Бережіть одне одного. Надіюсь, що зможу найближчим часом приїхати.
   — І ми тебе любимо, донечко. Неймовірно любимо. І ти бережи себе. — Мама радісно додала: — ми будемо дуже чекати на твій приїзд. Паскуале привіт.
   — Дякую. Передам. Па-па. Цілую.
   — Па-па, доню. Цьом, моя красуня.
   Поклавши слухавку, Туня оговтувалась після новини про операцію яку зробили її любому татові. Їй було так прикро, так боляче від того, що вона не поруч з ним. Але, якщо б тато взнав у якому його донька становищі, що сама потребує грошей, та підтримки - це б його засмутило. А ще його любу, єдину доньку, покинули знову. Але на цей раз – без пояснень. І вагітну. Тато і мама усе зрозуміли б, але Туня не хотіла звалювати на них свої проблеми, їх у них і так не бракує. Тому просто треба змиритись, узяти себе в руки і рухатись далі.
   Міркуючи думи, Туня не зрозуміла, як дійшла до магазину. Треба було скупитись по-повній. Цим вона і зайнялась.

   Увійшовши додому, Туня одразу поклала важкі пакети з продуктами на підлогу у коридорі. Спина по-незвичному занила і дівчина потерла її долонею. Зачінивши двері, та узявши знову пакети до рук, вона почімчікувала до кухні. Склавши все, що потрібно помити до умивальника, Туня пішла помити руки та вмити обличчя до ванної. Освіживши обличчя після сонячних «ван», настала черга продуктів та усіляких засобів.
   Завершивши цілий ретуал з покупками – Туня задоволено зітхнула. Усе було помитим, витертим вологими серветками та порозкладене по своїх полицях або у холодильник. Тепер можна було трішки посидіти і відпочити.
   Дівчина усміхнулась сама до себе, підбадьорюючи саму себе, що у її житті починаються гарні зміни і все по-троху налагоджується. З татом все добре, як запивняє мама, гроші на лікарню, вона батькам переслала, у неї замовляє картини – цікавий пан, Рустем допомагає з роботою, вона заполонила холодильник і у неї є житло – все супер! А головне, вона цілий день не згадувала про токсикоз.
   Туня схопилася за голову, згадавши, що не забігла до Рустема, але як вона могла до нього піти з такими важкими сумками?! Ніяк. Тому, вирішила завітати до нього завтра. Сьогодні треба відпочити.
   Пролунав стукіт у двері. Туня насупилась. Вона ні на кого не чікала. Встаючи зі стільця, вона пішла до дверей.
   — Туня, це я – Віолета Павлівна. — Почувся за дверима голос хазяйки квартири.
   Туня ускорила темп і вже через секунду відчинила двері.
   — Вітаю. — Дівчина усміхнулась і зробила крок у бік, пропускаючи жінку.
   — Доброго дня, дівчинко моя. Я не надовго.
   — Проходьте, проходьте. Будете каву або чай? — запитала ввічливо Туня.
   — Ні, ні, дякую. — Вона увійшла до кухні і сіла на стілець. Забравши сиву прядку за вухо, вона намагалась розпочати розмову, але їй щось заважало. — Туня, дівчинко моя… — Повторила жінка.
   — Я Вас слухаю. — Туня відчувала себе якось напружено і очікувала на якусь новину, яка їй не буде до вподоби. Дівчина примружилась, дивлячись на пані, яка виглядала дуже охайно та інтелігентно. Забрані сиві коси на потилиці в пучечок, зелені очі підкреслені тущю, губи нафарбовані блідо-коричневою помадою. Маленька, тендітна жіночка – якій і не скажеш, що вже сімдесят три.
   — Дівчинко моя… Я маю тобі сказати, що… — вона знову замовчала і закліпала проганяючи сльози. Для неї Туня стала рідною і вона не знала, як сказати те що мусить сказати. — Я маю тебе попросити найближчим часом з’їхати з квартири. Моя донька з чоловіком, забере мене до себе у будинок. Але там ще незакінчений ремонт, грошей на нього вже не залишилось. Вони усе витратили на будівлю будинку. Цю квартиру я хочу продати. Вибач мене моя дівчинко, що ось так ставлю тебе перед фактом. — Вона голосно ковтнула. — Я і сама не думала, що все так швидко буде відбуватись.
   — Ну, що Ви – все гаразд. Я за вас дуже рада. Це ж так добре, що Ви з родиною будете разом. — Туня усміхнулась, щоб підбадьорити жінку, але себе підбадьорити не знала як. — Скільки у мене є часу, щоб з’їхати?
   — Тиждень. — Жінка шмигнула носом.
   — Без сліз! — попередила Туня і знову усміхнулась беручи старенькі, зморшкуваті руки господині житла. — Ви нам з Даною дуже допомогли і я цього ніколи не забуду. — Дівчина згадала, як ця жіночка не знаючи ні Туні ні Дани, охоче зголосилась отримати гроші за квартиру лише на наступний місяць, щоб дівчатам було на що жити. Віолета Павлівна, завжди приносила якісь смаколики і частувала їх смачним борщем.
   — Дякую за розуміння, дитинко моя. — Вона погладила рученята Туні і додала: — Ти завжди можеш на мене покластися.
   — Я знаю, знаю. — Туня відчула, як до очей підступають сльози.
   — Ти завжди була дуже доброю до нашої сім’ї. Тебе дуже полюбили мої онуки. Дякую, що проводила з ними час, коли моя донька була вагітною третьою дитинкою. Я б нікому не довірила своїх Марійку і Миколку, окрім тебе. Софія і Андрій теж ніколи не забудуть твоєї доброти. — Жінка вдячно усміхнулась. — Коли народилася Майя – ти така була чуйна і так допомагала з нею Софійці. Ти чудова дівчина і завжди можеш покластися на усю нашу родину. — Повторила вона у друге.
   — Ну, що Ви. Я дуже полюбила вашу сім’ю і я з радістю бавилась з малечею.
   — Ми теж тебе полюбили. — Віолета провела долонею по обличчі Туні і встаючи цмокнула дівчину у чоло. — Дякую за розуміння.
   — Віолето, не варто дякувати. — Туня усміхнулась крізь сльози. — Ми будемо бачитись. Я буду Вас навідувати.
   — Обіцяєш?  
   — Обіцяю.
   Жінка попрямувала у коридор і обійнявши Туню, як доньку, промовила:
   — Хай Бог тебе береже. — Довкола її очей зібрались зморшечки, які підкреслювали доброту її очей.
   — Дякую. І Вам хай допомагає Бог.
   — Дякую, люба. Дякую. Па-па.
   — До побачення Віолето. — Зачинивши двері, Туня пішла в кімнату і просто впала у крісло.
   Що ж тепер робити? Як бути? Можливо треба їхати до батьків і забути назавжди про художню школу? Можливо не судилося? Але приїхати додому зі своїми проблемами, коли у батьків своїх через край – це не правильно і егоїстично. Вона не може так вчинити.
__________________________
15 «У джазі тільки дівчата» (оригінальна назва: Дехто любить це гарячим, англ. Some Like it Hot) — американська музична кінокомедія 1959 року за участю Мерилін Монро, Тоні Кертіса і Джека Леммона. Екранізація оповідання Роберта Торена й Майкла Логана. Режисер — Біллі Вайлдер. Фільм одержав премію «Оскар» за найкращі костюми, три премії «Золотий глобус»: за найкращу жіночу роль (Мерилін Монро), за найкращу чоловічу роль (Тоні Кертіс), і як найкраща комедія; нагороду Британської кіноакадемії (BAFTA) і нагороду Гільдії сценаристів США[1]. Американський кіноінститут назвав фільм найкращою комедією всіх часів. Пісні, котрі виконано у фільмі, зокрема "I Wanna Be Loved by You", стали популярними.