Глава 38

 Остап не рішуче пройшов до кімнати і побачив Полю, на його обличчя одразу з’явилась усмішка.
   — Ти ще смієш усміхатись?! — Запитавши, Поля насупилась.
   — Що таке кохана? Чому ти плачеш? — він швидко підбіг до крісла, де сиділа дівчина і присів навпочіпки.
   — Ти точно знущаєшся! — Поля закипіла від злості.
   До вітальні зайшла Туня разом з молодою красунею, аристократично-ніжної зовнішності. Один в один схожа на Остапа, але з м’якими рисами жіночності. Коротка, весела стрижка біло-рожевого кольору і аристократичні манери – були повністю протилежні одне одному. Щира, але стримана усмішка – робили її загадковою. Таку усмішку має і її брат. Зелені очі, чіткі губи і а ніс наче змальований з Остапа. Видно, що брат і сестра.
   Поля подивилась на дівчат. Спочатку на її обличчі з’явилась лють і повне нерозуміння того, як ця «дівка» посміла прийти сюди, але через декілька секунд до неї почало приходити усвідомлення усього цього непорозуміння. Її очі плигали з дівчини на коханого.
   — Поля, кохана… Що таке? — запитав знову Шерлок.
   — Це твоя сестра?! — запитала врешті решт Поля.
   — Так. — Радісно, сказав він. — Моя молодша сестричка Катруся.
   — О, Боже! — Поля схопилася за голову.
   Шерлок – усе зрозумів.
   — Як ти могла подумати дурниці?! Ти ж подумала, що я тобі зраджую? — запитав він Полю.
   — А що я могла подумати?! Ти обнімався з якоюсь дівчиною. — З голосного тону, вона перейшла майже на шепіт. Їй було соромно і ніяково перед усіма присутніми.
   — Ти могла подумати, — він розвів руки, — що це наприклад моя сестра!
   — Жінка, так одразу не думає! — Поля опустила голову на свої зціплені руки.
   — Ти мене цим образила. — Тихо промовив Остап.
   Він встав і хотів вийти з кімнати, але дівчата його зупинили, розуміючи почуття Полі.
   — Ми усі такі. Одразу думаємо, про щось… неприємне. — Пояснила Туня.
   — І я б на місці Поліни, так само подумала. — Катруся, почала захищати свою нову подругу.
   — Ви, що усі подуріли?! — він насупившись, майже крикнув.
   — Не кричи на нас! — його сестра встала в позу, яку він добре знав. Вона говорила про те, що краще не сперечатись бо буде гірше. А гірше це означало – що, сестра подзвонить батькам і розповість, про те, що він поводиться не припустимо. У їхній домівці, чоловіки ніколи не підвищували тон.
   — Заспокойся. Заспокойся, сестричко. — Остап не на жарт занервував. Усі жінки в кімнаті напосіли на нього, зробивши крайнім його. — Яка жіноча солідарність. — фиркнув він.
   — Вибач мені. Я просто тебе так сильно кохаю. Я злякалась. — Промовила Поля, позаду нього.
   Остап обернувся і побачив в очах Полі біль, розгубленість, сором, але все це переважало справжнє та щире кохання у бездонних очах. Не змігши встояти перед її милим обличчя, Остап схопив її у свої обійми.
   — Я також тебе кохаю. — Він поцілував її коси. — Тільки більше ніколи, ніколи не сумнівайся в моїх почуттях до тебе. Зрозуміло?!
   — Обіцяю. Обіцяю. — Поля, відповідала на обійми з такою силою, що здавалось дихання перехопило.
  
   Зоставшись на самоті, після того, як вони усі разом пили чай та теревенили у повній гармонії і порозумінні, Туня відчувала себе безпорадною. Паскуале зник. Він покинув її. Вона нічого не могла змінити, лише прийняти ситуацію і жити далі. Жити з цим болем, який розриває серце та душу.
   Так – цілий місяць вона плакала, але надія все одно була, на повернення Паскуале. Проте сьогодні до неї врешті решт дійшло – Паскуале немає діла до неї. Він не повернеться. Саме це усвідомлення – розбило її серце на друзки. Надії так само, як і віри у його повернення більше не було.
   Туня вляглась у ліжко, розбита, заплакана, самотня і безпорадна. Вона знала, що радість, щастя та кохання до віку – це вигадка, казочка, яку розповідають таким дурненьким, як вона. Паскуале вдалося, цю казку розповісти їй дуже вміло, гарно та продумано. Вона повністю віддалась йому, душею, серцем і тілом – він все це забрав, коли поїхав. Її такої щасливої, безтурботної, що вірить у кохання – вже нема. Та, Туня вже не повернеться. Її почуттями напоїлися – і па-па. Але, вона точно знала, що ті дні і ночі, були щирими з його боку, але він захотів зробити інший вибір. Вибір на користь – вільний.
   Занурившись у подушку обличчям, вона проплакала до пізньої ночі. Вона мала право на те, щоб пожаліти себе та попрощатись зі своїми мріями, яким не судилось здійснитись.
   — Прощавай. — Вона схлипнула. — Прощавай Паскуале.

   — Я скоро повернусь до тебе, моя кохана Туня. Mia bellezza. — Промовив Паскуале в голос, згадуючи любе обличчя коханої.
   Цілий місяць він пробув у лікарні. Рани загоїлись, ребра теж, а от з іншим були проблеми. Ускладнення не змусили на себе чекати, тому його залишили на такій довгий термін під спостереженнями лікарів.
   — Як ти синку? — увійшовши до палати, запитала мама.
   — Буде краще, коли я звідси заберусь. — Зітхнувши, він подивився на маму.
   — Ще один тиждень і ти зможеш повернутись додому. — Заспокоїла мама. Але вона знала, що цим сина заспокоїти не вдасться. Він кожного дня, говорив лише про Туню, а у ночі марив нею і бурмотів – «що повернеться». —  Я знаю, що тобі потрібно до Туні, але політ на літаку тобі ще протипоказаний.
   — Мам, вона думає, що я її покинув. Забув про неї і полишив.
   — Усе налагодиться. Ти повернешся до неї і вона усе зрозуміє. — Мама підійшла до його ліжка з букетом польових квітів і поставила їх у вазу. Тримаючи простеньку вазочку у руках, вона додала: — Але, треба повністю одужати, щоб поїхати до неї. — Жінка усміхнулась і поставила вазу на тумбочку.
   — Їй зараз боляче. Навіть не уявляю в якій вона розгубленості. Що коїться у її житті зараз? Що вона думає? — риторично запитував він.
   — Так, їй зараз боляче, але побачивши тебе і вислухавши твої пояснення – Туня заспокоїться і все буде, як було.
   — Сподіваюсь.
   Паскуале важко зітхнув. Цілий і такий довгий місяць, у нього було безсоння, а з апетитом було зовсім погано, усе це робив він через силу. Борячись з самим собою, він змушував себе спати і їсти, щоб швидше видужати і поїхати до коханої. Він думав лише про Туню. Чому вона не переїхала до нього? Чому він не наполіг на цьому?! Зараз би Туня жила у їхній квартирі і хоча б за це він не хвилювався. Але…
   Він змусив себе доїсти желе – за ці довгі дні, ця їжа була щодня. Саме вона мала підкріплювати його організм, зміцнювати тканини, хрящі та суглоби. А якщо він хотів звідси втікти до Туні, на своїх власних ногах – йому треба було їсти рожеву страву. Він би зголосився їсти желе мішками, якщо б це допомогло скоріше вийти з лікарні.
   Паскуале скривився, ковтаючи їжу. Він втомився від лікарні, від процедур, від ліків і тотального контролю. Змученим було не лише тіло, але й душа. Хлопець добре чув слова мами, він хотів посперечатись, але за останній місяць безкомпромісної атаки – Паскуале здався.
   Слід зачекати лише кілька тижнів. І він поїде додому. До своєї Туні.
   Заплющивши втомлено очі, Паскуале відчув, як починають діяти ліки. Розслаблення, і врешті решт сон.

   Туня важко піднялась з ліжка, відчуваючи легке запаморочення і нудоту. Другий місяць вагітності – вона відчувала дуже гостро. Токсикоз, забирав усі сили – вона навіть попрощалась з двома кілограмами власної маси. Все щоб вона не з’їла, усе одразу поверталося. От і зараз, ще будучі у ліжку сонною, Туня відчула ранішні «радощі» токсикозу.
   Побігши до вбиральні, Туня присіла до «білого крісла» і попрощалась з учорашньою вечерею. Після цих, уже буденних дій, Туня пішла до ванної, умилась, почистила зуби і прийняла душ. Обтершись рушником, вона пішла до кімнати одягтись у зручний одяг, для того щоб узятись за роботу.
   Ще учора вона почала малювати картину, яку у неї замовив дуже щедрий пан. Сьогодні з самого рання, вона зрозуміла, де саме має відбутись написання картини - це її рідний балкон. Небо, як на долоні – саме його сьогодні вона і буде малювати. Начеб то і на повітрі, і пейзаж, і близько до вбиральні, як що-що. Усі умови для праці, були за кілька кроків.
   Зробивши чашечку зеленого чаю зі смаком Саусепа, Туня пішла на балкон. Зробивши декілька ковтків запашного напою, вона поставила чашку поруч з мольбертом.
   — Боже, допомагай. — Промовила вона у голос і узялась за пензлик.
   Узявши червону фарбу і синю, вона почала змішувати їх, щоб утворити бузковий відтінок. Туня придивлялась, чи вийшов той колір, який їй потрібен. Зрозумівши, що його треба відтінити, вона додала трішки білого і знову усе змішала. Основний колір був готовий і Туня усміхнулась. Розділивши цю мішану палітру на три частини, вона додала в кожну із них білу фарбу, в різних пропорціях – тепер у неї було три відтінки блакитно-бузкового кольору. З усмішкою від улюбленої праці, Туня почала магію за допомогою фарби, полотна і чистого ранкового неба.
   Другу годину поспіль, Туня чаклувала над небом, і геть забулась, що вона не снідала. Але бурчання животика, нагадало їй про це. Відклавши усе за допомогою чого, вона творить та усміхаючись тому, що вийшло на полотні – дівчина задоволено зітхнула.
   Час щось перекусити, якщо звичайно вона це зможе зробити. Вона молилась, про те, щоб нормально поїсти і шлунок не запротестував.
   Переодягнувшись у одежу без слідів фарби, та помивши добре руки, Туня почимчикувала до кухні. Аромат олії та фарби і досі був у носі – це казковий запах, заспокійливий з нотками мрій, спогадів та краси. Проте голову трішки затуманило – але працювати треба, тим паче це не лише гарні гроші, які так потрібні, але і повне забуття своїх проблем за працею. А от, що до ароматів їжі – то це повна катастрофа. М’ясо, риба та молочні продукти – зводили з розуму ніс Туні – ці всі продукти були табу. Зваривши пасту і заправивши її простим кетчупом, Туня осилила себе і з’їла усю страву.
   Туня була щаслива навіть від того, що просто подужала їжу і не побігла до вбиральні. Це вже прогрес! Але останнім часом, до повного комплекта такого, як: нудота та запаморочення – додалась втома. Очі мимоволі заплющуються і боротись зі сном просто нема шансу. Саме зараз, Туня і відчувала її.
   Помивши посуд, вона попленталась на ватних ногах до кімнати, та влігшись на диван, одразу заснула.