Глава 37

   — Якщо Ви не проти, я побалакаю з пацієнтом на одинці. — Лікар усміхнувшись, додав: — Приходьте вже завтра. Йому потрібен відпочинок і гарний сон.
   — Добре. — Відповів тато і стиснувши руку сина, мовив: — До завтра.
   — До завтра. — Паскуале відповів з усмішкою і теж потиснув татові руку.
   — Завтра вранці, ми будемо тут. — Мама нахилилась і поцілувала сина в маківку. — Па-па.
   — Па-па, мамусю. — Усміхнувшись до мами, Паскуале нібито говорив цим «зі мною все буде добре».
   Попрощавшись з сином і лікарем, батьки вийшли з палати. Втома і очікування, коли ж син прийде до тями, зробили свою справу – сил вже не було, вони обоє плентались по коридору, але при цьому відчували неймовірну легкість і полегшення. Їхній син з ними.
   Залишившись сам на сам з лікарем, Паскуале готовий був вислухати вердикт свого рятівника.
   — Я брехати не буду, скажу все як є.
   — Уважно Вас слухаю. — Серйозно сказав Паскуале.
   — У Вас тяжкі травми і перельоти зовсім з ними не сумісні. Якщо Ви не будете зважати на застереження – все може бути дуже плачевно. Надіюсь я зрозуміло висловлююсь?! — вираз обличчя лікаря, змінилось з невимушено-приємного до серйозно-погрожуючого.
   — Зрозуміло. — Паскуале не вірив тому, що щойно погодився з лікарем. Але, він точно не хотів того, щоб Туня – втратила його назавжди.
   — От і добре. — Лікар поправив якусь деталь на апараті біля ліжка пацієнта і додав: — Зараз прийде медсестра і перев’яже Вам… — він подивився на нього зверху до низу і промовив: — перев’яже Вам усе. Видужуйте і не робіть дурниць. Попереджаю. — Вийшовши з палати, лікар зник за дверима.
   Паскуале залишився на одинці зі своїми думками, хвилюваннями та запитаннями. Як там Туня? Що думає? Хвилюється і не спить ночами! Сумнівається в його почуттях? Тільки не це.
   Він уперше покохав по-справжньому і так само його. Ця жінка заволоділа його думками, душею, серцем і тілом. Він цілком та повністю належить їй. Так, у нього було насичене життя: корпоративи, ресторани, виставки, знайомства з цікавими людьми, таланти, які він знаходив і робив з них знаменитих художників – усе було начебто на висоті, але… Але бракувало життя і цим життям стала Туня. Усі ті швидкоплинні романи – стерлись з його думок. Нічого справжнього не було до Туні, до їхньої зустрічі, до їхнього першого поцілунку і тих справжніх, почуттів під час зайняття коханням.
   Зустрівши її, хлопець зрозумів, що не хоче марнувати в пусту своє життя. Він хоче те, що називають щастям: сім’я, кохана людина, діти та своє гніздечко. Паскуале не мав наміру, втрачати своє життя- свою Туню. Але зараз, усе висить на волосині. Усі мрії – зараз над прірвою. Він не зможе жити без неї. Він не може втратити її. Бог його врятував для того, щоб повернути до коханої жінки. Тепер черга за Паскуале – він усі сили спрямує щоб повернутись до неї. Одружитись і мати все те, про що вони обоє так мріють і бажають.
   — Можна? — риторично запитала медсестра, просунувши голову між дверей.
   Паскуале залишив думки, повернувшись у палату, де був прикований до ліжка.
   — Звичайно. — Промовив Паскуале, усміхнувшись до дівчини.
   — Я Елена, ваша медсестра. — Чорний хвостик, підплигнув від жвавої ходи дівчини. Біла усмішка, крізь блідо-рожеву помаду, здавалась ще ширшою, а блакитні очі видавали її молодий вік. Невеличка немов горобчик, вона пурхала по невеличкій кімнаті. — Вам треба зробити перев’язку.
   — Добре. — Відповідь була короткою, але щира усмішка осяяла обличчя Паскуале. — Дякую.
   Дівчина знову усміхнулась і тримаючи у руках тацю з ліками, приладдям та жгутами – сіла біля пацієнта.
 

Глава 38.

   Сидячи у кріслі, Туня озирнулась довкола. Стіни, картини, два дивани, тиша і вона. Дана щойно з’їхала з їхнього помешкання, зоставивши її тут зі своїми думками, які напливали одна за одною. Пройшло три тижні, від тоді як Паскуале не давав про себе знати. За цей двадцять один день, змін було вдосталь: розпис Дани, зустріч з Рустемом, дві продані картини на алеї, неймовірно важкий токсикоз і розуміння того, що Паскуале забув про неї.
   Сльози стікали по підборіддю, доки серце стискалось від болю. Як він міг?! Як?! Вона так сильно покохала його, віддала усю себе до останньої краплі, а він обманув її, знехтував її почуттями. Але ж вона відчувала, як він кохає її, як ставиться до неї – невже це могло бути брехнею?! Невже чоловіки настільки підлі?! Невже вміють так гарно грати роль закоханого чоловіка?! Невже?! Невже можна було кинути жінку без усіляких пояснень. Кинути так підло та ницо, а головне, як боягуз. Туня важко зітхнула. Набридло думати, прокручувати усе це раз за разом. Нічого не змінити. Треба рухатись уперед. Заради дитинки, заради батьків і врешті решт самої себе.
   Встаючи з крісла, вона захиталась. Запаморочилось у голові, від того, що їжа довго не затримується у шлунку. Кожного дня одне і теж саме: поїла, знудило, голод, поїла, знудило. Вже трьох кілограмів, як і не було. Але поїсти все ж таки треба – що вона і зробить, якщо знову шлунок не влаштує страйк.
  
   Спекотний сонячний день, добряче припікав плечі Туні, доки вона сиділа на лавці і малювала маленького хлопчика з собачкою. Але робота є робота – вона не вперше працює під палючим сонцем, але сьогодні їй було якось зле.
   Майже домалювавши хлопчика, який був немов дзиґа, так само, як і його цуценя – Туня відчула запаморочення.
   — Що з Вами? Вам погано?
   Туня почула голос якогось чоловіка. Піднявши очі, Туня закліпала від сонця яке світило прямісінько їй в обличчя. Опустивши очі до-долу, вона промовила не бачачи співрозмовника, бо в очах тепер були різнокольорові кружелятка від того, що «Ра14» наче ліхтарик засліпив її.
   — Ні, ні – все добре. Дякую. — Відповіла Туня, намагаючись привести свій стан у норму.
   — Точно? — перепитав чоловік.
   — Так. Дякую. Все добре. Просто сонце трішки припекло. — Усміхнулась Туня.
   Коли вона підняла очі, то побачила лише силует чоловіка, який пішов по алеї. Шкода, що вона не змогла подякувати дивлячись йому у вічі. Що ж поробиш. На жаль. Але думати не було коли, робота не чекала, а тим паче хлопчик, який не міг більше всидіти на місці.
   Зробивши останні мазки, Туня усміхаючись дивилась на картину, де була повна копія хлопчика-дзиги і його песика.
   Пищання задоволеної мами – говорили самі за себе.
   Отримавши грощі за свою роботу, Туня почала збирати інвентар. Душно, жарко, голова іде обертом, плечі «спалила» і невгамовна нудота – підкралась, як яструб на свою здобич.
   — Це Вам. — Знову почувся голос чоловіка, який нещодавно запитував про її стан.
   Перед її обличчям була простягнута рука з стаканчиком води.
   Туня підняла очі і широко усміхнулась, впізнавши чоловіка.
   — Дякую. — Узявши стаканчик, Туня зробила декілька ковтків, які були немов «рятувальний жилет». — Я пам’ятаю Вас. Ви колись купували мою картину. — По-дитячому радісно, промовила вона.
   — Так, саме так. Ви десь пропадали певний час. — Зауваживши цей факт, він додав: — А я так хотів отримати в свою колекцію щось, що має смак, естетику, невимушену легкість і життя яке художниця втілила на полотні.
   — Дякую за комплімент. — Туня усміхнулась і в одну мить почервоніла, злившись зі своїми багряними плечима. — Так, так – певний час, я не працювала тут, але зараз знову на своєму робочому місці. — Засміялась вона і побачила усмішку чоловіка.
   — Тоді, пані Вишневська – можливо Ви погодитесь намалювати картину на замовлення? — його очі блиснули в надії на те, що пані не буде проти такої ідеї.
   Туню здивувало те, що цей пан запам’ятав її прізвище.
   — Звичайно! Звичайно я згодна! — вона не вагаючись погодилась. Їй конче необхідні гроші. Вона трішки під збирала, щоб вислати батькам, але цього замало. А ще кошти на гінеколога, на квартиру та їжу – розходяться не потрапивши у руки. Тому треба бути дурненькою, щоб не погодитись на таку пропозицію.
   — Я радий такому ентузіазму! Тоді мила пані – поговоримо про деталі.
   — Звичайно. — Її радості не було меж. — Що саме Ви б хотіли бачити у картині? Якою вона має бути?
_____________________________
14 Ра (грец. Ῥα; лат. Ra) - давньоєгипетський бог сонця, верховне божество в релігії древніх єгиптян. Його ім'я означає «Сонце».
   — Живою! У ній має бути життя! — чоловік наче потрапив у свій власний світ – де він був щасливий і сповнений радості.
   — Пейзаж? — поцікавилась вона.
   — Так! — в дому ж життєрадісному дусі, сказав він.
   — Пора року?
   — Літо!
   — Дощ чи сонце?
   — Сонячний день!
   — Місто чи ліс?
   — Ліс! — він усміхався, як дитя. — Все інше – Ваша уява і бачення. А головне – життя! Те життя, яке є у Ваших картинах!
   — Дякую, що побачили те, що не змогли побачити художники у художній школі. — Його слова наче зігріли її, як теплий чай.
   — Ви хотіли навчатись у художній школі? — здивувався він.
   — Так. — Зітхнула вона, згадуючи свою мрію.
   — Але навіщо?!
  Туня здивовано відкрила очі, не зрозумівши його запитання.
   — Щоб навчитись краще малювати.
   — Але ж талант або є, або ні. А Ви мила пані – поціловані Янголом. Вам не треба школа, щоб не зіпсувати свого бачення світу. Там будуть вчити Вас, як малювати під копірку, Вас там змінять і Ваша особлива, ні з чим не схожа особливість стилю – може кудись зникнути.
   — З такого кута, я це не розглядала. — Чесно зізналась Туня. — Але…
   — Ніяких але! Ви просто не вірите у себе. І це є неправильно. У Вас дар і якщо їм не користуватись, то це гріх.
   — Дякую за щирі слова. — Туня розчулилась, видно малятко підтримувало щойно сказані слова в адресу її мами.
   — Це не просто лестощі - я дійсно так думаю. І це правда. — Він усміхнувся, дуже щиро та з турботою.
   — Дякую. — Дівчина засяяла.
   Туня, відчула полегшення від того, що зможе не хвилюватись за, що буде жити пару тижнів.
   — Давай те так, коли напишете картину, подзвоните мені і ми зустрінемось. Ось моя візитка. — Він простягнув маленьку картку, усміхаючись своїми зеленими очима, довкола яких зібрались зморшки.
   — Звичайно. Декілька днів і картина буде готова. — Запевнила Туня, чоловіка який так вчасно з’явився у її житті.
   — Ось, — він простягнув конвертик, — це маленький аванс.
   — Коли я домалюю картину – тоді і буде розмова про гроші. Але ж зараз її немає. — Вона знизила плечима. — Тому узяти ці гроші я не можу.
   — Дівчинко моя люба, якщо Ви буде те ось так вести справу – Ви ніколи не зможете нормально заробляти. А ще навчиться оцінювати свій талант по-заслугам.
   Туня почервоніла та затремтіла, але пересиливши себе, узяла конверт який простягав чоловік.
   — Дякую. Тоді я подзвоню Вам, — вона подивилась на візитку і прочитавши ім’я, додала: — Євген Пономарьов.
   — Я радий, що Ви швидко вчитесь, пані Вишневська. — Чоловік усміхнувся маленькій перемозі Туні. — Тоді – чекаю на дзвінок.
   — Так. До побачення.
   — До побачення, пані Вишневська. — Усміхнувшись до дівчини, він розвернувся і пішов по алеї з якої звернув, як першого разу і сівши до автівки, кудись поїхав.
   Туня стояла, як вкопана, тримаючи у руках конверт, який не відкривала із-за своєї не рішучості. Але вона пишалась тим, що взагалі узяла його. Глянувши знову на конверт, вона вирішила, що відкриє його вдома.

   — Нічого собі! — Туня очманіла побачивши у конверті дві тисячі гривень.
   Всівшись на крісло, вона заплакала. Нарешті вона може вислати трішки грошей батькам і допомогти татові. Звичайно його кредити і список дорогих ліків – значно не зменшиться від її допомоги, але ж це хоч щось.
   «Шлюзи», які відчинились від радісних подій, не могли ніяк зачинитись, тому треба було просто дати змогу гормонам порадіти за рахунок сліз. Дивна жіноча логіка і не лише вона – її подруги гормони, не кращі. Останній місяць, вона проплакала більше ніж води у «Тихому океані», але то були сльози болю, відчаю та порожнечі від того, що кохання її життя зрадив усе, що між ними було, зрадив їхні почуття. Ось і зараз подумавши про Паскуале, сльози радості змінились на смуток. Серце здавлював біль та розчарування. Під її серцем – їхня дитина, а він навіть не знає про це. Хоча йому б було байдуже до цієї крихітки, так само, як і до неї. Він зрадник, і вона це знає – проте кохати усім серцем його, вона не перестає. Ніхто, жодного разу з її друзів, за цей місяць не побачив, як вона страждає, а тим паче не бачив її сліз. Навіщо?! Навіщо, комусь казати, як болить і так все ясно. А тим паче видно. Ця рана глибока, без анестезії та без рецепта на ліки, які допомогли б – таких просто не існує. Він забрав її серце. Паскуале забрав у неї все. Але, вона не має права зламатись, як гілля яке нахилив вітер – вона має встояти, справитись з цим усім заради дитини. Вона любить свою крихітку понад усе на світі.
   Хтось постукав у двері, наполохавши Туню, яка була десь далеко думками.
   Встаючи, вона витерла швидко очі і пішла до дверей. Напевно Дана щось забулась, або Шерлок – запитати, як почувається молода матуся.
   — Туня, це я Поля. — Почувся голос за дверима.
   Туня навіть на секунду зупинилась від несподіванки – Поля?! Вона ж учора була тут. Знову потрібна порада, що до Шерлока?
   — Іду, іду. — Відчиняючи двері, промовила Туня.
   — Привіт. Я не заважатиму? Можна увійти? — риторично запитала Поля входячи у квартиру зі сльозами на очах.
   — Що? Що сталося? — налякано запитала Туня, зачиняючи двері.
   — Все гаразд. Просто… Просто…
   — Що просто? — беручи за руку Полю, дівчина повела її у кімнату і посадивши на крісло запитала її: — Що таке? Розповідай! На тобі обличчя нема. Щось не так з Шерлоком? Він щось сказав тобі?
   — Ні… — Нова хвиля сліз, змила її нерозбірливі слова. — Він такий, як і усі! Вони усі зрадники! Зрадникиии… — кинувшись в обійми подруги, Поля ще сильніше заплакала. Її схлипи було чутно напевне звідси до Мадагаскару.
   — Що він зробив? — погладжуючи спину подруги, запитала Туня.
   — Він був… Був… З якоюсь дівкою… — її плач ставав все голоснішим.
   — Де? Де ти його бачила? І з ким? — Туня не могла повірити у те, що говорить Поля. Але чому б не повірити, кохання усього її життя теж виявився зрадником. Він забрав її серце, як трофей – залишивши у грудях всепоглинаючий, нескінчений біль.
   — Недалеко поряд з домом. Я якраз йшла до нього. — Вона майже перейшла на крик. З тихої дівчини, вона перетворилась на Фурію. — Вони мило усміхались. Він обійняв її, а вона його.
   — Можливо ти щось не так зрозуміла. — Туня намагалась достукатись до її вух, але Поля усе заглушала своїми схлипами і важкими зітханнями.
   Хтось постукав у двері, привернувши увагу дівчат. Поля затихла. Туня з полегшенням зітхнула. Але через мить, все почалось заново.
   — Все гаразд… — Схлипуючи мовила Поля. — Все гаразд. Іди подивись хто там до тебе прийшов. — Поля стала тихіше рюмсати, щоб не налякати гостей.
   — Добре, добре. — Туня підхопилася і підбігла до дверей. Сьогодні «день відкритих дверей», чи що? Узявшись за ключ та повернувши його декілька разів, вона відчинила двері.
   — Привіт, красуне. — Шерлок влетів у коридор, тримаючи за руку дівчину.
   — Привіт Шерлок. — Туня стояла, як вкопана, доки не розреготалась.
   — Ти чого? — запитав Остап, будучи здивованим реакцією подруги.
   — Привіт, Міла. — Обіймаючи дівчину, привіталась Туня.
   — Привіт, Настуня. — Відповівши на міцні обійми, дівчини, вона теж привіталась. Радіючи зустрічі, Міла промовила: — Я скучила за тобою.
   — І я скучила! Дуже-дуже! — Туня опустила руки і відступила на крок назад.
   — Так чого ти розсміялась? — так само допитувався Остап.
   — Зараз дізнаєшся. І думаю тобі буде не переливки. — Брові піднялись до гори, а палець вказав у кімнату. — Іди.
   — Куди? — він не розумів, що коїться.
   Туня підштовхнула його до дверей спальні-вітальні.
   — Проходь. Проходь. — Туня повеселішала, зрозумівши, що Шерлок нівчому не винний і не всі чоловіки зрадники