Глава 36

Темно… Важко дихати… Повне нерозуміння, того що відбувається… Голоси… Паскуале подумки усміхнувся, почувши голос мами.
   — Він прокидається… Прокидається… — Схлипи мами стали голоснішими і вона продовжила: — Дякую Господи, що повернув нам нашого сина. Дякую.
   — Дякуємо Господи. Дякуємо, Маріє. Дякуємо Ісусе. — Батько не витримав і з полегшенням заплакав.
   Паскуале ледь-ледь закліпав, намагаючись відкрити повіки. Вони були занадто важкими, наче свинцем налиті. Але декілька важких хвилин та зусиль і він нарешті дивився на батьків.
   — Де я? — він не почув власних слів. Щось заважало йому говорити і це щось була маска.
   — Можна йому зняти її? — запитала мама у чоловіка в білому халаті.
   — Так. Зараз я допоможу. — Чоловік підійшов до ліжка пацієнта і допоміг зняти маску, яка цих три довгих дні допомагала дихати Паскуале. — Ви у лікарні. Потрапили сюди, декілька днів тому. — Поспішив пояснити лікар. — Говоріть повільно. І не робіть різких рухів. — Попередив він, світячи маленьким ліхтариком у вічі Паскуале.
   — Телефон… Де телефон? — тихо запитав Паскуале.
   — Телефона з тобою не було. Були лише документи, за якими дізнались хто ти і як знайти нас. — Пояснив тато.
   Паскуале стиснув кулаки, але вони були наче ватні. Сил майже не було.
   — Туня не знає що зі мною. Не знає де я. І чому не дзвоню. — Заплющивши очі, він важко зітхнув, викликавши біль у ребрах та животі. Скривившись він подивився до низу. Побачивши ногу у гібсі, подряпини на руках, перев’язані ребра і трубочки які тирчали з живота. — Що це?
   — Ви народились під щасливою зіркою. — Мовив лікар. — На Вас впав стенд. Зачепивши ногу, ребра та живіт. Ногу узяли у гібс так, як вона зазнала травм і була зламана у двох місцях, але не все так погано. Ходити Ви будете так само, як і колись, але бігати будете поганенько. — Жартик лікаря, сприйняли усмішками. — А от селезінку не вдалось врятувати. Одна з шпичок, яка підтримувала стенд, пройшла у вашу порожнину, проткнувши її. Довелось оперувати. Без тями Ви були три дні, так як у Вас багато травм. А ще струс головного мозку.
   — Телефону точно зі мною не було? — він наче і не чув, того, що щойно сказав йому лікар. Його турбувало лише те, що Туня не знаходить собі місця і не знає, де він пропав.
   — Ні. — Коротко відповів лікар. — Мене звати Бернардо.
   — Дякую за допомогу Бернардо. Ви врятували мені життя.
   — Без проблем. — Він усміхнувся білосніжною усмішкою, такою ж як його халат. — Але більше такого не повторюйте.
   — Обіцяю. — Паскуале ледь усміхнувся.
   Чорнявий, високий, з темними як ніч очима лікар, побажав здоров’я і вийшов з кімнати. Перед цим давши установи, як себе поводити щоб не нашкодити видужуванню.
   — Синку… Мій любий… — мама нахилилась та узявши руку сина, поцілувала її та притиснула до свого серця. — Ти так нас налякав.
   — Мамусю не плач. Все гаразд. Я скоро знову буду, як новенький. — Паскуале намагався заспокоїти матір – хоча сам розумів, шлях до одужання буде не за помахом чарівної палички.
   — Ти у мене міцний горішок! Дуже скоро будеш вдома. — Тато усміхнувся, а у самого в грудях було торнадо емоцій: радість, полегшення, знесилення, втома та неймовірне щастя – його син живий.
   — Так, тату. Так. Все буде добре. — Паскуале, щиро усміхнувся татові, приховуючи біль, який виник у ребрах.
   — Може ти хочеш чогось? Попити хочеш? — запитала мама.
   — Так. Дякую. — Відповівши, хлопець облизав пересохлі губи. Він насправді хотів води, але ще більше хотів залишитись з батьком на одинці.
   — Я миттю. — Мама поклала руку сина на ліжко, а сама вилетіла у коридор у пошуках води.
   — Ти хочеш щось сказати? — риторично запитав тато. Він добре знав свого сина.
   — Так. — Він важко зітхнув і у мить скривився, не витримавши пронизливого болю від наповнення легень повітрям. Ребра здавалось затріщали, а на животі розійшлись шви. — Не хотів хвилювати маму. Вона і так місця собі не знаходить. Я розумію її почуття. Але ви знаєте де я, що зі мною, а моя Туня не знає.
   — Як з нею зв’язатись?
   — Зі мною був телефон.
   — Але ніхто його не приносив. Усі речі були з тобою. — Він знизив плечима і розвів руками. — Документи, ключи та кредитки – усе було в твоїх кишенях.
   Паскуале насупився. Думка за думкою. Міріади думок - сплітались, то змінювали одна одну і врешті решт Паскуале згадав. Телефон випав з його руки… а потім… потім, його переїхали колеса якоїсь автівки.
   — Я згадав! Згадав! — він закрив обличчя руками і застогнав від нової хвилі болю. — Телефона більше нема. Його переїхала автвка.
   — Нічого синку. Нічого. Ми якось усе владнаємо. — Батько сів поруч. — Не роби різких рухів. Не забувай у тебе багато травм. Будеш обережно себе поводити – швидше одужаєш. — Він усміхнувся, щоб якось підбадьорити сина. — Швидше одужаєш – швидше побачиш свою дівчину.
   — Вона моя наречена. — Паскуале опустив руки на ліжко і подивився на батька. — Я зробив їй пропозицію. Вона погодилась. Це найкраще, що було у моєму житті.
   — Ти заручений?! — увійшовши до палати запитала мама. Її очі були широко відкриті, а подив з обличчя не хотів зникати.
   — Так. — Спокійно відповів Паскуале.
   — Чому ти нам нічого не розповів раніше? — далі продовжила запитувати мама.
   — Я хотів приїхати з Тунею і познайомивши вас – розповісти новину.
   — Все зрозуміло синку. — Тато похлопав сина по руці.
   — Усе так швидко. — Мама підійшла ближче і простягнула стаканчик з водою Паскуале.
   — Я її кохаю. — Згадуючи свою кохану, він усміхнувся. — Ви покохали одне одного і не тягнули з одруженням. Я її кохаю і жити без неї не можу.
   — Тоді… Я рада за тебе. За вас. — Мама трішки заспокоїлась і новина стала сприйматись м’якше. — Попий.
   — Дякую.
   Мама тримала стаканчик доки він робив декілька маленьких ковтків.
   — На здоров’я. — Усміхнувшись мама поставила стаканчик на столик і запитала: — Скажи, як з нею зв’язатись? Я поговорю з нею, розповім, що сталось і заспокою її. Скажу, що ти підлікуєшся і приїдеш до неї.
   — Якщо б я міг з нею поговорити, я б це вже зробив не гаючи ні хвилини. — Паскуале стиснув зуби, що вони аж заскрипіли. — Як бути? Вона місця собі не знаходить. Можливо Туня узагалі думає, що я її покинув.
   — Чому ти так вирішив? — поцікавився тато.
   — У її житті, вже так було. Її покинули. Її почуття були щирими, але він знайшов іншу. — Він засміявся і скривився від болю. — Але мені це на руку.
   Батьки засміялись разом з ним, почувши його слова.
   — Мій син. — Тато стиснув його руку.
   — Я знаю, як зараз їй боляче. Знаю, що її думки блукають поряд зі мною. Як, як їй сказати, що я думаю про неї кожну хвилину?! — він голосно ковтнув, зупиняючи зростаючий ком у горлі.
   — Ми знайдемо вихід і повідомимо її. — Заспокоювала мама.
   — Як? Телефон переїхала автівка, номера її я не пам’ятаю. — Паскуале відчував неймовірний біль у грудях і цей біль був набагато сильнішим за фізичні рани.
У кімнату увійшов лікар і з порогу мовив:
   — Пацієнту треба відпочинок.
   — Так, так звичайно. — Мама одразу погодилась зі словами лікаря.
   — Лікарю, коли я зможу вийти з лікарні? — поцікавився Паскуале.
   — У Вас багато травм. Операція пройшла добре, але реабілітація займе чотири або навіть шість тижнів. Струс, як Ви розумієте теж не жарти. Зламана нога і ребра – теж потребують повного видужування.
   — Я не можу так довго чекати. Мені потрібно, якомога швидше на літак і повернутись до Туні.
   — Ти чуєш, що ти кажеш?! — мама підвищила тон, не віривши своїм вухам.
   — Ти не розумієш мам. — Паскуале зітхнув.
   — Я все розумію. І розумію те, що ти добре вдарився головою, раз думаєш, що хтось тебе відпустить на літак. — Мама дивувалась, його безвідповідальності та дурості.