Глава 34

Туня відчула, як у скронях все здавило. Якась дивна паніка. Якийсь дивний страх. Чому? Чому, таке дивне ниюче відчуття у грудях? Нібито серце щось стискає.
   Дівчина сіла на диван з тим же телефоном у руках. Щойно вона чула голос Паскуале, з ним усе добре. З ним же усе добре?! Так, так, так. Переконуючи себе у думках, вона не могла знайти місця у реальності. Щось не так.
   Набравши маму і тата, вона швидко запитала їх, чи все у них добре і чи добре вони почуваються. Взнавши, що рідні зараз у гарному гуморі і працюють у пекарні – Туня могла спокійно зітхнути, але все ж таки щось не давало це зробити.
   Туня знову набрала Паскуале. Але… Нажаль… Зв’язку не було. Напевно зайнятий і вимкнув телефон. Але навіщо? Він же сказав, що йому треба подзвонити по роботі. Туня хитнула головою, нібито сама собі кажучі «викинь дурні думки із голови».
   — Привіт, я вдома. — Почувся голос Дани.
   — Привіт.
   — Що з тобою? Ти така бліда. У тебе щось болить? — Дана кинула сумочку на крісло і швидко підбігла до подруги. Всівшись навпочіпки, вона продовжила: — Що? Що таке? Кажи!
   — Зі мною все гаразд. Але таке дивне відчуття, ось тут. — Вона поклала долоню на груди. — Я хвилююсь за Паскуале.
   — Чому?
   — Сама не знаю.
   — Ти себе накручуєш. — Заспокоювала вона. — Ти з ним говорила?
   — Так.
   — Коли?
   — П’ять хвилин тому.
   — Ну бачиш, все гаразд. — Дана погладила, Туню по спині.
   — Це було п’ять хвилин назад, а потім, він не взяв слухавки. Поза зоною, чи як там?! Не знаю…
   — Людина зайнята. А ти, робиш «із мухи слона». — Дівчина встала і промовила: — Зараз помию руки, і зроблю тобі ромашкового чаю. Ти якась полохлива стала, що з тобою? Не впізнаю. — Риторично мовивши, Дана вийшла з кімнати.
   Туня залишилась на одинці зі своїми думками, хвилюваннями та купу запитань, на які не могла відповісти сама собі і не знала у кого запитати відповіді. Неспокій не полишав її. Ці відчуттями не можливо було опанувати.
   Дівчина ще раз набрала номер Паскуале, але спроба знову виявилась марною.
   Минуло майже десять хвилин від тоді, як Дана пішла на кухню, за цей час Туня подзвонила Паскуалю сім разів, але без успіху.
   — Чому, чому він не бере слухавку? — хникаючи мовила вона, побачивши Дану.
   — Повір, все у нього гаразд. Він тобі сьогодні подзвонить. Та ще й насварить тебе, за твою безпідставну паніку. — Вона по-дружньому усміхнулась. — Тримай чай, він заспокоїть. Я в день п’ю чотири-шість чашок.
   — Тепер зрозуміло звідки така безтурботність, яка лякає людей довкола. — Намагаючись пожартувати, Туня усміхнулась.
   — Можливо. — Засміявшись, Дана запитала: — Принести тобі щось поїсти?
   — Ні, дякую. Я нещодавно перекусила. — Туня піднесла до губ чашку з чаєм і водну мить скривилась.
   — Що таке? Чому скривилась?
   — Просто… Просто… Мене нудить від цього аромату. — Швидко віддаючи Дані чашку, Туня вибігла з кімнати і попрямувала до вбиральні. Шлунок благав звільнитись. Знову.
   Дана підозріло подивилась їй у слід.
   Минуло цілих п’ятнадцять хвилин, як Туня зачинилась в вбиральні. Ця нудота була викликана стресом і неймовірною спекою – тільки так могла це пояснити дівчина.
   Вийшовши нарешті з вбиральні та увійшовши до кімнати, Туня втягнула носом і знову відчула аромат чаю.
   — Тобі не здається, що тебе часто нудить? — Дана примружилась.
   — Це все стрес та нереальна спека. Таке колись у мене вже бувало.
   — Може до лікаря сходиш?!
   — До якого це ще лікаря? — обурилася Туня. — Я не хвора!
   — А я і не кажу, що хвора. Навпаки. — Вона загадково усміхнулась.
   — Що ти маєш на увазі?! Ні! Цього не може бути! — зрозумівши, до чого хилить подруга, Туня відкрила широко і налякано очі. — Ні, ні, ні. Не може бути.
   — Як це не може?! Може. Ви ж спите разом. І не завжди напевно обережні. — Розвівши руки, вона таким чином підтвердила свої слова.
   — Я мала вступити до художньої школи. У мене стільки планів. Я навіть не одружена. — Туня заплакала.
   — Туня, подружко, — узявши її долоні у свої, Дана мовила далі. — Ти ж сама мені казала, що дитина це найкраще, що може бути. Ти ж і досі так думаєш?!
   — Звичайно. Просто… Просто у мене стільки проблем. Я не хочу щоб моя дитина в чомусь мала потребу. Я хочу все найкраще для маляти. А як я це зараз їй дам? Як?
   — Але ж ти не одна. У тебе є Пскуале. Є батьки. І є я з Кирилом. І не забувай про Шерлока. Уся наша підтримка - твоя.
   — Знаю. — Усміхнулась вона. — І дуже за це вдячна. Але як же мені тепер бути зі своєю мрією?! Як бути з художньою школою?
   — Будеш втілювати свою мрію разом з мрією, яку носиш під серцем. — Усмішка осяяла обличчя Дани.
   Туня торкнулась свого животика і усміхнулась думці про немовля. Своє немовля. Їхнє з Паскуале немовля. Дівчина злякано подивилась на Дану.
   — Як я розкажу Паскуале про дитину? Якщо він не готовий?
   — А кохатись – він був готовий? Дорослим треба бути у всьому. Раз дорослий займатись коханням – значить і до дитини буде готовий.
   — Смішно те, що ще нещодавно – я була на твоєму місці і заспокоювала тебе. А тепер… все навпаки. Дякую, що ти у мене є. Дякую за підтримку, подружко.
   — Це точно. — Засміялась, Дана, потім стала серйозною. — Я завжди, завжди поруч. — Вона обійняла свою ліпшу подругу.
   Туня пригорнулась до Дани з думками, як їй пощастило з подругою.
   У Дани засвітився телефон. Подивившись у нього, вона прочитала смс і швидко відповіла на нього.
   — Що там?
   — Кирило, чекає у низу. Нам треба було зустрітись з його рідними.
   — То біжи.
   — Як я залишу тебе?!
   — Я ж не хвора, ти сама казала. — Бадьора усмішка з’явилась на блідому обличчі. — Тим паче я хочу подумати про свій новий статус.
   — Добре. — Дана зітхнула, розуміючи свою подругу і її почуття. Їй треба розібратись з власними думками. — Але якщо я буду потрібна подзвони.
   — Обіцяю.
   Дана встала з дивану, узяла сумочку і надіславши повітряний цілунок подрузі, зникла у коридорі. Почулось клацання замком, потім, як зачинились двері і знову клацання замком.
   Зоставшись на одинці зі своїми думками, Туня розплакалась не розуміючи, чому їй так важко, що так душить у грудях і звідки такі сильні хвилювання. Вона знову відчула порив зателефонувати Паскуале. Набравши його номер, Туня знову почула, що її абонент зараз не досяжний.
   Через тиждень Паскуале повернеться і вона розповість йому, що носить під серцем їхню дитину. Сподіваючись на те, що він зрадіє. Але зараз, їй потрібно подумати над власними почуттями. Вона неймовірно хоче мати дитину від Паскуале, але як же бути з школою, як бути з батьками – їм потрібні гроші, їм потрібна її допомога. Як звести кінці з кінцями. Вона важко зітхнула, проте поклавши руку на живіт, знаючи, що там нове життя – вона усміхнулась. Доки живіт не буде великим, вона зможе малювати на алеї і якщо усе буде іти добре, вона хоч якось зможе допомогти батькам… і собі.
   Сили геть вичерпались і вона незчулась, як заснула міцним сном.

   Три довгих дні минуло після того, як Туня востаннє чула Паскуале. Він не дзвонив сам, а коли дзвонила вона, усе було, як завжди – «Ваш абонент по за зоною досяжності».
   Дні були важкими, як морально так і фізично. Постійна нудота і хвилювання за коханого, зовсім виснажили її. Усе було догори-дригом. Вона і досі не мала пояснень, чому Паскуале не дає про себе знати. Але ж скоро, дуже скоро він повернеться і дасть на усі відповіді запитання. А ще, він взнає головну новину, яка змінить їхнє життя. Туня торкнулась животика і усміхнулась.
   Саме сьогодні вона збирається відвідати лікаря, щоб впевнитись, що все добре і дізнатись скільки саме тижнів вагітності. Їй так потрібен у ці хвили Паскуале, і їй так потрібна його підтримка. Перебираючи у голові купу різних думок, Туня допивала чай з бутербродами які були зроблені із сиру та копченої ковбаски. Це єдине, з чим не боровся і не протестував шлунок. Ці декілька днів, їжа не затримувалась на довго в її шлунку, нічого не хотілось і все мало відштовхуючий запах. І от – диво! Нарешті знайшлось те, що не викликало нудоти, а саме бутерброди і чай. Цим треба було скористатись бо «настрій» шлунку був мінливим. Зробивши останній ковток чаю, вона помила посуд, поскладала усе по поличках і почала одягатись щоб піти до лікарні.
   Це буде перший похід до гінеколога за все її доросле життя. Необхідності у цьому лікарі не було, вона була незайманою до того, як у її житті з’явився Паскуале, а скаржитись на здоров’я, Слава Господу їй не було на що. Тому, цей день був стресовим, і чимось новим, і мав стати чимось дуже важливим. Вона стала не лише жінкою – тепер вона ще й подарує нове життя. Неймовірно – вона мама. Ці думки і досі не могли уміститись в її голові. Усе так швидко. Такі величезні зміни у її житті.
   Шкода, що поки що цим змінам не може порадіти Паскуале і її батьки. Родині зась поки що до таких новин, а Паскуале «поза зоною». Туня відчула себе, якоюсь самотньою. А в цьому вона вина сама. Якщо б не ця брехня на початку, якою вона годувала своїх батьків – зараз би вона поділилась найщасливішою новиною. Брехня породжує брехню і це її дуже сильно гнітило та засмучувало. Їй треба виправляти свої помилки. Але потроху. Треба допомогти батькам, вони у скруті. Для неї вони робили усе необхідне – тепер її черга. Вона не залишить їх самих, вони не повинні боротись з проблемами які стосуються і її, на самоті. Якось усе буде. Все налагодиться. І усі порадіють її новому станові.
   Пролунав дзвінок. Дзвонила медсестра лікаря до якого вона записалась ще вчора. Запитувала, чи вона прийде на огляд. З хвилюванням і неймовірним бажанням уперше побачити на екрані комп’ютера свою – ні, ні їхню дитину, вона сказала до медсестри «Так».
   Переодягнувшись у сукню, та одягнувши лодочки, Туня попрямувала туди, де відчує перші важливі кроки – дорослого життя.
   Ідучі вулицею, вона ховалась від сонця під гронами дерев, але і це не допомагало. Спека була неймовірна. Їй стало зле. Знову почало нудити, пересохло у роті, піт біг по спині і неймовірно хотілось сісти хоча б на декілька хвилин.
   — Настуню! Настуню! Дівчинко моя! — пролунав чоловічий голос.
   Туня одразу впізнала голос, який не раз її заспокоював, втішав та веселив. Вона обернулась, вже зі сльозами на очах.
   — Рустем! — вона кинулась йому на шию. — Я так рада, так рада тебе бачити.
   — І я, і я моя дівчинко. — Він обійняв її як доньку.
   — Ти на роботу? — звільнивши Рустема з ціпких обіймів, запитала вона.
   — Так. — Він усміхнувся. — А ти куди?
   — Деякі справи. — Вона відчула, як зніяковіла.
   — Ти погано почуваєшся? — схвильовано він узяв її рученята у свої жмені.
   — Чому ти так вирішив?! Ні, все гаразд.
   — Ти бліда. — Стурбованість читалась на його обличчі.
   — Це все ця спека. Голова запаморочилась. — Туня усміхнулась, щоб хоч якось заспокоїти Рустема. — Як справи у кафе? Ой - вже бар.
   — Все добре. Але я скоро з Божої волі надіюсь відчинити власне кафе. Коли донька повернеться з навчання, ми відкриємо сімейне кафе. — Він широко усміхнувся. — Я буду дуже, дуже радий якщо ти захочеш до нас приєднатися. Ти мені як донька. — В його очах була та ніжність з якою він говорив.
   — Дякую, Рустеме. Я з великим задоволенням! — ця новина неабияк порадувала дівчину.
   — Я неймовірно радий, що зустрів тебе. Ти зовсім забула про свого Рустема?
   — Неправда. Ти дуже важлива людина в моєму житі. — Її очі знову застелили сльози.
   — Ну, ну… Я ж жартую. Я знаю яка ти чудова людина. Яка ти турботлива і за усіх завжди хвилюєшся. А сама нікому нічого не скажеш, навіть коли потрібна допомога. У тебе рідкісний дар – ти можеш розгледіти у людях найкраще.
   — Рустема… Я не така особлива людина, як ти говориш.
   — Мені краще знати. Не сперечайся.
   — Дякую.
   — Не слід дякувати. Це правда.
   У Туні знову задзвонив телефон.
   — Вибач Рустеме, маю відповісти.
   — Так, так звісно. — Усміхнувся він.
   — Алло. — Мовила Туня.
   — Алло. Вітаю. Це знову Вас турбують з лікарні. Лікар звільнився раніше, якщо бажаєте, можете приходити вже зараз.
   — Добре. Дякую. Скоро буду. До побачення. — Сказавши це, Туня усміхнулась.
   — До побачення. — Сказала дівчина і поклала слухавку.
   — Ти кудись поспішаєш? — запитав Рустем.
   — Так, є деякі справи. — Туня зашарілась.
   — Тоді біжи у своїх справах, але пообіцяй, що прийдеш якось до нас. — його брови зійшлись на переніссі, щоб бути хоч трішки серйознішим.
   — Обіцяю.
   — Ти ж пам’ятаєш де ми живемо?
   — Звичайно.
   — Тоді, я зателефоную тобі через кілька днів, як тільки владнаю справи у барі. Добре?
   — Добре.
   — Обіцяй, що прийдеш. — Він знову звів брови.
   — Обіцяю. — Усміхнулась вона і обійняла чоловіка. Він теж її міцно обійняв.
   — Тоді до зустрічі. — Він поцілував її у щічку, як люблячий батько.
   — До зустрічі. Бережи себе. І передавай дружині привіт.
   — Обов’язково. І ти себе доню бережи. — Ніжна посмішка осяяла його обличчя.
   — Обіцяю. Па-па.
   — Па-па, доню.
   Усміхнувшись одне одному, кожен з ніжністю у серці пішов у своїх справах.