Глава 29

— Згодом. — Її голова покоїлась на його плечі, а пальчики грались з прядками на його грудях, які виглядали з сорочки. — Під кінець місяця, Дана переїжджає до свого нареченого, тому… десь через неділі три, я зможу переїхати до тебе. 
   — Чому не зараз?
   — Ну по-перше, я не хочу Дану залишати одну. У неї токсикоз і їй погано. А батьки її хлопця не дозволяють жити до весілля разом.
   — А спати разом значить можна?! — він засміявся.
   — Дана сперечатись з його батьками не буде, тому…
   — Добре, добре, я все зрозумів. — Він пестив її своїми пальцями вздовж спини. — Але ти ж можеш іноді зоставатись у мене на ніч?
   — Звичайно, — вона притулилась губами до його шиї і додала, — наречений.
   — Скажи ще раз.
   — Наречений. — Туня промурликала ці слова.
   Паскуале знайшов її вуста і солодко поцілував.
   — Скоро я буду твоїм чоловіком, а ти моєю дружиною. — Його серце шалено калатало і водночас знаходило спокій біля неї.
   — Так. — Дівчина блаженно позіхнула і додала: — Мій чоловік. — Останні слова були майже через сон. — Мій коханий. Я кохаю тебе.
   — А я кохаю тебе, mia bellezza. Ти моє життя. — Піднявши її на руки, він заніс дівчину у спальню. Поклавши Туню на ліжко, він вмостився біля неї. Обійнявши її, як найдорожчий скарб, він безтурботно та щасливо поринув у царство сну разом з нею.

   Доки Паскуале спав, Туня приготувала вечерю із того, що було у холодильнику. Підсмаживши картоплю з мілко нашаткованою зеленою цибулькою, та додавши кружальцями помідор – вона це все залила збитими яєчками. Засмаживши страву до золотавого кольору, дівчина зняла її з плети. Накривши стіл на двох, Туня пішла будити свого сонного принца.
   — Коханий… Коханий… — вона нахилилась та торкнулась його чола своїми вустами.
   Потягуючись і задоволено усміхаючись, він повільно розплющив очі.
   — Mia bellezza, іди до мене. — Паскуале притягнув її за руку у свої обійми. Солодкий цілунок не змусив себе чекати.
   — Я приготувала вечерю. Пішли поїмо. — Туня ніжно провела своїми пальчиками по його щетині. — Колючий. — Засміялась вона. — У мене навіть ніс став червоний.
   — Чому?
   — Бо під час поцілунків, ти мені його натер. — Вона задерла носика. — Дивись, бачиш?
   — Треба полікувати. — Він ніжно торкнувся губами її рожевого милого носика.
   — Гарне лікування. — Засміялась Туня. — Готовий їсти?
   — Звичайно! — хлопець всівся на ліжку і дивлячись довкола втратив змогу говорити.
   — Що таке?
   — Це твої картини?
   — Так. — Дівчина почервоніла. Вона дуже сподівалась, що йому сподобалось те на що він дивиться. — Ну і як тобі? — ледь чутно запитала Туня.
   Паскуале встав не промовивши ні слова, він просто дивився примружившись переходячи поглядом з однієї картини на іншу. Аж раптом сказав:
   — Eccellente!11
   — Що?
   — Вибач. Я казав, що це ЧУДОВО!
   — Тобі сподобались картини. — Її серце закалатало немов навіжене. Його слова, так багато для неї значили.
   Паскуале дивувався, як такий талант і досі не оцінений?! Як її могли не узяти у художню школу?! Він бачив багато картин у своєму житі, знайомий з багатьма художниками, за його плечима багато виставок – але таких робіт він ще не бачив. Усі її картини такі живі, сповненні не лише техніки – вони сповненні душі. Не одна школа не навчить писати від душі. У Туні дар. Вона не хоче приймати допомогу, не розуміючи, що це вона може усім зробити послугу – показавши світу свої картини. На одних полотнах пейзажі, на інших портрети і та сама графіка про яку вона розповідала. Життя у її картинах б’є ключем.
   — Це треба показувати! Люди будуть у захваті!
   — Ти перебільшуєш. — Її щічки почервоніли ще більше.
   — Повір, я в цьому розуміюсь. — Паскуале замовчав, зрозумівши, що бовкнув.
   — Я знаю, ти бачив багато картин, але ти мене так високо оцінюєш бо я твоя дівчина.
   — Ну по-перше, наречена. — Він радісно усміхнувся. — А по-друге, я теж щось у цьому тямлю.
   — Але художники та викладачі у школі, так не думають. — Туня важко зітхнула. — Тому…
   — У тебе талант. Просто треба скористатись шансом.
   — Яким?
   — Шансом який, я можу дати.
   — Я не хочу, щоб твої друзі мені допомагали. Ми про це говорили. — Хвилювання викликало сльози. — Ти хочеш, як найкраще, але я боюсь почути від твоїх друзів, що у мене нема шансу стати художницею у якої буде своя виставка.
   Паскуале не міг пояснити чому такий впевнений у її таланті, бо тоді йому треба буде зізнатись, що він брехав їй. Навряд чи дівчина з таким сильним, правильним, чесним та нерушійним характером – зрозуміє його брехню. Але зізнатись все ж таки треба, але не тут і не зараз. Треба це зробити в якості сюрприза.
   — Ти така вперта. Не можна відмовлятись від такої пропозиції.
   — Нумо їсти. — Вона встала з ліжка і узявши Паскуале за руку, повела його
_____________________________
11 Eccellente! Перекл. з італій. – Чудово!