Глава 27

   — Кицюнь, усе добре. Чесно. — Мама усміхалась, приховуючи камінь на душі.
   — Ти б мені сказала, якщо б було щось не так?
   — Так. — Збрехала мама. — А ти усе розповідаєш?
   — Так. — Збрехала Туня.
   Дівчина усміхнулась, дивлячись, як мама заплітає собі косу. Колір її волосся і очей, був ідентичний з донькою. Туня завжди хотіла, щоб мамині ямочки на щічках передались їй у спадок, і ця радість почала проявлятись коли їй було років сім. Туня захоплювалася вродою мами – будучи копією її, вона не вважала себе красунею з тих самих пір, як її залишив хлопець. Але зараз – вона відчувала, що красуня. Цю віру повернув Паскуале, чоловік який не шкодував гарних слів, вчинків, пестощів та несамовитого кохання і пристрасті. Жінка розквітає саме з таким чоловіком. Саме у такому коханні, де нема егоїзму – лише повна віддача.
   Туня знову подивилась на маму її щира усмішка, невеличкий носик та рожеві від природи вуста - робили з неї Янгола. Точена фігура і вигляд на сорок, а не на п’ятдесят, як воно є. Різниці у віці у тата з мамою не було, вони чудово одне одного розуміли. Але те, що у них з Паскуале різниця у сім років – їм теж не заважала. Вони прекрасно розуміли одне одного. Йому тридцять їй двадцять три- взагалі невеличка різниця.
   Туня усміхалась своїм думкам і їхньому швидкому потоку.
   Дівчина захоплювалась своєю мамою, вона стільки вистояла. Завжди усміхнена навіть коли боліло. Завжди була міцним тилом сім’ї та саме тим причалом куди приходила Туня, коли було і добре і погано. Дівчина дуже хотіла бути схожою на неї. Тому усі свої негаразди, вона і приховувала від родини. Мама усе змогла – вистоїть і вона.
   — Про що ти думаєш? — мамин голос вирвав доньку з роздумів.
   — Про усе. — Засміялась вона. — Ти найкраща мама у світі. Я тебе дуже люблю.
   Мама розчулилась і усміхнулась Янгольською усмішкою.
   — А ти найкраща дочка. Ти для нас з татом найдорожче, що у нас є. Ми тебе дуже, дуже любимо. — Мама обійняла доньку. — Я тебе люблю моя крихітко.
   Туня міцно притиснулась до мами.
   Їм обом так хотілось розповісти правду, звільнитись від того, що доводиться приховувати, але… не час.
   Дівчина позіхнула.
   — День був насичений.
   — Це точно. Лягай спати. Добраніч.
   — Мамусь…
   — Що?
   — Заплети мені косу, як у дитинстві. Люблю коли ти торкаєшся мого волосся. Я ці відчуття ніколи не забуваю.
   Мамине серце огорнуло м’якою хмаринкою від слів доньки. В очах з’явились сльози, але вона швидко їх прогнала – залишивши лише чудову мить між мамою і донькою.
   Коли мамині руки торкнулись волосся та чола, Туня солодко зітхнула. У цих руках був Рай. Мамина душа – це святе джерело. Миті повної благодаті - безціні для них обох.
   Туня солодко зітхнула. Як добре бути вдома.

   Вставши рано вранці, Туня пішла готувати омлет для всієї родини. Ніч була на половину безсонною, тому що вони з Паскуале проговорили телефоном до другої ночі. Буду у гарному настрої, Туня нишком прокралась до кухні і почала «чаклувати» над сніданком.
   Шукаючи де мама поділа серветки – Туня передивилась усі шухлядки, але нічого не знайшовши пішла у вітальню до серванта. Ця кімната була сповнена затишку і дитячих спогадів. Саме у ній мама майструвала Туні хатинки з ковдр, роблячи палаци і саме тут вона з татом годинами грала на приставці. Світла кімната, з бежевими кріслами та диваном, горіхово світлими меблями, телевізором на комоді і її картинами на стінах.
   Туня радісно захлопала у долоні коли відчинила першу шухлядку і побачила серветки. Узявши їх до рук, вона звернула увагу, що під ними лежали якісь документи. Пройшовшись очима по написаному – Туня затулила рота, щоб приглушити шокований визг. Чому? Чому їй ніхто нічого не розповів? Як же так?! У документах було написано, що батьки заклали пекарню і мали сплатити пристойну суму грошей. А у іншому документі були рахунки за лікарню. А вони ще висилають їй кожного місяця гроші, самі будучі у скрутному становищі. Туня сіла на диван і сховавши обличчя у долоні гірко і несамовито заплакала. У її родини проблеми, а їй ніхто нічого не сказав. Хоча – хто б казав, вона їм також бреше щоб не хвилювати. Але хіба це все правильно?! Звичайно що ні, але зараз вона не мала права розповідати їм про свої проблеми. Краще хай вони думають, що у неї все просто чудово. І як тільки вона опиниться у Львові, вона піде на площу і буде там намагатись заробити, щоб хоч якось допомогти фінансово батькам.
   Батько і пекарня – це не роздільні речі. Він так багато старався заради родини, щоб жінка і донька ні в чому не потребувались. Він бувало не спав по пару днів, працював не знаючи міри. А мама пекла навіть у нічні години, а на світанку знову до праці.
   — Це все не справедливо. Як же так?! — Солоні сльози обпікали щічки Туні, які вона не встигала витирати. — Я вам допоможу. Обіцяю.
   Туня поклала назад серветки і зачинила шухляду. Тихо пробравшись знову у кухню, вона по троху приходила у нормальний стан. Батьки не повинні дізнатись, що їй відома їхня таємниця. Вона щось вигадає, щоб допомогти їм.
   — Доброго ранку кицюня. — Увійшовши до кухні, мовила мама. — Ммм… як смачно пахне. Коли це ти вже встигла?
   — Щойно. — Вона усміхнулась, приховуючи новий порив розплакатись. — Сідай мамусю. — Туня встала зі стільця і почала маневрувати зі сковорідкою. Поклавши шматочок омлету змішаним з помідором та зеленю на тарілку собі та мамі, дівчина закрила кришкою сковорідку, щоб шматочок татової порції не вистиг. — Хліба?
   — Дякую серденько. — Мама узяла шматочок омлету і задоволено прицмокнула. — Смачно.
   — На здоров’я. — Усміхаючись, відповіла донька. — Тато ще спить?
   — Ні, уже не сплю. — Відповівши замість мами, батько сів за стіл.
   — Доброго ранку татку. — Туня миттю, узяла татову тарілку і поклала на неї сніданок. — Смачного.
   — Доброго ранку крихітко. — Він втягнув носом. — Ммм… Виглядає смачно і аромат просто божественний!
   — Дякую. — усміхнулась донька. — Як твоя нога?
   — Усе добре. — Наколюючи омлет на виделку, сказав він.
   — Завтра вранці, я маю їхати у Львів.
   — Так швидко. — Засмутилась мама.
   — Що поробиш кохана, школа ж не може чекати доки Туня відпочине.
   У цю мить на Туню наче камінь впав. Татові слова нагадали, щ вона брехунка.
   — Так, так. — Тихо промовила Туня.
   — Як там твої друзі? — поцікавилась мама.
   — Дана скоро виходить заміж і вона вагітна. А «Шерлок» - все як завжди, розумує. — Засміялась вона.
   — Ого! Дана рада, що стане мамою? — запитала жінка.
   — Спочатку була ошелешена, а потім зраділа. — прицмокуючи омлетом, відповіла донька.
   — Тату коли у тебе операція?
   — Через тиждень.
   — Я приїду.
   — Ні, ні і ще раз ні. Навчайся.
   — Я не питала дозволу. — Вона задерла носика. — Я сказала, що приїду.
   — Мені буде краще, якщо я буду знати, що ти навчаєшся. Операція декілька годин, на слідуючий день додому.
   — Ти упертюх.
   — А ти вся у мене. — Засміявся він.
   Усі підтримали сміх тата.
   Туня дивилась на батька і гадала, як їй пощастило. Люблячий, турботливий і міцний, як стіна, за якою вони з мамою завжди були захищені. Його усмішка завжди викликала у Туні тепло на душі. Він і мама її ліпші друзі – але зараз вона цим друзям бреше.
   Його шоколадні очі під темними віями – настільки проникливі та мудрі, що Туня іноді гадала, а чи не читає він думок?! Іноді то точно. Чорні, як ніч коси, коротко підстрижені, робили його молодшим за його справжній вік. Високий, спортивний та стрункий – усе це дісталось йому в наслідок фізичних навантажень. З юності, він багато допомагав батькам на полях де була засіяна пшениця з тих самих пір, він і мріяв про свою пекарню, де буде аромат зерна. Ця мрія здійснилась, але зараз вона як пісок у годиннику. У кожну мить, тато може втратити свою мрію. Вона цього не допустить.