Глава 26

    Сьогодні роботи не було. Усі сиділи за столом разом з директором і святкували перетворення кафе у бар. Звичайно радість шефа не усі розділяли, але життя така річ – «одні двері зачиняються – інші відчиняються». Тому підіймаючи келихи – усі разом випили за час який був проведений разом, за дружбу і за шанс віднайти себе, який буде у кожного.
   Обіймаючи усіх на прощання, Туня ледь приховувала сльози. Домовившись, що зв’язок вони усі будуть підтримувати.
   Рустем обійнявши Туню, як рідну дочку, мовив:
   — Доню, ти ж знаєш, що ти завжди можеш на мене розраховувати. Моя сім’я тобі завжди рада. У тебе є мій телефон – дзвони. Не забувай про старого.
   — Дякую тобі за все. Я полюбила це місце бо ти тут працював. — Вона усміхнулась і сказала: — І ти не старий.
   — Моя ти красуня. Бережи себе. — Він провів по її косах великою долонею і знову додав: — Дзвони. І я буду дзвонити.
   — Обов’язково. — Поцілувавши його у щічку, Туня помахала йому і вийшла у двері.
   Усмішка змішувалась з сумом від прощання. Але вона точно знала, що ці люди назавжди у її житті.

Глава27.

   Стоячи біля власних дверей, Туня гадала відчинити своїм ключем або постукати. Обравши другий варіант, щоб не налякати батьків, дівчина постукала у двері.
   Двері відчинились і у них з’явилась мама. Радісно зойкнувши, вона швидко затулила рот рукою. Очі обох жінок одразу наповнились сльозами.
   — Мамусю, рідненька моя. Не плач. Не плач. — Вона переступила поріг і міцно обійняла маму. — Я тут, мамусю. Я вдома.
   — Моя доню. Моя крихітка. — Мама цілувала Туню без зупину: оченята, щічки, чоло – усе було покрите цілунками найдорожчої людини.
   — А де тато?
   — У кімнаті.
   — Не на роботі? — вона не може згадати і дня, коли б тато не працював. — Він що захворів? — перелякано запитала Туня.
   — Ні, ні. Все гаразд. Просто вирішив відпочити от і все. — Пояснила в поспіху мама, а потім додала: — Зачиняй двері.
   Туня зробила те, що сказала мама, а потім тихо прокравшись до вітальні тихо промовила до тата:
   — Привіт татусю. Я вдома. — Вона кинулась до дивана де сидів тато з якимись папірцями. Ці папірці у мить, були полишені і рідні руки обіймали доньку.
   — Моє кошенятко. Моя доня. — Батько не знав міри своїм обіймам і притиснувши Туню в обіймах, почув її важке дихання. Трішки ослабивши хватку, він промовив: — Чому ти не сказала, що приїдеш? Я б тебе зустрів.
   — Все гаразд. — Вона усміхнулась їм обом. — Я добре доїхала. — Туня заплакала. — Я так за вами скучила.
   — І ми доню. — Мама сіла поруч і обійнявши свою крихітку – заплакала. — Я відчувала, що ти скоро приїдеш.
   Туня витерла сльози і втягнувши рідний запах свого дому, сказала:
   — Мамусю, я дуже хочу пити.
   — Пішли на кухню.
   — Зараз, тільки руки помию і миттю прийду. — Вона пішла до ванної і тихо заплакала. Як же вона скучила за батьками і за рідною домівкою.
   Помивши руки та вмивши заплакане обличчя, Туня витерлась і пішла до кухні.
   — Сідай за стіл, я якраз спекла круасанів. — Мамина усмішка осяяла усе довкола. — Твої улюблені.
   — Я ще їхній аромат у під’їзді відчула. — Туня схопила один крусан і відкусивши замурликала від задоволення. Мамина їжа – що може бути смачнішим.
   Тато увійшов до кухні і донька помітила, як він шкутильгає.
   — Як справи у школі? — сівши навпроти Туні, запитав тато.
   Дівчина відчула себе препаскудно – вона брехунка. Не дивлячись у вічі батькам, вона промовила:
   — Усе добре. — Засміявшись додала: — Малюю.
   — У тебе точно все гаразд? — мамині очі дивились на Туню, наче ренген сканував.
   — Так, так, все гаразд. — Вона примружившись, побачила, як тато під столом розтирає ногу. — Тату, що з твоєю ногою?
   — А що з нею?! Нічого.
   — Але я ж бачу ти шкутильгаєш.
   — Упав на роботі.
   — І?
   — Що і?
   — То що з нею?
   — Була у гібсі. Зараз все нормально.
   — Чому мені ніхто не сказав про це? — вона розсердилась ні на жарт. — Чому приховали від мене, що у тебе була зламана нога?! Чому?
   — Саме із-за такої реакції. Ти б кинула школу і миттю приїхала сюди. — Розвівши руки, сказав тато.
   — Я мала право знати. — Злість перетворилась на ображеність. — Ще щось є, що мені потрібно знати? — ображеність змінилась на співчуття і цікавість.
   — Татові будуть робити операцію на нозі. Кістка не так зрослась. — Не втримавшись розповіла мама і відвернулась від насупленого тата.
   — Навіщо ти розказала?! — тато тупнув здоровою ногою по підлозі.
   — як це навіщо?! Знову брехня?! — Туня закипіла. — Я маю право знати про здоров’я свого батька. — З її великих очей закапали сльози.
   — Доню моя, усе добре. — Він узяв її рученята у свої і поцілував.
   — Як же добре… Як так? Як лікарі так необачно зробили, що нога не так зрослась? — запитала в ярості донька.
   — Це я винен. Я ходив на роботу і багато на ній стояв.
   — Невже не можна було пересидіти?! — ще дужче заплакала Туня.
   — Ти права, але вже є як є. Тому досить плакати таким красивим оченятам і нумо їсти, я голодний. — Потерши руки, тато усміхнувся.
   Туня витерла очі і притихла, але вона все це так просто не залишить.
   Мама швидко розігріла картопельку з м’ясом та грибочками, яку обожнює донька, нарізала салатик з овочів, заправивши його олією та соєвим соусом, порізала шматочками чорний «Вінницький» запашний хліб – доки батько та донька теревенили про життя.
   — Усім смачного. — Сказала мама і усміхаючись почала накладати своїй доні картопельку.
   — Смачного. — Туня втягнула носом і опинилась у гастрономічному Раю. — Боже, як же я скучила за твоїми стравами мамусю, за тим що ми сидимо отак усі разом за столом.
   — Смачного мої дівчатка. — Тато випрямив ногу під столом і перемагаючи біль усміхнувся.
   Туня усміхнулась і подивилась довкола. Ця кухня бачила багато таких затишних посиденьок. Нічого на ній не змінилось – світло-лимоні меблі, білий стіл зі стільцями, до половини стіни жовта плитка, а друга частина до стелі пофарбована білою фарбою, фіранки у веселу квіточку, люстра над столом у формі листочка і усе відполіроване та чисте. Дім, рідний дім.
   — Як там твій коханий? — мамині очі заблищали зацікавленим вогником.
   — Він зараз поїхав в Італію у нього там справи. Але вже через тиждень повертається. — Туня почервоніла від згадки, про те, як вони прощались у спальні перед його відльотом. — Він переказував вам вітання і чекає на знайомство з вами.
   — Ми також цього чекаємо. — Мамина усмішка говорила про щирість її слів.
   — Ким він працює? — поцікавився тато.
   — Він фотограф. Знімає загалом виставки картин.
   — Одне одного знайшли. — Засміявся він.
   — Він хотів влаштувати мені виставку за домовленістю, але я відмовилась.
   — От дурненька. — Не витримала мама. — От упертий характер.
   — Дякую за щирі слова. — Туня засміялась.
   — Дозволь йому допомогти. — Кусаючи шматок хліба, тато подивився на доньку і вже знав її негативну відповідь.
   — Ні. — Вона усміхнулась. — Давайте я вам просто розповім який Паскуале, покажу його фотокартку і ми просто поспілкуємось. Але не на тему картин і галерей. Ок?
   — Добре. — Сказала мама.
   — Ось. — Туня показала на телефоні їхню нещодавню світлину, зроблену в «Італійському дворику».
   — Вау! Який красень! — мама засяяла.
   — Гарний хлопець. — Підтвердив тато.
   — Мені приємно це чути. — Туня тішилась тим, що батькам сподобався її хлопець.
   Задзвонив телефон і Туня з визгом побігла до своєї кімнати.
   — Алло. — Її голос затремтів.
   — Алло. Привіт, mia bellezza. — Почувши її голос, він усміхнувся. — Як ти? Ти вже у батьків?
   — Так. А ти вже дома? Як долетів?
   — Все добре. — Він усміхався, як юнак у якого перше побачення. — Так я вже дома. Вже хочу сісти у літак і прилетіти до тебе. Я вже скучив.
   — І я вже скучила. — Її серце калатало у скронях. — Що ти зараз поробляєш?
   — У мене зустріч. — Паскуале посумнішав, коли почув що його кличуть. — Маю бігти. Ввечері наберу. Кохаю тебе. Міцно-міцно цілую.
   — Я тебе більше кохаю. Цілую і чекаю на дзвінок. Па-па.
   — Па-па, mia bellezza.
   Вони обоє наче на сонці побували, усе тіло і душа світились наповнюючись щирим щастям.
   Повернувшись до кухні із задоволеною усмішкою, Туня примостилась на стілець.
   — Вже долетів? — запитала мам.
   — Так. — Усмішка щирого щастя осяяла її і вона додала: — Але хоче вже повернутись, — усмішка стала ще ширшою, вказуючи на те, що серце співає. — До мене.
   — Як же я рада, що ти знайшла хорошого хлопця. Ти кохаєш його? — мама раділа, що її донька нарешті забула про біль минулих відносин.
   — Дуже, усім серцем кохаю. А він мене кохає. — Туня зашарілась. — Я це знаю.
   — Я щасливий за тебе доню. Ти заслужила усі барви світу. — Встаючи, тато нахилився і цмокнувши доньку у чоло, додав: — Хочу познайомитись з твоїм щастям. — Підморгнувши він чимчикував до вітальні.
   — Скоро, дуже скоро я вас познайомлю з Паскуале.
   Коли тато вийшов, мама швиденько сіла на його місце і з хитро-цікавою усмішкою запитала:
   — Щось уже було?
   — Мамусю. — Туня стала схожа на полуницю.
   — А що тут такого?!
   — Так було. — Щастя наповнило її груди, коли вона згадала, як це бути з Паскуале. — Це було дивовижно. Саме такого чоловіка я і бажала.
   — Ааа… — запищала радісно мама, а потім тихо додала: — Значить він точно заслужив на тебе. Хай Бог вам дарує щастя.
   — Дякую, мамусю. — Вона перехилилась через стіл і поринула у океан маминої любові – обійми, найрідніші обійми.
   — Іди прийми душ, а я поки що помию посуд.
   — Я тобі допоможу. — Поспішила сказати Туня.
   — Тут всього пару тарілок. Іди, іди, — мама підштовхнула її у коридор.
  
   Сидячи ввечері у своїй кімнаті, Туня балакала з мамою.
   — Мам у вас точно все гаразд?
   — Так. — Мама опустила свої сіро-зелені очі. —  А чому ти питаєш?
   — Мені здалось, що тата щось дуже тривожить.