Глава 21

   — Дівчата, усі хто хоче може залишитись. Але перепланування займе місяці два. Тому… У вас ще є тиждень праці тут. А потім, вирішуйте самі. Наприкінці тижня, я видам вам зарплатню.
   Дівчати вийшли за двері. Вікторія пішла дзвонити подругам, шукаючи нову роботу, Лора пішла жалітись Роберту, а Туня знайшла прихисток в обіймах Рустема.
   — Доню, все буде гаразд. — Погладжуючи її по спині, чоловік додав: — Напевно він і з нами поговорить.
   — Напевно, але ти чудовий шеф-кухар, тому не хвилюйся. А Роберт бармен – тому… — Дівчина зітхнула. — Маю іти, на мене чекають.
   — Той хлопець?
   — Так. — Туня усміхнулась, згадуючи обличчя Паскуале.
   Попрощавшись з усіма, Туня пішла до красеня, який її чекав.
   — Ти що плакала? — нарешті підвівшись, Паскуале обхопив її обличчя своїми долонями. — Що сталось? Тебе звільнили?
   — Типу того. Не знаю. Я нічого зараз не розумію. — Вона совалась в його груди і додала: — Я так втомилась.
   — Тобі треба гарячий душ і поїсти. — Він пестив її волосся. — А потім виспатись. Але по дорозі додому ти мені все розповіси. Домовились?
   — Ага.
   Вони вийшли з кафе, тримаючись за руку. Крокуючи та обминаючи калюжі, Туня розповідала Паскуале, що сталося у кафе. Після ще одного запитання хлопця, що було сьогодні вранці з Даною, Туня розповіла і про це.
   — Хочеш підемо до мене?
   Її очі розширились і вона похитала головою.
   — Ні. Вибач. Не можу.
   — Нічого не буде. Я приготую пасту, яку обіцяв. Ти приймеш гарячу ванну, а потім ти будеш спати у моєму ліжку, а я на дивані. — Він узяв її пальчики і швидко поцілував.
   — Ні, ні. Це не правильно. — Вона знервовано засміялась і додала: — Мені  поки що є де жити.
   — Я хочу, щоб ти заспокоїлась і ні про що не думала. Ось і все. Будь ласка, йдемо до мене.
   — Я не знаю… Це якось…
   — Вирішено, mia bellezza, ми ідемо до мене.
   — Добре, але спати ми будемо окремо. — Вона насупилась, попередивши своїм поглядом, що нічого окрім сну не буде.
   — Звичайно.
   — У мене немає піжами і зубної щітки. — Піднявши голову, сказала вона.
   — Будеш спати в моїй футболці, а лишня зубна щітка у мене завжди є.
   — Часто ночують дівчата?
   — Ні. Приїжджають батьки.
   — Ааа…
   — Що за ааа?!
   — Нічого.
   — Не віриш?
   — Вірю.
   Він усміхнувся. Вона ревнує і це добре.
   Доки вони їхали в машині, Туня зателефонувала Дані і взнавши, що та сьогодні буде у свого хлопця, дівчина навіть не сказала, де буде ночувати сама. Потім вона все розповість Дані і запитає про її справи, але не зараз.
   Приїхавши до будинку Паскуале, вони вийшли з авто і попрямували до під’їзду. Підіймаючись сходами, вони натрапили на біляву красуню у міні-спідниці.
   — Привіт Паскуале. — Єва захлопала довгими віями. — Ти не сам?!
   — Привіт Єво. — Його дратувала зухвалість цієї дівчини. — Знайомся Єво, - це моя дівчина Анастасія.
   У Єви дар мови відняло.
   — Що?
   — Це моя дів-чи-на. — По складах сказав він. — Туня знайомся це Єва моя сусідка.
   — І не тільки сусідка. Ми зустрічались колись. — Вона фиркнула і пішла.
   — Ти з нею зустрічався? — Туня підняла очі на Паскуале, і запитуючи дивилась, чекаючи на відповідь.
   — Заходь до хати, я зараз усе розповім. — Він відчинив двері і обережно підштовхнув дівчину у середину.
   — Вау! — його дім був шикарним. — Це стиль «бруталізм»?
   — Так. Ти і у цьому розбираєшся?! — він усміхнувся та зачинив двері.
   Туня пройшла по коридору, який плавно переходив в кухню студію. Рожево-коричнева цегла прикрашала усю стіну холу і вітальні, а кухня просто пофарбована у біле. Барна біла стійка з коричневими стільцями була перегородкою між кімнатами. Уся кухня в біло синіх тонах, так само, як і диван і стелажі у вітальні. Великий телевізор на стіні навпроти дивану демонстрував, що хазяїн кіноман. Живі квіти і картини були настільки ж чоловічими, як і усе довкола.
   — Трішки. — Вона нерішуче зупинилась перед кімнатою.
   — Проходь, почувайся, як в дома. — Паскуале підштовхнув її у друге.
   — Можна я помию руки. — Вона усміхнулась і додала: — Я неймовірна чистюля і це може іноді інших дратувати. — Зізнавшись, вона зніяковіла.
   — Тільки не мене. Я навіть пачки з соком мию. — Він розвів руками. — Ти навряд чи так робиш.
   Туня засміялась і була просто ошелешена його зізнанням. 
   — Не може бути?!
   — Бачиш я ж казав, я тебе більше здивував.
   — Ні, ні. Вибач, я сміюсь бо я теж так роблю. Я усе перед тим, як покласти до холодильника – мию з милом. У мене це почалось, коли я захворіла з’ївши щось немите і відтоді, я такими речами переймаюсь. А ти чому так робиш?
   — А я колись доглядав свою бабцю і все довкола повинно було бути чистим, майже, як у лікарні. Бабуся моя вилікувалась і з нею все добре. Мені не треба було більше перейматись за мікроби, але звичка залишилась.
   — Не уявляла, що ще є такі, як я. — Засміялась Туня.
   — Як то кажуть, «одне одного варті»! — підтримуючи її сміх, додав хлопець. — Ну що пішли мити руки.
   Почимчикувавши до ванної кімнати, Туня і тут відкрила рота від здивування. Все таке чисте, розкладене по поличках, ванна, туалет і біде – сяють нібито їх відмив «Містер Пропер». Усе у кольорах біло-помаранчевих, які освіжають і водночас бадьорять.
   — У тебе гарна квартира. — Миючи руки, сказала Туня.
   — Дякую, приємно чути це від тебе. — Він вказав їй на рушник, а сам зайняв її місце і почав милити руки. — Зараз покажу тобі спальню. — Витираючи руки з нею об один рушник, він зупинив свій погляд на її вустах. — Хочу поцілувати тебе.
   — Тобі щось заважає це зробити? — вона задихала швидше, а серце закалатало у скронях. Її зухвалі слова були дисонансом з неслухняним тілом.
   Паскуале накинувся на вуста Туні, притиснувши її до стіни. Вона голосно застогнала і це зробило його дії ще впевненішими. Дівчина відповідала на цілунок так само хижо, як і він його дарував. Піднявши її за сідниці, він не відривав своїх губ від неї, вони блукали від шиї і знову до соковитих вуст. Туня заплющила очі і насолоджувалася неймовірно зухвалими діями Паскуале. Її ніжки обхопили його стегна і вона відчула бажання Паскуале. Вона розплющила очі і зупинила поцілунок, злякавшись того, що може бути далі. Ще ніколи у житті вона не зустрічала чоловік, на якого усе її тіло відгукувалось у мить. А відчувши його «єство» між своїми стегнами, Туню охопив страх. Вона не боялась його – вона боялась себе і своїх нових бажань.
   — Що?! Що таке, mia bellezza? — він подивився на неї розгубленим поглядом. Її щічки пашіли, а вуста припухли від цілунку – йому знову кортіло накинутись на неї. Але…
   — Хтось мені обіцяв пасту. — Грайливо сказала вона, приховуючи за цим своє хвилювання.
   — Ти права mia bellezza. Обіцяв. А ще обіцяв, що сьогодні в ночі ти будеш спати одна в моєму ліжку. — Він зрозумів її хвилювання. — Я все пам’ятаю. — Цмокнувши Туню у губи, він опустив її на ноги.
   Дівчина захиталась, як це завжди буває після поцілунку з Паскуале і обперлась об його міцні груди.
   — Дякую.
   — Тобі нема за що мені дякувати. — Паскуале узяв її за руку. — Пішли покажу, де ти будеш спати.
   Вони зайшли у спальню, і перше на що Туня звернула увагу – це величезне ліжко, а над ним така ж сама картина Ню, як і у галереї. Пара у картині була багатослівна, гола жінка сиділа на такому ж оголеному чоловіку, її груди схилялись над його губами. Туню кинуло у жар.
  М’які шоколадно-білі кольори усієї спальні робили її спокійною, але водночас підштовхували на думки, сповненні жадання. Позаду ліжка цегляна стіна, кольору молочного шоколаду інші стіни блідо бежеві. Мінімум меблів з горіхового дерева: ліжко, шафа, комод із дзеркалом, тумбочки біля ліжка і книжкова полиця. Бра і невеличка біла люстра посеред стелі. Ліжко ідеально застелене білою постіллю з шоколадними, білими та чорними подушками.
   — Ти сам проектував свою квартиру? Сам усе підбирав?
   — Так, майже усе я.
   — Гарно. Дуже гарно. У тебе чудовий смак. — Вона подивилась на білі тюлі, які були наче пір’їнки на вітру. Їх ледь здіймало від підлоги, коли вітерець прокрадався крізь відчинене вікно. — Усе так сучасно.
   — Дякую. — Її слова викликали усмішку. — Ще є одна кімната, вона служить, як офіс. Поки що.
   — Чому поки що?
   — Надіюсь, що колись там буде дитяча. — Паскуале щиро усміхнувся.
   Вона ще не бачила, щоб чоловік так усміхався думці про дітей.
   — Ти хочеш дітей?
   — Звичайно! А ти?
   — Так. Але поки що не час. — Вона посумнішала.
   — Показати тобі кімнату? — Паскуале побачивши, що її дивовижна усмішка кудись зникла, додав: — Там багато книжок.
   — Дивно.
   — Чому? — хлопець нахилив на бік голову і насупився.
   — Бо я гадала, що наступна кімната буде червоною.
   Він голосно розсміявся, розуміючи про що йдеться.
   — А ти готова до «червоної кімнати»?
   Туня почервоніла, але вона ж сама це почала.
   — Можливо. — Вона облизала губи і додала: — Згодом.
   — Тоді треба її перепланувати. — Засміявся він у друге. — Ти прихильниця БДСМ?! Не знав.
   — Я ще не знаю, що мені до вподоби. — Вона подивилась прямісінько у його темні від бажання очі.
   — Тоді я буду досліджувати, а ти казати, що тобі до вподоби. — Він притис її до себе і запустивши свій язик у її ротик, палко поцілував.
   Вона голосно застогнала.
   — Пішли покажеш мені свій кабінет.
   Кімната видалась просторою і світлою. Білі стіни, горіхові меблі, як в спальні, стіл, стілець і багато-багато книг.
   — Ну як тобі?
   — Я обожнюю книги. Я потрапила у Рай?