Глава 17

— Малюнки олівцем. Графіка. Колись прочитала в інтернеті, що це може виявитись цікавим для поціновувачів мистецтва. — Вона зітхнула і закліпала, проганяючи сльози.
   Йому було боляче дивитись на її сльози. Він знав Туню лише декілька днів, але її біль, він хотів розділити навпіл. Вилікувати її. Він пишався, що її не зламала поразка і вона іде далі. Така тендітна, а сила волі наче бездонний океан.
   — Ти сама навчилась малювати?
   — Спочатку малювала сама. — Зніяковівши, дівчина додала: — Я ж казала друзів у мене не було і я всю себе посвятила фарбам та полотнам. — Згодом, тато познайомив мене зі своїм давнім другом Миколою, який навчав мене, наставляв і неймовірно підтримував. Колись у нього були виставки, а згодом він відкрив свою студію і вчив там дітей.
   — Ти неймовірна дівчина! Ти дуже сильна особистість, у тебе є чому повчитись. — Йому так хотілось приголубити її, але він не хотів, щоб Туня думала, що це жалість. — А що далі?
   — Я залишилась у Львові. Не хотіла розчаровувати батьків.
   — Вони не знають, що ти не навчаєшся у художній школі? — він здивувався.
   — Ні. Вони думають, що у мене все гаразд – навчаюсь, школа дала кімнату у гуртожитку і у мене все супер. Я влаштувалась на дві роботи, бо треба було якось платити за житло. Мені пощастило, що я не одна орендую квартиру, тоді б я не посилила такі витрати.
   — Надіюсь ти не з хлопцем її орендуєш?! — він боявся відповіді.
   — Ні, що ти! Це моя подруга Дана з колишньої роботи.
   — Це добре. — Він з полегшенням зітхнув. — Чому ти не звернулась до Миколи? Він би міг тебе поки що влаштувати у свою студію.
   — Я хочу домогтися усього сама, щоб знати, що у мене є талант. І що одна відмова, це не кінець. Я маю досягти успіху, щоб батьки пишались… І я сама собою.
   — І ти б не прийняла будь яку допомогу у здійснення своєї мрії? — це було риторичне запитання, відповідь він уже знав.
   — Ні, не прийняла б. — Вона забрала назад волосся, яке упало їй на плечі. — Ти уже все про мене знаєш, а от я про тебе майже нічого. Розкажи мені ким ти працюєш?
   — Я… Я…
   — Це таке важке питання?! — засміялась вона.
   — Ні. — Він підтримав її сміх. — Я іноді працюю тут…
   — Ким? — її брови здивовано злетіли до гори.
   — Фотографом. — Збрехав він і одразу пожалкував.
   — Ух ти! Ти, мабуть бачив багатьох художників і цікавих людей.
   — Є трохи. — Усміхнувшись він додав: — Я можу попросити одного друга, подивитись на твої картини. Можливо він би захотів бачити твої картини тут і висіли б у цьому залі. Ти не проти, щоб я його запитав?
   — Проти! Ні в якому разі! — вона підвелась. — Я не для цього все тобі розповіла.
   Паскуале підвівся одразу за нею. Він боявся, що вона піде.
   — Mia bellezza, не хвилюйся. — Чоловік підійшов ближче і узяв її плечі у свої міцні руки. — Я нічого не зроблю без твого дозволу.
   — Я всього досягну сама. Якщо у мене є талан – все буде.
   — Але щоб талант помітили, треба іноді підключати зв’язки. І це нормально. Ти думаєш, що усі художники, співаки чи актори – були б зараз зірками, якби не допомога людей, які розуміються на цьому?! Не порівнюй допомогу нездарам, які опинились у світлі софітів, завдяки своїм заможним друзям. Це лише протеже, про яких дуже швидко забувають, якщо у них нема таланту. А людей з талантом можуть не знати роками, бо вони не мають зв’язків. У тебе є дар – треба про нього заявити от і все. Це все одно, що ти найняла б піар-менеджера, але за гроші. Навіть талантам потрібна допомога.
   — Ти все правильно говориш. Але я, це я. Я покладаюсь на свої сили. — Вона подивилась у його вічі, шукаючи підтримки.
   — Добре. Я все зрозумів. — Паскуале узяв її потилицю у свої долоні, і нахилившись, поцілував її солодкі вуста. Дівчина застогнала і він відчув, як жар розтікається до того місця, яким він дуже пишається. — Дівчино що ж ти зі мною робиш?! — проговорив він, обпікаючи її губи своїм диханням.
   — Те саме, що і ти зі мною.
   Вона відповіла на цілунок з таким ентузіазмом, що він спантеличено розплющив очі, але за мить знову опустив повіки. Усе у середині бурлило, йому хотілось лише одне, - оволодіти нею на цьому столі. Кохати її повільно, неквапливо і довго-довго. Але… Він зупинився і промовив:
   — Нам краще зупинитись. — Паскуале опустив руки і провів Туню на її місце, допомігши сісти за стіл.
   Вона оторопіла, явно не очікувавши такої реакції від Паскуале. Що вона зробила не так? Що йому не сподобалось? Запитання забарилось, але все ж таки вона запитала:
   — Я щось не так зробила?
   — Dio! Ні! Туня, річ не у тобі, а в мені.
   Вона опустила голову і знервовано усміхнулась.
   — Розумію.
   — Mia bellezza, я говорю правду. Якщо я зізнаюсь чому зупинився, — він скуйовдив свою бездоганну зачіску, — на друге побачення ти не підеш.
   — Чому це?
   — Тому, що коли я тебе цілую… боюсь що можу не зупинитись і налякаю тебе. — Це зізнання важко йому далось.
   — Але ж… — дівчина зам’ялась, але пересиливши себе сказала: — я не проти того, що може статись згодом. Я навпаки, ще ніколи не була такою впевненою у чомусь, як те, що… Ти розумієш.
   — Так, розумію. — Паскуале зітхнув з полегшенням. — Ти не уявляєш, що означає твоє зізнання для мене. Я неймовірно бажаю тебе, як жінку. Але перш ніж я буду пізнавати твоє тіло, я пізнаю твою душу. — Він усміхнувся з такою теплотою, що вона зніяковіла.
   — Паскуале… — вона ніжно назвала його ім’я.
   Він простягнув руку через стіл, щоб узяти її маленьку долоньку у свою жменю. Декілька довгих хвилин мовчання, просто дивлячись у вічі одне одному, багато про що говорили. Ніжність з якою Паскуале тримав її руку, погляд який заспокоював, і легка усмішка на його обличчі зігрівали Туню, наче плед у зимку.
   — Хочеш пройдемося по галереї? — тихо запитав хлопець, боячись наполохати ідеальну мить.
   — Із задоволенням. — Так само тихо, промовила вона.
   Проходячи повз картин, Паскуале все так само тримав її руку у своїй. Туня зніяковіло роздивлялась оголені тіла, які сплітались в одне ціле у картині. Паскуале це не обминуло.
   — Ти соромишся?
   Важко сказати щось зрозуміле, коли тебе вивчають блакитні очі поряд і споглядають за тобою оголені люди з десятка картин.
   — Не те щоб… — її дихання збилось. Облизавши губи вона подивилась у вічі Паскуале. — Просто…
   — Не хвилюйся mia bellezza. І не соромся. — Хлопець дивлячись їй у вічі, обережно забрав за її вушко руду прядку волосся. — Мене не соромся. — Підкреслив він.
   — Намагатимусь. — Чесно відповіла Туня.
   — Можна запитання?
   — Звичайно.
   — Коли востаннє у тебе були відносини? — він примружився чекаючи на відповідь.
   — Приблизно роки три назад.
   — І чому ви розійшлись?
   — Він знайшов іншу. — Вона опустила очі, але через декілька секунд знову подивилась у глиб його очей. — Добре, що хоч мужність була і він сам прийшов до мене та й зізнався.
   — Я дякую йому.
   — За що?! — вона втупилась у нього.
   — За те, що ти зараз тут зі мною, а не з ним. Хоча навіть, якщо ти б була з іншим, — він хижо усміхнувся, — я все одно зробив так, що ти б була моя.
   — Італійська кров. — Усміхнулась вона.
   — Я просто чоловік, який знає чого хоче. — Він дивився то на її вуста, то у вічі.
   Між ними була така сильна напруга, що здавалось нібито кімната стала наелектризована. Їх манило одне до одного. Погляди на вуста, то у вічі змушували усе тіло напружитись. Задоволення, яке вони отримували перед самим цілунком не порівняти ні з чим. Дихання прискорювалось, солодка знемога охоплювала все тіло, бажання зростало кожну мить, а у думках лише довгоочікуваний цілунок. Передчуття поєднання таке ж бажане, як і самі любощі. Один етап без іншого, не дав би змоги відчути наскільки сильно бажаєш свого обранця.