Глава 14

— Вітаю, Паскуале. — Спускаючись з третього поверху, промовила Єва. — Ти сьогодні пізно. Невже була виставка, а ти мене навіть не покликав?
   — Привіт Єво. Ні, виставки не було і поки що не планується. — Він завжди не зручно почував себе біля цієї кицьки і її чіпких кігтиків. Коли він тільки сюди переїхав жити, він мав необачність запросити її на побачення, але зрозумівши, що вона не та, він пояснив Єві, що вони можуть бути лише хорошими сусідами. Але навіть через стільки років, дівчина не може, або не хоче зрозуміти, що їй зась до ліжка, а тим паче до серця Паскуале. — Гарного вечора Єво.
   — Зачекай, Паскуале. — Схвильовано мовила вона, бачачи, що він переступив поріг дому. — Можливо ти завтра вільний, мені дуже потрібна чоловіча сила.
   Паскуале здивовано дивився на блакитнооку «кішку».
   — Не зрозумів?!
   — Мені треба відвинути стола у кухні, а мені такій тендітній і слабкій жінці одній це не під силу. — Вона закліпала своїми віями, як це зазвичай роблять у серіалах.
   — Вибач Єво, але завтра у мене насичений день. — Він знав, що вона захоче щось додати, тому випередив її. — І післязавтра.
   Поправивши свої білі довгі коси, забравши їх назад, вона відкрила доступ до декольте. Вона нагадувала сіамську кішку – гарна, але норовлива. Блакитні очі, біле волосся, рожеві губи і плавна хода.
   — Паскуале не будь бякою. — Надувши губки, вона підійшла ближче.
   — Вибач, Єво. — Він знизив плечима і переступивши поріг власного дому, сказав: — Думаю якщо ти зайдеш до Дена на поверх нижче, ти ж знаєш він не відмовить тобі.
   — Знаю. Але…
   У Паскуале задзвонив телефон і це його врятувало.
   — Па-па Єво. Ще раз вибач. — Він зачинив двері, а перед тим побачив, як дівчина топнула незадоволено ногою. Хлопець подивився у телефон, дзвонили що до нової студії. Пройшовши у коридор, він відповів на дзвінок.

   Дівчата лежали у ліжках і безупинну теревенили про те, який Паскуале неймовірний. Це словесне полум’я розпалила картка у квітах, яку Туня знайшла коли ставила букет біля свого ліжка. Там було сказано: «Ти узяла в полон моє серце, надіюсь це навзаєм».
   — То ти кажеш, що післязавтра ти ідеш з ним на побачення? — Дана лежала на ліжку і солодко зітхала.
   — Так. — Радісно усміхаючись, Туня перевернулась на спину і додала: — Але я не знаю чи це все вчасно.
   — Як це?! Ти що - того?! — покрутивши біля скроні пальцем, запитала Дана.
   — От дякую! Я просто говорю про те, що я звільнилась з роботи, брешу батькам, ледь вистачає грошей в художню школу не узяли…
   — Зачекай, зачекай. — Дана всілась на ліжку і незадоволено подивилась на подругу. — До чого тут все це? До чого твої проблеми? Нарешті з’явився хороший чоловік, так ти ще й думаєш, чи це вчасно?! Ти дивна дівчина!
   — Знаю. — Засміялась Туня.
   — Гарна самокритика. — Засміявшись, Дана знову вляглась. — І я вірю, що у тебе почнеться нове, цікаве життя.
   — Під цим всім ти думаєш про Паскуале?
   — Саме так! Тобі пора пізнати, що таке пристрасть.
   — Ну, дякую. Ти так кажеш, нібито я з Марса.
   — Але ти ж ще цнотлива, а тут такий красень упадає за тобою. — Дана знову замріяно зітхнула.
   — У нас була лише прогулянка, а ти так квапиш події.
   — Ну, вибач цілуватись ось так, як ти мені розповіла – це я кваплю події?!
   Туня зашарілась. Дійсно, все що сьогодні сталось, було швидко. Але, вона б нічого не змінила. Ці губи, руки на її спині – збуджували її ні на жарт. Коли він її торкався, все тіло спалахувало, а унизу… Туню охопило полум’я і знову між її стегон усе занило. Що ж він з нею робить?! Лише думка про нього, а реакція, така, нібито вона гуляє босоніж по вугликах, а довкола пустеля і все палає під червоним сонцем.
   — Все, все треба спати. — Туня накрилась ковдрою майже до шиї, і згадуючи цілунки Паскуале, почала поринати у сон сповнений бажань.

   Ранок видався спекотним, хоча важко назвати дванадцяту годину – ранком. Туня тільки зараз добралась до алеї. І взагалі, якщо б не Дана, яка виперла її за двері, дівчина навряд чи була б тут. Туня навіть не гадала, що її учорашня ідея викличе у неї стільки переживань. Ще ніколи вона не малювала за гроші просто неба. Вона не знала чи можна узагалі ось так тут стояти без дозволу. А якщо її за це оштрафують? Туня махнула головою, проганяючи непрохані думки.
   Збираючись сьогодні в ранці, вона згадала, що привезла з дому етюдник6 і це її неабияк порадувало. Все необхідне склавши до нього, вона принесла його сюди. І ось – вона сидить на лавці, перед нею все необхідне, окрім людей, які хочуть, щоб їх намалювали. Дивлячись, як два художники поруч щебечуть зі своїми клієнтами, Анастасія сумно зітхнула. Подивившись довкола себе, вона побачила гарний сонячний клаптик посеред парку. Її пальці миттю відшукали потрібні пензлі, а очі забігали по кольорах фарби. Зосередившись на казковому пейзажі, вона узялась за стиль під назвою «a la prima7».
   Коли вона писала, час зупинявся – ось наприклад, як зараз. Вона жила мистецтвом, їй так бракувало цього: яскравих фарб, пензлів між пальцями і надзвичайно загадкового аромату льняної олії. Дивлячись уперед, потім знову на полотно, вона не помітила, як довкола неї зібрались зацікавлені обличчя, поки не почула чоловічий голос:
_____________________________   
6 Етюдник - переносне пристосування для занять живописом, невеликий ящик, часто на тринозі, з приладдям для живопису і місцем для етюду.
7 «a la prima» переклад з італійської, як в один присід. Алла прима - це різновид в живопису маслом в якому картина пишеться всього за один сеанс.
   — Давно Ви працюєте у цьому стилі?
Туня подивилась з під лоба на запитуючого і голосно ковтнула.    
   — Років сім.
   — Ви десь навчались? — витираючи свої окуляри, об клаптик тканини сірого кольору, він одягнув їх і нахилився ближче, до майже завершеної картини.
   — Ні. Але у мене були гарні вчителі.
   — Цікаво, цікаво. — Він знову встав у повний зріст. — Ви б могли мені її продати?
   Туня відкрила рот від подиву і похитала головою у знак згоди.
   — Так, звичайно.
   — Тоді я почекаю он на тій лавці. — Вказавши пальцем на сусідню лавку, він додав: — не буду Вам заважати. Коли закінчите писати, дайте знати. — Чоловік з ідеально зачесаними косима назад і в такому ж ідеально випрасуваному костюмі, пішов туди, куди вказав хвилину тому.
   Туня сиділа, як в копана, доки не зрозуміла, що треба закінчити картину, бо шанс полетить від неї, як і прилетів. Доки вона писала райський куточок парку – вона все думала, невже удача посміхнулась їй. Невже хтось оцінив її талант?! Її серце калатало немов навіжене, а руки почали зрадницьки ставати вологими. Тепер вона помічала усіх довкола, і це її хвилювало, хоча раніше їй здавалось, що є лише пейзаж, вона і фарби. Туня набрала повні легені повітря і непомітно видихнула. Узявши себе під контроль, вона продовжила те, що почала. Ентузіазм зашкалював так, як вона знала, що її невеличка картина – привернула увагу і була оцінена.
   Пройшла година відтоді, як гарно прибраний чоловік, всівся на лавку неподалік. Туня робила останні мазки, щоб нарешті підійти до загадкового поціновувача мистецтва.
   — Пане, картина готова. — Туня підійшла до нього з картиною у руках.
   — Цікаво, цікаво. — Знайомі слова знову залітали у повітрі. — Ммм… Майстерно. Є звичайно над чим попрацювати, але… Талан безперечно є.
   Туня ледь стояла на ногах, коли бородатий чоловік, примруживши очі оцінював те, що вона тримала у руках.
   — Дякую, пане.
   — Це я Вам дякую, мила пані. Як кажете Вас величати? — він зняв окуляри і знову їх протерши одягнув.
   — Анастасія Вишневська.
   — У Вас польське коріння?
   — Прабабуся була заміжня за польським паном.
   — Цікаво, цікаво. — Він примружився і обережно узявши картину, поставив її на лавку. Потім глянувши у вічі Анастасії, узяв її руку і ледь торкнувся губами. — Дуже приємно познайомитись, Анастасія Вишневська. — Його глибокі зелені очі пронизливо дивились на дівчину. Опустивши її руку, він підійшов до лавки, де стояла картина і його невеличкий кейс. Відкривши його, чоловік дістав невеличку пачку грошей і дав дівчині тисячу гривень.
   — Пане, я не можу їх узяти, це занадто багато. — Анастасія простягла руку, щоб віддати йому гроші, але він похитав головою.
   — Ви не вмієте оцінювати свій талант, це погано. — Він усміхнувся між своєю бородою та вусами і додав: — Але згодом, Ви зрозумієте, що Ваша праця повинна бути оцінена гідно.
   — Дякую, Пане. Якщо можна я запитаю?
   — Слухаю, пані Вишневська.
   — Ви колекціонуєте картини?
   — Можна і так сказати.
   Анастасія у цю мить пишалась собою. Її талант оцінив, чоловік який знає у живопису толк.
   — Мені дуже приємно, що Вам сподобалась моя картина.
   Чоловік усміхнувся і біля його очей з’явились лапки, лише це видало його приблизний вік – йому було років з шістдесят.
   — Надіюсь мила пані, ми ще зустрінемось. — Він узяв обережно картину, щоб не зіпсувати її, а у другу руку узяв свій невеличкий кейс. Нахиливши у поклоні голову, він додав: — На все добре Анастасіє. До скорої зустрічі.
   — Дякую пане. Було надзвичайно приємно малювати для Вас. І я дуже рада знайомству. Гарного дня.
   — І Вам, пані Вишневська. — Він обернувся і тихо пішов по алеї, поки не звернув на доріжку там де його чекало авто.
   Анастасія завмерла, дивлячись, як пан який щойно купляв у неї картину сідав в авто, де був власний водій. Дівчина не могла повірити у такий поворот долі. Уперше прийти на алею. Уперше тут малювати. І у перший день, продати картину за тисячу гривень. ВАУ!
   Туня повернулась до лавки, на якій щойно сиділа і малювала пейзаж. Зацікавлені люди, раптом проявили інтерес до її персони. Мама з дівчинкою, які стояли біля етюдника, заговорили до неї:
   — Доброго дня. Моя донька хоче свій портрет.
   — Вітаю. Звичайно. Нехай сідає навпроти мене і я з великим задоволенням намалюю цю красуню. — Дівчинка дійсно була, наче маленька фея. Білі локони, блакитні очі і легке жовте платтячко. Мініатюра своє мами.
   Анастасія прийнялась з величезним задоволенням, і в надзвичайно гарному настрої писати портрет дівчинки-феї.