Глава 8

Паскуале пив уже третю чашку кави, чекаючи коли ж прийде та, яка його зачарувала. Він сидів у кутку за столиком для двох. На одному стільці сидів він, а на іншому букет для Анастасії.
   Хлопець нахилився уперед і його стілець рипнув, але він навіть цього не почув, бо його власне серце вибивало шалений ритм, віддаючи у скронях. Вона тут. Нарешті він побачив Анастасію. Він не встиг до неї підійти, бо вона майже бігла між столиками, не звертаючи ні на кого уваги.
   Хлопцю знову довелось сісти. Але це й на краще, він міг заспокоїти своє дихання і шалене серце. Хоча, він точно знав, коли знову її побачить – у грудях знову закалатає. Сидячи тут стільки годин поспіль, хлопець розмірковував, що саме їй скаже, але у цю хвилину мізки знову почали міркувати над цим.
   Зараз вони зустрінуться. Він запросить її на побачення і вона обов’язково погодиться. З цими позитивними думками, він продовжив чекати на неї.
   Паскуале так нервував перед зустріччю, що ставало жарко, навіть у прохолодному приміщенні. Він розстібнув ще більше комірець. Його міцні груди та рідка рослинність на них, проглядавали в цьому трикутничку.
   Він знову побачив її. Дивовижно грайливий рудий хвостик її косей, підплигував в такт ходи. Хлопець закусив губи, щоб не застогнати. Його погляд прикували плавні рухи стегон Анастасії. Перед ним була лісна німфа.
   Дівчина обернулась, і не приховуючи здивування, зустрілась з «захисником» поглядом.
   — Вітаю, Анастасія.
   Хриплий, сексуальний голос «захисника» змусив її голосно ковтнути. Цей красень пам’ятав, як її звати. Невже це реально? Невже це відбувається з нею?
   — Доброго дня. — Туня навіть не ворухнулась у бік його столика, вона навпаки зробила крок у іншому напрямку.
   Її дії змусили його встати зі стільця. Невже він їй взагалі не сподобався? Можливо вона забулась про нього ще вчора? Хіба вона буде пам’ятати чоловіка, якого один раз побачила. Вона кожного дня бачила купу різних обличь у магазині і кафе – напевно він змішався з усіма ними.
   Анастасія чула, як її серце калатає у вухах. Ноги зробились ватними, але вона мала підійти до нього.
   Паскуале так і стояв біля стільця. Пік його збудження зашкалював і він не думаючи запитав:
   — Ви не пам’ятаєте мене? — його очі благали сказати її, що вона пам’ятає його.
   — Звичайно пам’ятаю. Ви мій «захисник»! — її обличчя залило фарбою. Невже вона сказала це вголос. Як вона могла сказати «мій», та ще й захисником назвати?! 
   Паскуале усміхнувся і полегшено зітхнув. «О, дівчинко, Я БУДУ ТВІЙ, ПОВІР». — облизавши швидко нижню губу, подумав хлопець.
   — Приємно це чути. — Нібито не зважаючи на слова Анастасії, щоб не бентежити її, він заговорив далі: — Я шукав Вас.
   — Мене? — його слова безмежно здивували її.
   — Так, Вас Анастасіє. З учорашнього дня я не міг заспокоїтись… Тому що… Не запросив Вас повечеряти зі мною. — Він не зміг впоратись зі своїм хвилюванням, ошелешивши її і себе.
   — Мене? — Туня була в повному нерозумінні, що коїться. Він її шукав?! Напевно він випив?! З якого це дива, така дівчина, як вона зацікавить такого, як він.
   — Що Вас так дивує?! — Паскуале не розумів, чому така гарна дівчина дивується його запрошенню. Напевно у неї точно хтось є.
   — Просто… Просто… Я не можу. — Її голос затремтів, видавши силу хвилювання.
   — Чому? Ви заміжня?
   — Ні.
   — У Вас є хлопець?
   — Ні.
   — Тоді справа в мені? Я Вам не сподобався? — запитання, які вирвались були недоречними. Він розумів, у яке становище ввів бідну дівчину. Що вона може сказати, на це? Звичайно, вона скаже, що річ не в ньому. — Вибачте мене. — Прикра усмішка з’явилась на його обличчі.
   — Ну що Ви. Не вибачайтесь. — Туня закусила нижню губу, чим привернула його погляд. — Річ не в Вас.
   — Нічого не пояснюйте. Я винен, що Ви зараз у незручному положенні, а я виглядаю, як повний ідіот. — Паскуале узяв зі стільця букет і простягнув дівчині. — Це Вам, Анастасіє.
   Вона узяла букет і усміхнулась «захиснику».
   — Дякую.
   — Дякую, що узяли їх. Хай Вам щастить, Анастасіє. — Хлопець усміхнувся і хотів пройти повз неї, але її ніжна рука, зупинила його за кисть.
   — Не йдіть. — Ледь чутно, попросила вона. — Я буду вільна після шостої.
   Цей промінь надії зігрів його душу, нібито він був на самому сонці.

 

ПРОГРАМА ЛОЯЛЬНОСТІ ЗНИЖКИ‼️
https://booknet.com/uk/blogs/post/239156

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА МІЙ ІНСТАГРАМ ТА СТОРІНКУ НА БУКНЕТ, БУДУ ДУЖЕ РАДА
https://booknet.com/uk/anna-xarlamova-u708220

https://www.instagram.com/kharlamova_anna_writer/