Глава 3

Живучі з батьками, вона ніколи не переймалась такими речами. У них завжди було, що їсти, завжди були самі необхідні побутові речі. Її родина ніколи не була заможною, бували навіть часи коли вони ставали сім’єю малого достатку, але це було ще у дев’яностих. Тоді вона була малою і не відчувала на собі того, що відчували у ті часи батьки. Мама і тато, завжди робили так, що донька ні в чому немала потреби. Так, у неї не було супер дорогих іграшок чи брендового одягу, але у ті часи мало у кого це було. Навіть слово «брендове» звучало, як щось чарівне. Проте, згодом тато відкрив свій невеличкий бізнес, хлібобулочну пекарню. Мама повністю присвятила час донці, чоловікові і ще й пекарні. Батько називає її берегинею, опорою, натхненницею і найкращим пекарем. Анастасія завжди згадує мамині пухкенькі круасани з полуничною начинкою. У цю мить, здавалось, що спогади можна було смакувати на язику.
   — Дякуємо за покупку. Гарного дня. — Сказала Анастасія останньому на сьогодні клієнту. 
   — Дякую. — Відповів юнак, складаючи усі покупки до рюкзака.
   Встаючи з каси, дівчина розім’яла в колінах ноги. Закривши касу на ключ, вона пішла на пошуки адміністратора. Знайшовши Вероніку у її робочому кабінеті, вона підняла вверх ключ і мовила:
   — Ось. — Віддаючи ключі жінці, Анастасія усміхнулась. — Моя зміна завершилась.
   — Вітаю. — Карі очі і червоні губи адміністратора видавали легку усмішку. Проте, вона завжди трималась дуже по діловому. Її коротка, біла зачіска виблискувала на сонці так само, як і золоті ґудзики у неї на жакеті. Постава, як у офіцера і голос нібито давав команди, але зараз він був трохи м’якшим. Настрій був позитивний. Напевно тому, що її чоловік сьогодні вранці завітав з букетом квітів. Вона підійшла до свого столика і відкрила шухляду. Діставши невеличку жменю грошей, Вероніка простягла готівку Анастасії. — Тримай. Твоя заслужена зарплатня. З розумом її витрать.
   — Дяку, пані Вероніко. — Узявши зарплатню, вона засяяла, як новорічна гірлянда. — Саме так і буде. До побачення. 
   — До завтра Анастасіє.
   Дівчина вилетіла з кабінету,, неначе на крилах. Перед очима промайнули круасани, кава і шоколад. Але спочатку треба було закупитись у цьому ж магазині.   
   — Ти вже? — запитала Дана, вибігаючи з ряду інтимної гігієни.
   — Так. Зараз куплю дрібнички для дому і гайда збиратись на іншу роботу.
   — У тебе є наша картка на знижку?
   — Звичайно! — Анастасія зрозуміла, яка користь з карток, навіть коли вони на три проценти знижки. У такі часи, вона була рада, що заповнювала бланки на отримання карток. Тим паче, картка на знижку для робітників виявилась на п’ять відсотків. Це не могло не тішити. — Добре мила, я побігла. Зустрінемось на касі.
   — Чекаю. — Поцілувавши в щічку Анастасію, вона побігла зайняти місце на касі.
   — Поліна, до завтра. — Проходячи повз тихої «мишки», мовила Анастасія.
   — Па-па. — Усміхнувшись, дівчина помахала рукою. — Гарного дня.
   — Дякую. Навзаєм. — Підморгнувши їй, вона пішла купувати усе, що було потрібно.
   У швидкому темпі, Анастасія бігала по рядках, які знала, як свої п’ять пальців. Чашка, пральний порошок і зубна щітка – були вже у руках, але ще два предмети зацікавили Анастасію. Їх не було у списку, але важливість була не менш помітна – туалетний папір і мило для рук.
   — Це знову я! — розсміялась Анастасія, викладаючи свої покупки на касу, де сиділа Дана. — Як приємно бути покупцем, а не касиром.
   — О так! Це точно! — пробиваючи товар, Дана мовила: — Дай картку.
   — Ось. — Вона простягла пластик з назвою «Усе для дому».
   Дана провела операцію з карткою.
   — З тебе сто п’ятдесят гривень, тридцять копійок.
   — Капець! Ну і ціни на усе це. — Зітхнувши, Анастасія похитала невдоволено головою.
   — Так, ціни нібито купляєш путівку на море. — Крива усмішка і зітхання – говорили про її невдоволення.
   Анастасія розсміялась з коментаря подруги і мовила:
   — З такими цінами мені море не світить, хіба, що куплю листівку з видом на хвилі.
   Сміх Дани розлився довкола каси.
   — А що мені купити додому? Що нам потрібно?
   — Ось. — Даючи рівну суму грошей, Анастасія зітхнула і забрала картку зі знижкою. — Мила, що надумаєш те купиш. Я маю бігти. Вже запізнююсь. — Склавши у пакет усі речі, вона розрахувалась і перехилившись через касу, цмокнула у щічку Дану. — Па-па. Побачимось вдома.
   Отримавши такий же цмок від подруги, Анастасія через мить бігла до дверей з такою швидкістю, нібито у неї босі ноги і вони ступають по вугіллю.

   Увійшовши до свого тимчасового житла, Анастасія сіла у коридорі на невеличкий стілець. Опустивши пакети біля ніг з побутовими та продовольчими товарами, вона втомлено зітхнула. Відпочити вистачало лише хвилин п’ять, а потім на роботу у кафе. Але перед цим дівчина хотіла порозкладати продукти у холодильник.
   Помивши руки, вона почимчикувала з пакетами до кухні. Добре, що купила мила, бо не було б, як вимити руки. Останнє мило вона використала ще зранку.
   Виймаючи з пакета: паличку копченої ковбаски, сім молочних сосисок, качан пекінської капусти, десять огірків і таку саму кількість помідор – вона увімкнула воду і почала усе це мити. Анастасія ніколи не могла покласти до холодильника, щось брудне, а саме таким, вона вважала усе, що було обмацане після грошей і немитими руками продавців і цікавих покупців. Чистота – це головне! Так само вона вчиняла з пачками йогурту, пляшками солодкої і газованої води. Усе, що можна було помити – було помитим. А якщо продукти не підлягали такій обробці – то було пересипане в чисті пакети або органайзери. Макарони і гречана каша, саме таке місце і знайшли. Булочки і хліб були пропарені над плитою.
   Анастасія подивилась на годинник, який висів над столом і була шокована. Через двадцять хвилин, її зміна у кафе.
   Швидко розчесавшись, вона знову зробила хвоста. Підфарбувала губи легкою рожевою помадою, вона була готова спішити на роботу. Малось на увазі бігти зі швидкість світла, якщо не хоче щоб, її звільнили.

   Перед самими дверима кафе Анастасія зупинилась, щоб привести дихання до ладу. Востаннє вона бігла так зі школи, коли прогулювала урок. А це вже було майже п’ять років назад.
   Видихнувши, вона, як ні в чому не бувало увійшла у кафе. Помаранчеві стіни одразу підіймали настрій усім, хто сюди завітав. У кутку стояв столик за яким адміністратор Лоліта приймала замовлення. Махнувши їй рукою привіт, Анастасія увійшла до зали, такої ж веселої, як і хол. Колір стін був незмінним, але на них з’явились малюнки. Піца, паста, круасани у руках італійського Шеф-кухаря гарно прикрашали залу. Анастасія пишалась, що на цих стінах її витвори мистецтва. Заходячи сюди, і дивлячись на свої малюнки, вона наче медитувала і згадувала свою мантру «Я буду видатною художницею! Я усього досягну! Родина буде мною пишатись!»
   Пройшовши між столиками, вона чемно усміхалась клієнтам, які уже насолоджувалися смачною їжею у гарній атмосфері закладу.
   — Привіт усім! — увійшовши до кухні, Анастасія привіталась з шеф-кухарем на ім’я Рустем, двома офіціантками Лорою і Вікторією, та барменом Робертом.
   — Привіт Настуня. — Рустем усміхнувся щиро, наче батько побачив доньку.
   Цей величезний, широкоплечий вусань з в’юнким волоссям, яке зібране у хвостик - завжди був уважним, добрим і допомагав їй зрозуміти, що тут і до чого. Вона працювала у кафе лише другий місяць, але усім серцем полюбила Рустема, як рідну людину. Його темні очі, такі глибокі, такі розуміючі – від них нічого не приховаєш. А його лагідне «Настуня», завжди гріло її серце. Саме так вдома і називають її батьки Настуня або Туня.
   — Хай, мала. — Повівши грайливо бровою, бармен підняв руку: — давай п’ять.
   Анастасія ляснула по його долоні своєю.
   Роберт – це суцільний енергетик. Жвавий, веселий, життєрадісний дев’ятнадцятирічний хлопець, який завжди смішив Настуню. Невеличкого зросту, коротко стрижений, чорнявий хлопчина з білою усмішкою та зеленими очима – завжди мав при собі неймовірний шарм.
   — Цьомики Настуня. — Білі локони вдарили Анастасію по плечах, коли Лора цмокнула її у повітрі над щокою. Мигдалево-зелені очі, з довжелезними накладними віями і неймовірно пухкі сексуальні губи – були магнітом для чоловіків. Усе було натуральним, окрім вій, тому можна було сказати, що вона сексуальна бомба від природи.
   — Привіт Анастасія. — Хлопнула золотими віями Вікторія у знак привітання. Розумна, гостра на язик там, де треба і обережна водночас у своїх висловлюваннях – робив її цікавою і загадковою. Шоколадні коси були заплетені у косу, як завжди, але сьогодні щось у ній змінилось і це щось - було червоною помадою. Це зробило її дуже жіночною і дуже пасувало до кольору темно-карих очей.
   — Зараз переодягнусь і до праці. — Анастасія, пройшла у підсобку і одягла помаранчеву футболку під стиль кафе. Начепила беджик і була готова до того, щоб заморити ноги, які до вечора будуть пекти вогнем.

   Анастасія обслуговувала одразу три столики. Людей було повно - це і зрозуміло, все ж таки субота. Дівчина крутилась, як дзиґа, тому дуже раділа, що взула балетки. Перших клієнтів, які ще були години дві тому, Настуня розрахувала і була дуже задоволена тим, що чайові вони залишили пристойні. Зараз у її кишені було п’ятдесят гривень. На ці гроші вона купить новий, якісний пензлик, який буде під її рукою, виконувати цікаві образи живопису.
   Дівчина зібрала брудний посуд зі столика, який обслуговувала і мала повернутись до нього, вже з тарілками смачного морозива.
   — Привіт красуне!
   Настуня обернулась з усмішкою на вустах, бо точно знала хто її окликав.
   — Привіт «Шерлок»! Ти що тут робиш? — вона здивовано підняла брови, але не припиняла усміхатись.
   — Це ж кафе?
   — Ну так, звичайно. — Мовила серйозно дівчина, не розуміючи, що він хоче цим сказати.
   — Тут їдять?
   Анастасія голосно засміялась і у цю ж мить одразу притихла, згадуючи, що вона на роботі.
   — Так їдять. — Похапцем, вона з вільного столика узяла меню. — Сідайте, пане. Чого бажає Ваша душа? — ледь стримуючи усмішку, запитала Настуня, даючи йому меню.
   Остап сів на м’яке біле сидіння, і стукаючи на підборідді вказівним пальцем мовив:
   — Ммм… мені, будь ласка… Маленьку піцу на твій смак і колу.
   — Зараз буде! — підморгнувши сусіду, вона пішла поміж столиків.
   Анастасія забігла на кухню і продиктувала шеф-кухарю, на яке замовлення чекають гості закладу.
   Рустем у швидкому темпі, закружляв на кухні. У першу чергу, він узяв бузкову піалу і гарними кульками почав викладати морозиво. Зверху сливовий сироп, гілочка м’яти і свіжі ягоди.
   — Готово! — мовив він.
   — Тільки ти з морозива можеш зробити Шедевр! — узявши морозиво, Анастасія прицмокнула.
   Рустем усміхнувся і його вуса весело засіпались.
   Настуня повернулась до столика, за яким чекали на витвір мистецтва під назвою «морозиво». Обслугувавши столик, за яким була сім’я, вона підійшла з чистим посудом до «Шерлока». Розставляючи прибори та келих для води, вона сказала:
   — Скоро піца буде готова. — Її ніжна усмішка підбадьорювала Остапа після важкого дня у автомайстерні.