Глава 2

— Заздрю я твоїй фігурі. — Зітхнула Дана. — Талія, груди, а які ж сіднички! Вау! — вона подивилась на подругу. Її струнка, але фігурна стать – викликали захват у чоловіків і заздрість жінок.
   — Це все гени. — Зніяковіло мовила вона і швидко одягла простору футболку з таким же надписом, як і у Дани.
   Анастасія глянула у дзеркало, роблячи високий хвіст. Вона не полюбляла компліменти, тому, що вважала, що її зовнішність непримітна, і не виділяється з поміж інших. Хоча матуся кожного разу у дитинстві, заплітаючи перед сном їй косу, говорила, що вона красуня. Палаючі наче вогонь коси, золотаво-рудого кольору заплітались в широку косу, а коли звільнялись від резинки – спадали густими хвилями нижче плечей. Батьки завжди їй говорили, що вона особлива. Тато кожного разу казав, що коли їй говорять про те, що вона вродлива – це правда. Люди часто говорили, що вона красива, але Анастасія пропускала це мимохідь своїх вух. Раніше вона вірила батькам і знайомим, але після того, як її покинув хлопець заради блакитноокої білявки з довжелезними ногами – самооцінка розвіялась, як і кохання Микити.
   Сіро-зелені очі наповнились смутком, але трухнувши головою, вона прогнала невдалий настрій. Нема коли сумувати – треба іти до праці!
    — Ти сьогодні працюєш до обіду? — запитала Поліна, яка поводила себе тихо наче мишка. Вона була новенька, працювала лише тиждень, тому поведінка «тихіше їдеш, далі будеш» - це саме про неї.
   — Так. Нарешті. — Видихнувши, вона додала: — Але я сьогодні ще працюю у кафе.
   — Як ти справляєшся?! Я ледь тут раду даю. — Поправляючи зачіску, та дивлячись у маленьке дзеркальце, мовила вона.
   Анастасія знизила плечима.
   — А куди мені діватись?! Усе у цьому світі вимагає грошей: квартира, їжа, одяг, комунальні послуги, — вона усміхнулась і додала, — і звичайно «все для дому»! — засміялась вона, згадуючи у цьому списку назву їхнього магазину.
   Поліна засміялась і її темно-карі, наче шоколад очі заблищали веселими вогниками. Встаючи зі стільця, її чорні коси так само, як і пишні груди захитались в такт грайливим стегнам. Вона у своїх рухах нагадувала пантеру, а характер нагадував миле кошеня.
   Анастасія обернулась на Дану і усміхнулась, дивлячись на те, як та намагається приховати синець на шиї тональним кремом. Вона була повною протилежністю Поліни. Молочна шкіра, на фоні якої її губи набували ягідного відтінку, світло блакитні очі, довгі вії і копна білого волосся, яке гарною зачіскою обрамляло обличчя. Дівчина нагадувала бездоганну красу вісімнадцятого століття, іноді нагадуючи вампірів, з сучасних фільмів. Фігура відповідала зовнішності: тонка, висока з граційними рухами постава робили її дуже загадковою.
   — Ну, що до роботи! — перед тим, як вийти з кімнати, Дана ще раз подивилась на свою шию у дзеркало. Зоставшись задоволеною результатом своєї праці, вона вийшла у двері.
   — Ти готова? — запитала Анастасія у Поліни, яка ще досі зашпилювала коси.
   — Так. Пішли. — Пролунали короткі, звичні для неї відповіді.
   Всівшись сьогодні за касу, Анастасія задоволено усміхнулась. Вона була рада тому, що хоч тут вдасться посидіти, адже далі на неї чекає робота офіціантки, а там не буде часу навіть «води попити».
   Магазин відчинився рівно о восьмій, все як завжди. Окрім того, що людей повалило, як на свято.
   Дівчина не встигала вибивати товар. Люди немов влаштували всесвітній день прибирання. На касі змінювали одна одну: засіб для миття посуду, пральний порошок, кондиціонер для одягу, губки, суденця та різноманітні мила. Анастасія сама до себе засміялась, а що ж вона хотіла бачити у магазині «Все для дому»?!
   — Зачекайте, — гукнула Анастасія до похилої жіночки, яка забулась на касі свій засіб для прибирання килимів.
   — Ти до мене, доню? — обернулась та на дівчину.
   — Так пані. — Залишивши своє робоче місце, дівчина підбігла до жінки. — Ви забули. Ось. — Вона простягла пляшечку з порошком. 
   — Дякую доню. — Узявши з рук робітниці свою незначну покупку, подякувала вона. Її очі заблищали і вона додала: — І дякую за «пані», зазвичай я чую бабуся. — Засміялась вона.
   Анастасія усміхнулась найщирішою усмішкою. Ця літня пані нагадувала їй про її бабусь. Серце йокнуло від згадки про свій обман. Вона обманювала власну родину, яка так багато їй дала.
   — Ви що там знущаєтесь?! — якийсь чоловік з черги викрикнув до дівчини.
   — Справді! Скільки можна чекати?! — почувся жіночий голос у знак підтримки.
   — Гарного Вам дня пані. — Підкреслюючи останнє слово, Анастасія обдарувала жінку ніжною і чуйною усмішкою.
   — Дякую доню. І тобі усього найкращого. Твоє серце таке ж гарне, як і обличчя. — Усміхнувшись не лише губами, але і очима довкола яких утворились зморщечки, вона додала. — Щасти тобі доню.
   — Дякую. На все добре. — З усмішкою Анастасія побігла на своє місце.
   — Ну нарешті. — Промовив незадоволений чоловік.
   Дівчина нічого не відповіла. Вона ненавиділа конфлікти і ніколи не відповідала на невдоволення інших. Дуже часто вона сама себе не могла захистити від хамства, колючості та неповаги інших. В цьому була проблема її низької самооцінки, але вирішувати це питання не було часу.
   — Чому Ви напосіли на дівчину? Вона просто допомогла людині. — Почувся низький і приємний голос чоловіка.
   Анастасія крадькома подивилась із-за каси у майже кінець черги. «Захисника» було погано видно. Усе, що вона побачила, так це, що він чорнявий і у помаранчевій тенісці
   Їй дуже кортіло подякувати йому.    
   — Якщо Ви нікуди не поспішаєте, то встаньте позаду усієї черги. — Пані, яка у кошику мала товарів більше аніж риби в океані, фиркнула до захисника робітниці.
   — Без проблем. — Почувся той же приємний тембр.
   Анастасія побачила, як черга зарухалась. Він дійсно зробив це! Заради неї, дівчини, якої він не знає. У цю мить їй було дуже приємно, але так само і незручно. Її захисник «отримав на горіхи», це несправедливо. Все із-за неї. Усмішка зникла під тяганиною провини.
   Розрахувавши усіх невдоволених клієнтів, вона соромилась підняти очі на «захисника». Але вона хотіла подякувати, тому на місце сором’язливості і незручності – прийшла щира вдячність.
   Анастасія підняла очі і усі слова загубились. Перед нею стояв гарний, молодий чоловік. Добре складена статура, міцні руки, які демонструвала яскрава теніска. Сексуальні жилаві руки, які викладали на касу товар – змусили Анастасію поринути у фантазії вісімнадцять плюс. «Чому так сексуально, коли у чоловіка жилаві руки?! Класика!», подумала дівчина і зашарілась. Гладко вибрите обличчя чіткі губи, ясні блакитні очі, які ледь усміхались, акуратний ніс. Анастасія затамувала подих і надалі, роздивляючись «захисника». Вилиці немов у солдата яскраво виражені, як у крутих бойовиках.
   «ВАУ! У такого неможливо не закохатись!», подумала Анастасія і нарешті набравшись сміливості, промовила:
   — Дякую Вам. Вибачте, що із-за мене, Ви вистояли величезну чергу. — Усмішка знову осяяла її обличчя.
   Їхні очі зустрілись. Сіро-зелені і ясні блакитні – утворили гай і небо.
   Він у перше в житті не одразу знайшов, що промовити. Хоча відповідь повинна була бути простою «будь ласка», але де там. Мову відняло. Коли він заступився за неї, він бачив лише рудий хвіст і рученята, які жваво працювали за касою, а зараз перед ним краса у повному розумінні цього слова. Її миле обличчя, прикрашали пухкі, соковиті, яскраво-рожеві від природи губи. «Цікаво, на смак вони, як полуниця?», він облизав механічно губи. Він дивився на витвір мистецтва Всевишнього і гадав, як саме створювалась ця краса. Ці великі, виразні сіро-зелені очі, обрамляли густі вії відтінку молочного шоколаду. Щічки, які залив рум’янець, маленький носик і тихе «Дякую» - все було такими зворушливим. Він уявив, як її золотаво-руді коси звільняються від резинки і спадають хвилями на плечі. Шкода, що мішкувата футболка не давала змоги роздивитись її форми.
   Пищання каси привело його до тями.
   — Ну, що Ви… Я просто… — він відчував себе, як юнак, який уперше на побаченні. — Нема за що дякувати. Ви гарно вчинили з тою пані. — Хлопець подивився на бейджик дівчини і додав, — Анастасія.
   Дівчина засяяла від того, що «захисник», промовив її ім’я. Вона почула легкий акцент у його сексуальному голосі.
   — Я нічого такого не зробила, але дякую. — У цей момент Анастасія подумала, що геть не уміє відповідати на компліменти. А друга думка була такою, що – біля такого красеня взагалі може мову відняти. Тому те, що вона відповіла – це вже є добре.
   — Скільки з мене? — не менш безглуздо запитав він. «Треба було зробити ще якийсь комплімент» – подумав хлопець.
   — З Вас сімдесят три гривні і дев’яносто копійок. — Її руки затремтіли, коли він простягнув картку для розрахунку. — Введіть будь ласка пін код.
   Хлопець швидко заклацав на кнопках.
   — Готово.
   — Дякуємо за покупку. Гарного Вам дня. — Усміхнувшись до «захисника», вона відчула, як її щічки почервоніли.
   — Дякую. — Узявши пакунок, він усміхнувся щиро та приязно. — І Вам гарного дня, Анастасія.
   — Дякую. — Дівчина зашарілась ще дужче від такої кількості «дякую». Чемність зашкалювала, так само, як і часті погляди.
   Усміхнувшись ще раз, він вийшов у двері.
   «О Боже! Який же красень! Гарячий, сексуальний з теплим акцентом у голосі, блакитні очі – смакота!» — гарячі думки заполонили розум.
   — Дівчино?! Дівчино?! Каса працює? — запитала білявка років двадцяти семи.
   — Ой! — Анастасія виринула зі світу захопливих думок, про «захисника». — Так, звичайно. — Промовила дівчина.
   День продовжився так само, як і починався. Та ж сама рутина. Ті ж самі дії. Лише змінювались покупці і товари. Але думки про «захисника» літали над рудим хвостиком Анастасії.

   «От дурень!» ­— критикуючи свою поведінку, і картаючись за змарнований шанс, Паскуале вилаявся собі під ніс. Чому він не узяв її номеру телефона?! Чому повів себе так нерішуче?! Тепер ці думки будуть мучити його і переслідувати цілий день, або завжди. Такої краси він ще не бачив. Усе у ній викликало в ньому ніжність і водночас нестримний хижий інстинкт. Він задумався, а хіба може одна зустріч ось так захопити розум і тіло? Паскуале знав відповідь на ці питання. Відповідь лише позитивна – може, ще й, як може. Анастасія, це нібито: загадка, ребус, таємниця, головоломка, енігма, яку йому треба розгадати, пізнати і покорити.
   Він прийде завтра вранці у магазин і запросить її на вечерю. Вирішено! З усмішкою до самих вух він пішов у студію в гарному настрої.

   Глянувши на годинник у телефоні, Анастасія задоволено усміхнулась – ще пів години і завершиться її зміна. Зарплатня вже не за горами. Вона ще ніколи не раділа тому, що протринькає гроші на порошок для прання, пасту для чищення зубів і ще однієї чашки на кухню. Але більша частина коштів піде на смачненьке - нарешті холодильник буде повним.