Розенфельд Ілля Маркович

       Хочу Вам розповісти про свого діда. І саме тому, що з самого дитинства мені говорили що я у 7-му поколінні Киянин, і цим можна пишатися, а ще дуже цікаво – збирати відомості про своїх предків і я склав наше гінеалогічне дерево, щоб передати його нащадкам, з усіма прізвищами, датами і, де можливо, фотографіямі і аж на 7 гілок.

       Так ось, мій дід. Я про нього знаю дуже мало, але поділюся всім. Батько моєї мами – Розенфельд Ілля Маркович, 1907 року народження, закінчив Київський політехнічний, одружився на моїй бабусі Софії Захарівні і в них народилася дочка у 1934 році. Вся історія моєї рідні пов'язана з заводом "Більшовик" (раніше "Кретера і Креванека"). Сім'я мешкала біля заводу і дід працював начальником електроцеху.

       У 1941 у перші ж дні війни на заводі створювалось народне ополченя. У військовій справі вони були мало обізнані, але духом були міцні. Далі фронт. Ілля Маркович був старшим лейтенантом. Ополчення захищало Київ та відходило з відступаючими військами, а коли Київ залишили, відійшли до села Борщів, Баришевського району. Саме там 25 вересня 1941 року дід загинув. Це був передостанній день оборони Києва.

      Моїй мамі було 7 років і на той час вони з бабусею вже були у евакуації на Уралі, куди завод "Більшовик" відправив сім'ї працівників.

       Моя бабуся отримала похоронку на діда і виховувала дочку сама.

       Де загинув дід, коли, при яких обставинах у нас в сім'ї ніхто не знав.

      У моїй бабусі залишилось всього дві фотографії діда – на одній він з штангельциркулем в кармані (напевно заводська довоєнна фотка), а друга - дід вже у формі з дочкою на руках перед відправкою на фронт.

       Після війни бабуся з мамою повернулися до Києва, отримали квартиру у комуналці на вулиці Пушкінській, моя мама вийшла заміж і народився я.

     Минали роки. Мама пропрацювала у підшефній заводу школі 34 роки, а бабуся працювала у міністерстві сільського господарства.

    Завод вже став "гігантом" економіки. Доречі, я після інституту бачив себе тільки на ньому. Я проходив переддипломну практику і збирався отримати направлення.

     При заводі був достатньо великий будинок культури біля пам'ятника Пушкіну. Там збирали документи про історію на той момент вже великого виробничого об'єднання. Сталося так, що я дуже добре був знайомий з директоркою.

     На території заводу був встановлений пам'ятник робітникам заводу загиблим під час оборони Києва. Бабуся, мама і я неодноразово були там коли школа організовувала заходи пам'яті.

       У 1989 році йде мама, яка так і нічого не знала про свого батька.

       І ось 1991 рік. У нас в квартирі лунає телефонний дзвінок. Телефонує саме директор дому культури заводу.

     - Слава, будь ласка, приїзди у суботу до нас о такий-то годині. У нас буде зустріч з ветеранами. Бабусі нічого не говори.

      І все. Бабусі тоді було рівно 80 і вона вже мала, не більш не меньш, 2 інфаркта.

     Я, звісно, поїхав. У залі біля екпозиції зібралися ветерани, у минулому всі працівники заводу. Їх вже було не багато, але виглядали вони непогано. І ось один з них згадує ополчення і останній бій у селі. І, підходячи до стенда де був мій дід, називає призвище мого діда і розповідає про нього. Я прошу повторити.

     - Та що там вас цікавить, молодь, - кидає він.

     - Я вибачаюсь, я – онук Розенфельда і не випадково зараз тут.

       Директорка дому культури, яка знаходилась поруч, підтведжує це і ветеран пом'якшав. Хочу звернути увагу, що він був у радянських офіцерських галіфе і хромових чоботях. Коли він закінчив спогади я підійшов до нього. Я розповів про себе і він почав більш докладно мені розповідати про останній бій мого діда і про село Борщів. Я йому розказав, що ще жива дружина Розенфельда Іллі Марковича, яка 50 років не мала жодної вісточки про загиблого чоловіка і нічого цього не знає. Від щирого серця запросив його до нас. Щоб він сам розповів бабі все що він знає. Я пообіцяв привезти його на таксі до нас і відвезти додому. Він погодився. І готовий їхати прямо зараз – такі були люди. Я пояснив що бабі 80 і її треба, як найменш, підготувати. Домовились на наступну неділю.

       Коли я повернувся додому, спокійно з усіма подробицями все розповів бабусі, просив не хвилюватися і дочекатися наступної неділі.

       Минув тиждень. Я привіз Івана Михайловича Литвина до нас. Декілька годин він розповідав бабі про Іллю з усіма подробицями. На диво вона трималась спокійно, без сліз. Я дуже за це переживав.

      Іван Михайлович привіз з собою фотографії пам'ятника в селі Борщів,  фотографії друзів, але це все були післявоєнні, зроблені під час якогось ювілею, коли заводська громада приїздила в Борщів вшанувати пам'ять загиблих воїнів-співробітників. Він розповів про напрямки оборони на великому полі біля пам'ятника і розповів про загибель діда, яку він сам бачив. Всього залишилося три чоловіка - учасників цього бою. Всі вони у 1991 були ще живі.

       Коли я повернувся після того, що відвіз Литвина додому і відкрив двері . . . моя бабуся стояла повністю вдягнена і готова до подорожі, тільки чекала мене.

     - Куди ти зібралася?, - здивувася я.

     - Як куди?, - до Борщів – спокійно, впевнено відповідає вона, здивована що я не розумію.